Дослідники мистецтва, критики, колекціонери та психологи часто намагаються з’ясувати, які переживання, який погляд на навколишню дійсність сприяли народженню того чи іншого твору художника. У випадку з новою виставкою Іллі Чичкана, яка відкрилася в галереї Людмили Березницької, можна достовірно сказати, що людині творчій до всього є діло і , володіючи гострим поглядом та фантазією, вона здатна вказати нам на багато які нісенітниці нашого побуту.
Проект «Побутовий сюрреалізм» Іллі Чичкана, який має славу одного з найбільш неординарних та найбільш запитаних українських художників — своєрідна формула часу. Звичайно, можна сперечатися про необхідність або непотрібність інсталяцій, але їхню актуальність на цей час піддавати сумніву не доводиться, тому що саме провокаційні акції художників є методом діагностики, який дозволяє виявити найбільш негативні сторони нашого соціуму.
Ця виставка незвичайна за виконанням та особиста за змістом. Сам автор зізнався «Дню»: «Я виношував цей проект упродовж довгих років, якщо не все життя, і поки ще не все сказав із того, що хотілося б. Ми звикли не помічати, що нас оточують дивні речі; люди часто роблять дивні вчинки, і взагалі, навколо нас дуже багато різних дивацтв... наприклад, звичні нині написи на парканах. Ця потворність нашої повсякденності, на яку ми звикли не звертати увагу. Адже повинен хтось нарешті вказати на них пальцем»...
Ілля Чичкан, використовуючи доступний йому метод художнього жесту, представив на виставці нові екзерсиси на тему тваринного світу. В першій залі можна побачити: «портрети» чучел маралів, муфлонів, цапів; завмер над Кораном кролик з оплавленою головою; дві курки несуть золоті гліцеринові яйця, а «Хлопчик-вовк» написаний на коров’ячій шкурі, або мотоциклетний шолом із пророслими рогами вдало підкреслюють абсурдність того, що відбувається.
У другій залі — одну зі стін займають неонові написи, ті ж самі, з парканів, які художник переніс у виставковий простір. На полиці вздовж стіни розташувалися скляні композиції, створені фантазією автора, з перероблених заводських фігурок. Тут і зайчики, які паруються з павуками, і неприродно спаровані з оленями борсуки, і жираф, що перетворюється на бегемота, і багато чого іншого, що просто не піддається ідентифікації.
Сам Ілля не вважає себе епатажним художником. «Просто я хочу розібратися в собі самому, — говорить Чичкан. — У мене немає бажання шокувати публіку, а є потреба зрозуміти, що ж саме є мистецтвом, що правильно, а що ні. Мені дуже подобаються мутації, як соціальні, так і фізичні... Що в мистецтві добре, а що погано, в цьому ще належить розібратися. Вважаю, що заборон не існує, для мене вибір теми диктує час».
Схоже, художник бешкетує, займається блазенством, демонструючи альтернативне бачення і намагаючись у черговий раз показати нам — який побут, такий і сюр. Віддавна блазні та скоморохи були неймовірно популярними не тільки в народі, але й у можновладців. Саме вони завжди були тим індикатором, який визначав рівень свідомості соціуму. Не зникли вони і сьогодні, яскравим прикладом цьому служить «Побутовий сюрреалізм» Іллі Чичкана.
