У другому випуску нашої музичної сторінки, через дев’ять днів після смерті лідера «Братів Гадюкіних» Сергія Кузьминського, ми пропонуємо авторське дослідження феномену цього видатного вітчизняного рок-музиканта. У розділі рецензій — кілька слів про повернення на сцену одного з найбільш ексцентричних музикантів СНД Володимира Весьолкіна та відгук на перевидання класичного альбому культової київської групи «Іванов Даун». Всі зауваження, уточнення й коментарі читачі можуть надсилати за адресою [email protected].
СЕРГІЙ КУЗЬМIНСЬКИЙ: МІФ, ЯКИЙ НЕ ХОТІВ БУТИ МІФОМ
Наприкінці 80-х у радянських музичних телепрограмах нерідко звучала пісня «Все это рок-н-ролл», яку співав колектив московських і пітерських рокерів. Два рядки з неї: «Каждый в душе Сид Вишес, а на деле — Иосиф Кобзон» виявилися пророчими. Дуже небагато хто з тих, що стали пізніше популярними рок-музикантами змогли залишитися вірними образові шаленого британського панка, бас-гітариста «Секс Пістолз». Одним із тих небагатьох, які протягом усього часу своєї творчої діяльності залишалися Сідом Вішесом, на мій погляд, був музикант і фронтмен львівського гурту «Брати Гадюкіни» Сергій Кузьмінський.
Цей музикант, якщо простежити його творчий шлях, завжди робив те, що йому було цікаво. «Він був міфом, який не хотів бути міфом. Він створив гурт «Брати Гадюкіни». Він же його поховав. Після «Гадюкіних» він став кращим ді-джеєм України, а потім і Росії. Він не заморочувався славою і не любив її», — так пише про Сергія Кузьмінського його друг, менеджер івано-франківської групи «Перкалаба» Олег Гнатів.
Будучи людиною освіченою, Сергій Кузьмінський, проте, створив на сцені образ недорікуватого «мешканця глибинки», який співав чудною мовою, яку одні називають «лемківським», а інші «галицьким» діалектом. У ньому — несподівана суміш українських, російських, польських, словацьких слів:
«Звьоздочка моя,
тiльки для тебья
Заспiваю пісню цю
задушевную...»
Все це було круто замішане на ритм-енд-блюзовому саунді з частим переходом на українські народні мотиви.
«Брати Гадюкіни» починали у Львові 1988 року. Там, як і в багатьох містах Радянського Союзу, існував рок-клуб, але «Гадюкіни», очевидно, в ньому не перебували. Більше того, в другій половині 1988-го вони приїхали шукати кращої долі до Києва. Перший виступ «Гадюкіних» у столиці відбувся в листопаді 1988 року на фестивалі «Голосієве». А в грудні того ж року «Брати Гадюкіни» з успіхом виступили на московському фестивалі «СыРОК-1».
«Брати Гадюкіни» — ще один представник школи веселого костюмованого укропанку, але — на відміну від ВВ, — без баянного кітчу і з упором на «ска». Спочатку давалися російськомовні номери, які тягнули якось не дуже. Зате коли гадючники дорвались до рідної мови — поперла драйвуха. Плювати, що ми по-їхньому не розуміємо. Хіба ж можна серцем не відчути рефрен на зразок «чуваки, усё чётко»? — писав московський рок-самвидавський часопис «Урлайт».
Ту першу концертну програму «Гадюкіних» склали пісні їхнього дебютного альбому «Всьо Чотко» (1989). «Ми записали альбом за дві з половиною години, вживу, просто одним махом. Він виявився справжньою музичною бомбою і «порвав» усю Україну», — згадує продюсер Володимир Бебешко.
Образ жлобуватого хлопчака перестав бути Кузьмінському цікавий тоді, коли подібні персонажі стали приймати його за свого. Він зумів зробити те, що не зробили дехто з його колег по українській рок-сцені, — зняти маску, згорнути ідею та зникнути з поля зору на довгі роки. «Це жахливо, коли люди спілкуються з тобою не як із людиною, а як із твоїм сценічним іміджем», — зазначав сам Кузьмінський у інтерв’ю Олегу Гнатіву.
Але до розвінчання колись вдало підібраного образу Сергій Кузьмінський і «Брати Гадюкіни» стали лауреатами фестивалю «Червона Рута» в травні 1989 року, в грудні того ж року брали участь у телепрограмі Алли Пугачової «Різдвяні зустрічі». Розповідають, що Алла Борисівна, прослухавши запис «Гадюкіних», сильно зацікавилася висловом «дупа залiзова». «Это что, сладкая жопа?» — спитала вона, спираючись на якісь свої мовні асоціації.
Потім пішли альбоми «Ми Хлопцi З Бандерштату» (1991), «Було Не Любити» (1994), пісні «Гадюкіних» звучали в першому українському мультиплікаційному серіалі «Лис Микита». Але все це вже був відгомін того веселого роздовбайства кінця 80-х.
«За великим рахунком, все, про що Кузя співав, було чистою іронією», — говорить гітарист першого складу групи Андрій Партика. «Брати Гадюкіни» — це певна субкультура. І Кузя, по-моєму, сам не зрозумів, що він зробив», — додає Володимир Бебешко.
Але, здається, Кузьмінський чудово розумів, що робить. Він починав свою творчість у Львові, в місті, яке в себе увібрало різні культури — українську, російську, польську, єврейську. Де працював вчителем музики син Моцарта, де свого часу жили й творили Іван Франко, Леопольд фон Захер-Мазох, Бальзак, Шолом-Алейхем. Кузьмінський знав не з чуток, що таке львівська ідентичність. Для нього це дійсно була спільність людей на основі усвідомлення певних моделей поведінки і цінностей. Саме тому Сергій Кузьмінський як справжній львів’янин засмучувався, що в рідному місті все менше й менше залишається близьких йому по духу людей. Саме тому він певний час жив у Києві, а потім на довгі роки перебрався до Москви, де став ді-джеєм Пубертом (DJ Pubert).
Сергій підкреслював, що «Гадюкіни» стали для нього «девайсом» (буквально — пристроєм), за допомогою якого він вихлюпував свою енергетику. Саме ця позитивна енергія була відмінною рисою «Братів Гадюкіних». Якщо відомі російські групи часто відрізнялися драматичністю подачі, серйозністю та політизованістю текстів, представники української рок-сцени робили більший акцент на тезу «мистецтво заради мистецтва» і досягли неабиякого успіху в цьому. Соратниками «Братів Гадюкіних» по рок-н-рольним гуморескам стали «Воплі Відоплясова» і «Жаба в Дирижаблі» у Києві, «Мертвий Пiвень» у Львові, «Захiд» у Івано-Франківську. Активними послідовниками та продовжувачами традицій — івано-франківська «Перкалаба».
Сергію Кузьмінському, за великим рахунком, було однаково, чи будуть вигідні контракти і грошові гастролі, чи ні. Він був людиною, здатною дивуватися найпростішим речам. Інтернет-Живий Журнал Сергія Кузьмінського читати цікаво, і дай Бог, щоб він зберігся в Мережі як можна довше. Кузьмінський розмірковує про те, що таке кавоварка. Його девіз над кожним записом у журналі — «Another day another sausage» — якнайкраще характеризував його натуру життєрадісної людини, не бажаючої забивати собі голову можливими негараздами завтрашнього дня.
На початку 2008 року Сергій Кузьмінський виклав у Мережу альбом «Gutsul Chant & Melange Ceremony» свого проекту «Giedi Prime Orchestra». Цей альбом, що увібрав у себе різні напрями — від техно до психоделії, отримав схвальні відгуки. Ось один із них: «Саме так, ймовірно, звучав би придворний космічний оркестр клану Харконненів з епопеї Френка Херберта «Дюна», якщо б у його складі опинився король даба Лі Скретч Перрі, парочка звабливих арабських танцівниць, капела гуцульських бабусь і цимбаліст-віртуоз».
На жаль, музичні експерименти перервала хвороба. «Кузя по життю був сильним солдатом, він би не хотів бачити сльози на своїх похоронах. Він ніколи не здавався, навіть коли йому було важко дихати. У нього була остання стадія раку гортані, а він відіграв півторагодинний концерт, виклавшись на повну», — сказав у інтерв’ю одному з інформаційних агентств барабанщик «Братів Гадюкіних» Павло Крохмальов.
Останній виступ Сергія з «Братами Гадюкіними» відбувся у Києві 7 червня нинішнього року на фестивалі «Чайка». Кузьмінський вже носив вживлений у серце імплантант, який іронічно обізвав Портосом, і проходив курс лікування. Але концерт для нього був не менш важливим медичним інструментом, який проникає глибше, ніж у серце, — досягає душі. Тієї самої, в якій він був Сідом Вішесом — вільним, непередбачуваним, без грама фальші і, як би пафосно це не звучало, — справжнім музикантом.
«BEST URBAN TECHNICAL NOISES»
Мені не пощастило — я народився 1987 року. Весь потужний пласт української експериментальної музики доби Перебудови невідомо звідки виник та фактично безслідно зник, поки я пішки ходив під стіл. Я збираю для себе цей час як пазл, користуючись розповідями старших товаришів. Груп калібру «Рабботи Хо», «Коллежского Асессора», «Иванова Дауна», «Казма-Казми» тощо за часів мого самоусвідомленого життя не з’являлося. Їхня музика, якщо дивитися з 2009 року, видається стрибком через декілька сходинок — тих самих, що зараз із тріском у суглобах долають мої однолітки.
Найгірша рецензія — та, що містить категоричний імператив. Проте не втримаюся. «Best Urban Technical Noises» — геніальний альбом, один із чотирьох кращих за всю історію української інді-музики. Записаний взимку 1991 року класичним складом гурту «Іванов Даун» (Макет-Салєх-Кісик-Лимонад; для невтаємничених — Олексій Дегтярь, Андрій Саліхов, Ігор Віслоух та Володимир Федюшин), матеріал мав подарувати світу нового Дженезіса Пі-Орріджа чи Бліксу Баргельда з його Новобудовами, що руйнуються й досі. Проте йшлося не про Лондон чи Західний Берлін: «Даун» натомість саморозпустився вже за рік після виходу альбому, що залишився, власне, єдиним у дискографії колективу.
18 років по тому новий київський лейбл із симптоматичною назвою «Down» Records випустив «Best Urban Technical Noises» на диску. Альбом, як то й має бути з нойзовою музикою, від початку залишає враження одного сорокахвилинного треку. І, як то має бути з класною музикою, витримує значну дистанцію із реальністю. З точки зору синтаксису, право на існування має один-єдиний катрені з пісні «Eyes», решта тексту написана штучною мовою Макета («я завжди хотів створити інтуїтивну музичну мову, що була б зрозумілою в будь-якій точці планети», — казав сам музикант в інтерв’ю). Музика гурту є тортурами над інструментом, своєрідним вишколом перед неформальним життям: гітару примушують забути, що вона є гітарою, буквально вибиваючи з неї звуки металевою палицею.
Зараз Макет повернувся від дісторшну до фьюжну; творча еволюція знову вивела його до профільного інструмента — акордеона. Його диск 2006 року, якби потрапив до рук без обкладинки, аж ніяк не змусив би згадати «Іванова Дауна». Шкода, звісно, але це лише ще один доказ неможливості створити два таких альбоми, як «Best Urban Technical Noises».
«УЛЫБАЙСЯ, ВАЛЯЯСЬ ПОД ТРАМВАЕМ...»
«Улыбайся, валяясь под трамваем; улыбайся, будь самураем», — співав свого часу Васілій Шумов. Власне, саме так і вчинив екс-фронтмен гурту «АукцЫон» Вова Весьолкін: після трирічної депресії, викликаної потраплянням під трамвай, він знову вийшов на сцену, вже на одній нозі. Повернення ледь не найскандальнішого російського рокера відбулося у московському клубі «Жесть», де він виконав дві пісні з репертуару гурту «Орган Внутренних Дел».
Весьолкіна знають переважно як неформального хореографа, що влаштовував епатажні (переважно через звернення до (гомо)сексуальної тематики) шоу для російських рок-груп; як людину, що показала дупу міністрові культури Франції й у такий незвичний спосіб прорубала для пітерського «АукцЫона» вікно в Європу 1988 року; як дивного персонажа, що, попри свій непоганий музичний смак (адже, окрім «Ы», Весьолкін співпрацював із такими майстрами інтелектуальної провокації, як «НОМ», «Время любить», «Нате!», «Колибри» тощо), всіляко підтримував імідж поп-діви. Власне, музичну творчість Весьолкіна знають гірше. Тут варто зупинитися на двох визначальних, на мій погляд, роботах.
1992 року Весьолкін разом із солісткою гурту «Колибри» Наталією Півоваровою (земля їй пухом) записав дуже дивний альбом «Невозможная любовь», витриманий у традиції кабаре, що відбивало тодішнє захоплення Вови постаттю Марлен Дітріх; критика відразу ж рознесла його вщент: безецність! Проте зараз важко навіть назвати інший альбом в історії т.зв. російського року, що так вільно загравав би зі штампами низького жанру, зумівши надати опереточним інтрижкам рок-н-рольної пристрасті. Шістьма роками пізніше, у рамках найбільш удалої для себе колаборації з пітерським художником Кирилом Міллєром, Весьолкін записує «Уху из сомиков кандиру», певно, головний внесок «Органа Внутренних Дел» до скарбнички російської музики. Платівка загалом нагадує дебют «Звуков Му»: побутово-сповідальні практики із лапідарними зануреннями в шизофренію на тлі ембіентних заколисувань. На жаль, цікавий проект швидко зійшов нанівець.
Пізніше Весьолкін усе частіше грав на нервах оточуючих, виявляючи при цьому талант, аж ніяк не менший за музичний. Він розігрував карту «нетрадиційної орієнтації», періодично підкидаючи в пресу «смажені» факти зі своєї інтимної біографії, пиячив, атакував колишнього одногрупника Леоніда Федорова на концерті пам’яті Майка Науменка, синтезував у своїй зовнішності стиль «бомж-гламур». Потім заснув на бруківці, поклавши одну ногу на колію. Він не був би Весьолкіним, якби з ним цього не трапилося.
У рок-н-ролі навіть більше, ніж де-небудь, працює російське прислів’я «один с сошкой — семеро с ложкой». І цікаво, що воно видається мені придатним не тільки до питомо рокових героїв на кшталт Янки, Цоя чи Кертіса, яких буквально з’їли шанувальники, а й до таких неоднозначних персонажів, як Вова. Хоч би скільки писали про відповідність весьолкінського модусу вівенді семантиці прізвища, вважаю, бути таким, як Вова, ой як невесело.
