Минулої осені, коли я таки зазбиралася у слободу Манино, що на Воронежчині, звідки походить рід мого батька, тітка Клавдія Федорівна Павленко під час чергової розмови по телефону повідомила:
— А я вже купила тобі в подарунок пухову хустку: справжню воронезьку...
— Воронезька хустка?.. Це яка? Оренбурзька?.. — можливо, саме така дивовижна реакція рідних і знайомих, яким розказувала про подарунок з малої батьківщини, і спонукала тепер розказати про ремесло, котре досі тримає на світі багатьох жінок у селах на межі Воронезької та Волгоградської областей.
Що дивуватися волинянам, котрі лише з пісні знають про «оренбургский пуховый платок»? Переважна більшість у своєму житті навіть не бачили справжнього «платка»: хламиди (хусткою назвати їх язик не повертається), якi продають у Луцьку на Старому ринку, — це тільки пародія на справжній пуховий виріб. Неоковирний пух невідомого походження не нагріє. Недарма ж продавці такого товару на видному місці викладають оголошення про те, що купують старовинні пухові хустки. Ясно для чого: копіювати візерунок...
Тільки коли я взяла у руки справжню воронезьку пухову хустку — тоді зрозуміла, чому подібні витвори людських рук оспівують у піснях.
— Колись у Манино ходили стада кіз, — пригадує тьотя Клава. — У кожного були і хустки, які служили десятиліттями, і шкарпетки, тепліших за які немає у світі. Їх навіть і прати не треба було. Повісиш на вулиці у найбільший снігопад, вітер добре потріпає, внесеш у хату, покладеш на бильце крісла... Оглядаєшся — а густий пух на шкарпетках сантиметрів на п’ять піднявся...
Мала батьківщина мого батька — село Манино — розміщене в унікальному за географічними рамками місці. Це межа між Воронезькою та Волгоградською областями: кінчається Манино — починається волгоградське козаче село Краснопілля. У Манино, яке заснували українські переселенці, ще розмовляють «по- хохлячи», козаки вже «по-москалячи». Проте є одна річ, котра їх об’єднує: це кози місцевої донської породи, з пуху яких виходять дивовижної краси добротні вироби. Географія розповсюдження пухового промислу — від козачої станиці Кумилженської до залізничної станції Талова, що за сто кілометрів на північ від Манина. Недалеко від села мого роду міста Новохоперськ, Поворино, станиці Нехаєвська, Алексєєвська, у яких донині відбуваються великі базари виробів з козячого пуху. Власне, й до столиці пухового промислу Урюпинська рукою подати. Тривалий час існувала традиція — кожна наречена повинна була подарувати своєму нареченому шарф і рукавиці з козячого пуху. А теплі хустки відігравали роль повсякденного робочого одягу для жінок, які багато часу проводили на повітрі, доглядаючи худобу.
Воронезька пухова хустка ніколи не була настільки знаменитою, як відома оренбурзька. Воронезька плететься простим узором, котрий тільки на краях переходить у візерунчасті зубчики. Пухнаста і тепла, наче грубка, вона приваблює не так зовнішньою красою, як добротністю. Накинеш таку хустку на плечі — ніякий мороз не страшний. Тож не дивно, що за століття свого існування промисел воронезьких хусток, переживши часи і розквіту, і занепаду, таки не зник. Щоправда, у самому Манино цим ремеслом вже займається небагато жінок. Занадто марудна і важка робота! Мені хустка дісталася з рук чи не найкращої манинської майстрині, сусідки тьоті Клави — Зої Димитренко.
Якщо у її чоловіка Павла добре прослідковується «хохляче» коріння і він ще розмовляє українською мовою, то його дружина так само корінна, але «москалька» з сусіднього села. Зоя каже, що народ тепер більше займається вигодовуванням худоби, ніж козами. У кози шерсть коротка, а пух довгий. До процесу отримання пуху кози готові вже у грудні. Їх заводять у тепле приміщення (у холодному хліві не витримаєш) і висмикують пух доволі болючими для тварини способами: гвіздками, плоскогубцями... Пух треба випрати і перечесати три рази, потім його прядуть і аж тоді плетуть. Зоя Димитренко почала плести з восьми років. У сім’ї було восьмеро дітей, шестеро сестер і два брати. Виховувалися ж без батька, який загинув. Щоб заробити й вижити, сестри наймалися плести навіть до чужих людей. Мама була знаною майстринею. Плела до 80 років, нині у свої 84 вже не плете, проте ще пряде. Козячий пух буває і «важкий», а буває й «легенький», це залежить від породи. У манинській окрузі водяться кози пухнасті. Пух на виробах піднімається вгору на долоню. Його не треба й начісувати, як це роблять навіть у пуховій столиці Урюпинську. Його Зоя називає «пуховим містом», і дивується:
— Уявляєте, там на площі стоїть... козел! — має на увазі пам’ятник козі-годувальниці, не так давно встановлений у центрі цієї «столиці російської провінції».
Проте урюпинські (як і нехаєвські) хустки цінує не надто високо. Каже, що їх «напушують»: стоять спеціальні машини, якi крутять хустку цілу добу! Свій пух можна не впізнати, такий виріб стає пухнастий... Зої також не раз радили напушувати хустки, але вона цього принципово не робить. Не сприймає і оренбурзькі хустки промислового виробництва: їх виготовляють на машині. Колись і Зоя пробувала з «господарем», чоловіком Павликом, плести на машині: не той, вважає, виріб, що вручну. Хвалить вироби зі станиці Алексєєвської. Місцевий пух багатий на кольорову палітру, майстрині змішують пух різного кольору і отримують сировину гарного голубого кольору. Алексєєвські хустки не фарбують, вони не проходять і через процес напушування. Крім того, славляться і своєю довговічністю.
Зацікавившись темою місцевого народного промислу, я пошукала інформацію в iнтернеті. Втім, її підтверджували і манинські жіночки. Хустковий ринок в Урюпинську серед людей прозивають «ринком печальних жінок». У селах, які примикають до річки Хопер, народ споконвіку живе за рахунок вирощування кіз. Отож і стоять завішані хустками жінки різного віку, заглядаючи в очі перекупниці... Кордони між колись дружніми союзними республіками посприяли тому, що в «пухову столицю» невигідно стало їздити купцям з Казахстану, України й Кавказу. Траплялося, що у базарні дні урюпинські стражі порядку без розбору хапали осіб «неросійської» зовнішності. Адже за хустками сюди добиралися навіть цигани... Якось жіночки з хустками, побачивши, що потенційних купців заштовхують у мікроавтобус, повалили охоронця на землю й випустили купців. Проте «гості Урюпинська» похапали сумки і дали дьору... Делегацію майстринь прийняв таки голова місцевої адміністрації, обіцяв розібратися. Але боязнь тероризму все ж спонукає місцевих «Аніскіних» на подібні рейди...
Зоя ж Димитренко на ринку (де б не була) не стоїть і десять хвилин: перекупники закуповують її хустки оптом й продають згодом під виглядом знаменитих урюпинських...
Хусток, шарфів і шкарпеток вона за своє життя вив’язала незлiчити. Зір впав, проте робить це, як кажуть, навпомацки. Онучці Валерії (на фото з бабусею) з найтоншого пуху вив’язала... ковдрочку. Дуже легку й дуже теплу. Вироби з козячого пуху пере лише білим господарським милом і тільки у дощовій воді, яка має бути теплою й однорідною. І полоще з оцтом чи лимонною кислотою. Тоді розтягує, надаючи форму. Сама майстриня має лише невеличку пухову косинку: каже, вона зручніша, коли йде порати худобу. І якщо у волгоградському козачому селі Краснопілля ще чи не в кожній хаті тримають по 40—50 кіз, то у Димитренків — лише шестеро. Але кращих порід: урюпинські й алексєєвські.
— Ти ж дивись: не здумай купувати хустку в поїзді! — напучувала мене перед поїздкою тьотя Клава. — Вони такі начесані, що страсть!
Що ж, в усі часи були майстри і ті, хто користується плодами їхньої нелегкої праці. Шкода лише людей, які спокусилися й придбали-таки начесані, а не справжні, з відбірного пуху хустки. Вони так і не дізнаються, за що ж ці вироби невтомних жіночих рук оспівують у піснях.
