У новій київській галереї Bottega (Михайлівська, 22Б) відкрилася виставка одного з найкращих українських живописців.
На Михайлівській виставлені роботи Матвія Вайсберга різних років — від циклу 1999 року «Сім днів» до цьогорічної «Гри в кораблики». Враження від його робіт завжди настільки емоційно потужне, що мистецтвознавчий коментар здається затісним.
«Сім днів» свого часу стали якщо не сенсацією, то принаймні помітною подією в арт-середовищі. Великі ієрогліфічні полотна навіяні мотивами Старого заповіту, хоча відбивають навіть не стільки створення біблійного космосу, скільки деміургію художницького світу. Кожен з елементів цього вражаючого Всесвіту, представлений певним знаком, є частиною більш складної і глибокої структури, настільки ж самодостатньої, наскільки й відкритої до будь-яких прочитань. А кольорове вирішення тут також задають барви-першоелементи — чорна, синя, золота.
Кілька холстів «Мати і дитина» із серії «Родинний іконостас» — не просто портрети матері з дитиною на руках, а образ материнства як такого, закарбований у класичній композиції фігур та по-рембрандтівськи стриманих переходах від жовтавого до чорного.
Найгерметичніші роботи на виставці об’єднані загальною назвою «Слабкий антропний принцип» — це конкретне наукове поняття, розроблене ще у 1960-ті роки. Кажучи простіше, згідно з цією концепцією, сама логіка розвитку Всесвіту врешті-решт призводить до появи незалежного спостерігача, себто людини. Монотонні, з переважаючим сірим картини, написані переважно 2006 року, якраз і являють собою щось на кшталт стоп-кадрів перехідного стану матерії; перші наносекунди існування нового часу й простору, справдження тієї самої малої ймовірності появи розумного життя; якщо «Сім днів» фіксували міфологію світотворення, то «Слабкий антропний принцип» відбиває його початкову механіку — Вайсберг наче заглядає за фундамент всього сущого.
Осібно сприймаються два парафрази картин Леонардо да Вінчі і Мікеланджело: відповідно «Штудія на тему «Битви при Ангіарі» та «Штудія на тему «Битви при Кашині» (2008). Самі «Битви» давно перейшли у царину мистецьких легенд про своєрідну живописну дуель двох титанів, про намальовані на картонах шедеври, котрі тривалий час зберігалися у Флоренції, притягуючи юрби епігонів та копіїстів... Вайсберг, однак, не впадає у гріх реконструювання чи іронії, також обидві «Штудії» не є батальними полотнами у класичному розумінні; сплетення доволі умовних тіл дає вражаюче відчуття живописного зусилля, на якому, власне, і грунтувався феномен Ренесансу.
Найостанніші роботи є доволі несподівані, водночас і вельми ефектні, вони являють собою енергетичне осердя експозиції. Цикл цього року «Гра в кораблики» — це низка зображень старовинних суден: датського та англійського фрегатів, каравели, джонки, венеціанської галери тощо. Це не ілюстрації до певного історичного або літературного матеріалу — скоріше, авторські марення про кораблі. Кожне з цих суден схоже на живу, одуховлену істоту, а моря, де вони пливуть чи, радше, ширяють, можуть бути де завгодно — і на землі, і на небі, і набагато далі. В жодному разі не применшуючи значущості решти полотен, мушу все ж зазначити, що в залах із «Корабликами» та «Штудіями» хочеться затриматися якнайдовше, бо гра, яку затіяв художник, захоплює надзвичайно.
Адже на відміну від більшості своїх українських колег по цеху, Вайсберг грає по-справжньому. Це гра заради найвищого мистецького результату, і виграють, зрештою, в ній усі, хто має незасмічений розум і уважний погляд.
