У московському Музеї сучасного мистецтва демонструється проект відомого українського скульптора Олега Пінчука, графіка Сергія Пояркова і митця Юрія Горбачова під назвою «Фігуративний міст».
Багато представників московської арт-тусовки Музей Церетелі обходять стороною, висловлюючи йому своє презирливе «фе»: мовляв, який господар, такі й експонати — салонщина, попса… Але артистично-олігархічний бомонд музей шанує і на вернісажі ходить справно. Причина, звичайно, не в тому, щоб підібрати собі що-небудь у колекцію, — з виставок роботи звичайно не купують. Переситившись антикваріатом і класичним реалізмом, а також дорогим сучасним модернізмом на зламі 90-х, шанувальники мистецтва тепер спокійно шукають щось нове, не тривіальне і, безперечно, добротне. Можна скільки завгодно сичати у бік бронзових витворів Зураба Церетелі, але, як музейник, він аби щось не виставляє, факт, і йому вірять. Тому експозиція митців, які працюють у жанрі такого неофігуративу, вельми зацікавила москвичів.
Проте імена Пояркова, Пінчука і Горбачова в російській столиці, як і в інших країнах Європи та Америки, добре відомі: список їхніх основних виставок викликає повагу. Хоча до того, що вони роблять, та й до них самих можна ставитися по-різному. Але не можна не віддати належне рідкісному дару митців: рівних їм у мистецтві самопрезентації та вмінні себе продавати в нас немає. Коли більшість гордо проголошують себе «некомерційними» і нарікають на «некультурне» суспільство, тому що їхні витвори не купують, Пінчук, Поярков і Горбачов — удачливі й багаті. Успіх — не дурник, він аби до кого не приходить. Троє щодня гарують не тільки на ниві мистецтва. Вони обробляють поля потужного самопіару й не менш гордо іменують себе художниками «комерційними», адже якщо є товар, то має бути й покупець, його треба знайти і переконати, що ти — найкращий. Інакше — сиди і малюй у тумбочку. На відміну від тих, хто вважає, що мистецтво — це не професія, а покликання, ці художники переконані у зворотному. Якщо на картині або скульптурі стоїть ціна, значить, це професія. Ну, а якщо роботи не користуються попитом, значить, з професіоналізмом не склалося...
Коли треба дати пояснення з приводу концепції виставки, Олег і Юрій дружно вказують на Сергія Пояркова — йому найкраще вдається жанр містифікації, оскільки сенс експозиції ще жоден художник не зміг чітко передати.
— Концепція нашого проекту в тому, що ми, три егоцентрики, можемо один iз одним спрацюватися, а в нашому середовищі самозакоханих митців — велика рідкість. У принципі всі троє роблять речі, які можна впізнати. От, наприклад, приходить дитина на виставку, й питає, мовляв, дядечко, чому у вас тут ручки намальовані криві, а що це за плями, а куди ці смужки ведуть? Художник відповідає, мовляв, я так бачу. Ну, якщо ви так бачите, чого в художники йшли? Як казав Курт Воннегут: «Якщо вчений не може пояснити упродовж п’яти хвилин п’ятирічній дитині, чим він займається, — він не вчений, а шарлатан». У нас же і дитина, і дорослий бачать, що кінь — це кінь, риба — це риба. На заході час нефігуративу закінчився.
— Побутує думка, що професіоналізм художника визначається тим, які в нього є виставки, в яких музеях є його роботи, яка їхня ціна. Але, погодьтеся, все це — результат піару: що завгодно, будь-який товар, у принципі, можна продати за долар, а можна за мільйон — як вдасться провернути операцію. Гадаю, виставки потрібні лише для такої собі вистави, «арт-театру», в якому можна зіграти головну роль і задоволено зазначити: отож, поприходили, любі мої, маючи на увазі «глядачів», які допомагають вам безбідно жити.
— Роботи треба показувати споживачу мистецтва. Виставки — це віхи художника, тобто звіт перед самим собою. Взагалі-то, мої клієнти куплять у мене картини й без виставки. Вернісаж — це привід поспілкуватися. Якісь клієнти знайомляться, якісь приємно дивуються місцю зустрічі з колегами. Але чимало художників помиляються, думаючи, що зроблять виставку — і піде клієнт. Ні, потрібна велика попередня робота. Рояль у кущах з’явиться тільки тоді, коли ви взяли на себе працю його закотити туди. Ось у нас відкрилася виставка в Москві, прийшли відомі люди, хороші відгуки. Нам говорять: пощастило. Дзуськи, в нашій професії нікому не щастить! Ми всіх «заманювали», проводили колосальну роботу, щоб ці люди зібралися. Нічого не падає з неба. Особливо для людей мистецтва. Нам ставлять за провину те, що ми займаємося піаром. Ну, я, наприклад, із задоволенням сидів би і малював. І що? Я ненавиджу піар, але навчився і цим займатися професіонально, тому що немає поки в нас нормальних арт- агентів. Тому що ні я, ні мої друзі — ми не хочемо заради мистецтва жити на смітнику та на таке ж життя прирікати сім’ю. Чому заради мистецтва треба страждати, а не радіти від того, що на ньому заробив пристойну суму, га? Якщо любиш мистецтво, значить, треба не опускатися, плакатись і спиватись, а, навпаки, добиватись успіху. Ви навчилися малювати — добре, але є ще безліч речей, які ви зобов’язані вміти робити. «Некомерційний» художник бачить мої результати, але не бачить, що я встаю о сьомій ранку та мотаюсь увесь день, бо в мене є список на півсотні справ і мені треба скрізь встигнути. Не можете жити в такому ритмі — відмовтеся від думки стати успішним.
— Зрозуміло, чому ви і ваші удачливі одноплемінники викликають, м’яко кажучи, негативне ставлення більшості колег по цеху. Але вам це, скоріше за все, байдуже: у будь-якому тераріумі однодумців виживає найсильніший?
— Більше того, я дуже вдячний колегам за їхнє небажання вчитися, за їхнє щоденне самомилування, за те, що вони щодня плекають свої лінощі. У нас у середовищі художників — як у манекенниць: 90% гниють на смітнику, а 1,5% купаються в променях прожекторів. Я, як і мої колеги по виставці, — представники цих 1,5%. Що думають про мене інші? А ви спитаєте, що думає про Майю Плісецьку кордебалет. Ото вже вони її лаятимуть! Але успішні танцюристи скажуть, що вона талановита. Саме завдяки небажанню інших працювати над собою ми тут так добре влаштувалися. Мені потрібен кордебалет. Людина, яка втратила здатність критично ставитися до себе, приречена на животіння. Бідні художники ненавидять багатих. Не тому, що вбогі талановитіші. 95% тих художників, чиї роботи виставляються у найбільших музеях світу, були дуже багатими людьми. Жебраки — ліниві. Вони прощають собі лінощі. Я — ні. Після розвалу радянської системи вчуся щодня. А вони — плачуться. Результат очевидний. В Україні нині я так добре почуваюся лише тому, що оточений натовпом художників-ледарів. Я працюю, як віл, тому що хочу, щоб серйозні західні агенти дізналися про мене і почали зі мною співпрацювати, але поки я не зароблю свої сто п’ятдесят-двісті тисяч доларів за рік самостійно, я там нікому не буду потрібен — такі правила гри. Коли художник зайшов у п’ять місць і отримав п’ять відмов — це нормально. Отже, треба зайти в сто п’ятдесят п’ять місць. У професії художника — сама думка про скромність має зникнути, не народившись.
— Зрозуміло, чому ви вирішили зробити виставку в Музеї у Церетелі: повага до художника, якого багато сварили заздрісники?
— Це музей, який створила людина, яку я, наприклад, глибоко поважаю. Вважаю, що Церетелі — особистість в історії мистецтва Росії. Він зміг виразити епоху в реальності, якою вона є. А інших завидки беруть. Пригадайте, Ейфелева вежа викликала страшне обурення французів — її відстояли військові, мовляв, гарна антена. Пам’ятник Петру в Москві — те саме. З радянських часів Зураб знав, як добитися успіху. Його не люблять тому, що він трудяга. Нелюбов тусовки до Церетелі дуже спонукала нас зробити в нього виставку. На Манхеттені біля будинку ООН стоїть його скульптура, яку взяли безкоштовно, а Шемякін за цю честь платив гроші. Є об’єктивні показники того, хто вище за рейтингом, хто — нижче. Тому ми схотіли зробити проект у Церетелі з Юрою Горбачовим. Iз тим і в того, хто крутіший за нас. За цінами, за популярністю є художники, у яких роботи коштують мільйони. Ось чого цікаво добитися. А бути крутим в Україні сьогодні, на жаль, просто…
Позиція, висловлена Сергієм Поярковим, цілком справедливо викликає суперечки. Але не менш справедливим буде сказати, що і він, і Пінчук, і Горбачов, і багато інших вітчизняних митців, які впевнено позиціонують себе в контексті світового образотворчого мистецтва, мислячі аж ніяк не категоріями вчорашнього дня, викликають повагу. Це, з одного боку, справжній патріотизм. Iз другого — розвиток прибуткового бізнесу. В нашій країні вже з’являються грамотні люди, які вміють заробляти на мистецтві, і їм набагато зручніше співпрацювати з тими, хто наважується виповзти на яскраве світло із задушливого, затхлого андеграунда.
