Здається, що Теодозія Бриж (а ми називали її Фанна) плоть від плоті львів’янка. Особлива старовинна будова міста Лева своїм архітектурним, скульптурним звукорядом відгукувалася в душі Митця — Фанни. Я чула в ній преклоніння перед готичними, барочними львівськими шедеврами, чула Художника форми, який розуміє розмаїття їхньої краси. Весь склад її художньої натури завжди бринів в унісон з ритмом хвиль краси. В усіх роботах відчуваються основні риси її художнього лику: оригінальність та могутність розуміння пластичної лінії.
Таке враження, що Фанна підгледіла витончені й радісні таємниці природи, яким далека суєтність людська. Стільки в них гармонії, наче вона відчувала українську старовину, наче володіла таємничим зв’язком із історичним минулим, наче прозрівала глибини століть. І в той же час у ній існував витончений, величний і вічний мистецький досвід тисячоліть. Згадаймо її Юрія Дрогобича — абрис і будова голови, видовженість рук і постаті — все в ньому виповнено спокійної та шляхетної мудрості, віри в могутність висловлення пластичної форми. Яким шляхом ішла Фанна-Митець до кінцевої мети? Можливо, це було відомо її вірному другові Євгену Безніску, витонченому колористу й мудрецю в живописних роботах. Мені ж завжди були цікаві розмисли Фанни про мистецтво, про театр... Вони з Євгеном ходили на прем’єрні мої вистави, і потім в її великій, холодній майстерні, з полиць якої з нами вели нечутні розмови загадкові голови, бюсти, макети, ми говорили, що основою релігії фінікійців був фетишизм — камені й дерева були животворні, що пробуджена матерія найперше усміхається довколишньому світові... Іноді ми сміялися, згадуючи, як на спектаклі «Лісова пісня» за Лесею Українкою я — Мавка — починала прокидатися від зимового сну, а мій син Максим при відкритій завісі, на публіці, вийшов на сцену і сказав голосно, щоб ніхто не сумнівався: «Мамо, я тут!». Що мої — Мавчині руки треба ліпити, що основою буття є любов, що ідеалом мистецтва є виразність та пластичний вияв задуманого. Вона завжди була в епіцентрі подій культурного життя Львова, знаючи істинність усьому і всім... У мене до сього часу зберігається дарунок від Фанни — кептар витонченої лінії й краси, оздоблений шкірою. Він наче зберігає особливу чутливість душі Теодозії Бриж, її не кричущу любов до землі, на якій жила, до людей, що оточували її, до друзів, з якими могла говорити на болючі теми.
Коли ідеш вулицею Коперника у Львові, зупиняєшся біля горельєфного «Водолія». Декоративна майстерність, гнучкий, гарний рельєф, цільна композиція. Особливість скульптур Теодозії Бриж — у цілісній гармонії, не в реалістичній пропорції, а в бажанні показати тільки необхідне, тільки виразне. Може, звідси у її скульптур такі готичні руки, вірніше кисті рук, як вияв духовного і душевного світу Людини.
Її роботи далекі від рафінованих еталонів сучасного мистецтва, вони близькі народним витворам примітивізмом форми, що виявляє сутність замисленого.
Вона ніби зупиняла життя, зачарувавши його в камені, чи бронзі, ніколи не пориваючи зв’язків із вихідним матеріалом. Відчуття основи матеріалу, дисонанс від гнучкої форми і мертвого матеріалу такі сильні, що виникає естетична насолода від пластичного мистецтва Фанни — Теодозії Бриж. Її скульптура не створює ілюзії, вона натхненна життям людського духу. До її творчості не можна приклеїти ніякого «-ізму». Вона сама по собі, сама від себе...
