1977 року в нашій столиці відбулася виставка прогресивного сучасного мистецтва. Нинішня, організована відомою в київських культурних колах персоною Ольгою Козловською, в загальних рисах відтворює саме ту експозицію, репрезентує в основному роботи, що демонструвалися на ній, та й зроблено цю виставку в пам’ять про ту, колишню.
Безпрецедентна для Києва 70-х акція відбулася у виставковій залі на вулиці Горького завдяки діяльності клубу «Рух». Нічого спільного з Народним Рухом у цього клубу не було — члени його захоплювалися, наприклад, участю у факельних походах, танцями під керівництвом французької балерини, інші займалися в секції психології та філософії, інші облаштовували власний кіноклуб і створювали візуальне мистецтво. Ось під покровом «Руху» і виникла ідея художньої виставки, яка, на відміну від багатьох інтелігентських ініціатив того часу, досягла соціального втілення. Як явище незвичайне, вона звернула на себе увагу культурної публіки.
Молоді (тоді!) митці займалися пошуками в дусі «ар-деко», поєднували в полотнах достовірну паралельну реальність і парадоксально зводили протилежності на фотоколажах. Участь у виставці на Горького була не лише заявкою таланту, але й певним викликом. Інші її фігуранти згодом залишили заняття образотворчим мистецтвом, але не перестали бути яскравими, сміливими особистостями, які задавали тон і неповторний колорит культурного життя Києва та околиць протягом чверті сторіччя.
Наприклад, Володимир Данченко, відомий як «№20» — автор глибоких та дошкульних статей про психорегуляцію, йогу, як психічну дисципліну, специфіку завдань мистецтва в контексті різних рівнів свідомості. Зараз його «Блиск і убогість магів», «Йогічні ясла», «Контркультуру» та інші знані тексти можна добути в Інтернеті, а років 20 тому — лише в самвидаві. Якби до самвидаву пасувало поняття «бестселер», то саме так можна було б позначити роботи Данченка за мірою запитаності. Їх зачитували до дірок і в Сибіру, і в Москві, і в Прибалтиці, його термінологією користувалися як найбільш точною. Власне, на території Союзу він був одним із найавторитетніших авторів у своїй галузі. Данченко базував свої дослідження на матеріалі особистого досвіду та інтенсивного життя свого київського оточення. А в те, що життя це було інтенсивним, віриться — завдяки детективній канві деяких його статей, і, звичайно ж, вражаючій напруженості малярства — як Данченка, так і його товаришів-митців.
Серед них — такі визнані сьогодні імена, як Олександр Костецький, Володимир Богуславський, Микола Недзельський. Фотоколажі останнього були настільки вражаючими, що у Недзельського з’явилася своя школа послідовників, яким, наприклад, вважає себе відомий київський фотограф Олександр Дірдовський. Що ж до «фундатора школи», то згодом він зрадив жанрові фотоколажу — заради занять комп’ютерною графікою.
А ось Олександр Костецький залишився вірним своєму юнацькому виборові. Тепер його полотна експонуються в Музеї сучасного мистецтва в Голландії, їх закуповують маститі колекціонери, наприклад, американець Нортон Додж. Ті, хто бачив «Зоряні війни», зі здивуванням виявили б, що у Костецького точні «портрети» якихось тамтешній гуманоїдів з’явилися раніше, аніж Джордж Лукас вивів їх на екран. А що до ельфійських міст із «Володаря Кілець», так вони у всій пишноті — на картинах Костецького, створених років 30 тому.
Якщо мистецтво має пафос називатися сучасним, то воно має цьому пафосові відповідати в усьому. У тематиці, техніці, долі робіт — та їх творців. Чверть сторіччя, що минула від сміливого творчого пориву учасників виставки «Руху» до нинішньої виставки на Печерську, дають право говорити, що ці долі повноцінно адекватні своєму часові. Більше того, дозволяють стверджувати: вони зробили цей час, і на запитання «хто чий сучасник?» після відвідування виставки відповісти легко.
