Відкрити новий напрямок у мистецтві за нашого часу досить складно — майже усе вже відкрито. Якщо вдається вписати хоча б одну літеру — і те добре. Восьмий міжнародний арт-ярмарок, який нещодавно проходив у Москві, показав, що москвичі змогли це зробити. У 1960-х роках у лідери світового мистецтва вийшли американці, заснувавши поп-арт. А зараз те, що домінує в мистецтві Росії, цілком можна назвати попс-арт, що на одну літеру «с» більше. Таким чином, збулися прогнози Хрущова, який мріяв «наздогнати і перегнати Америку».
Стара добра «попса» з її кричущими яскравими барвами і простеньким смислом на всі лади обіграється і високочолими інтелектуалами і простішими митцями. Ось інсталяція з комп’ютерною технікою, де монітори прикрито міщанськими подушечками, на яких вигаптувано хрестиком мультяшні сюжети («Спрінгфілдський вірус» А. Савка).
Ось улюблені народом, оспівані на килимках і цукерках, шишкінські «Ведмедики в лісі» на всю стіну, сумлінно переписані з оригіналу олією, та ще й удосконалені вписаним серед колод, пристойної марки, автомобілем. А яка хороша двометрова білява культуристка, перенесена з плакату на картину ХIХ сторіччя, ось вона, перемога фітнесу над старим селянським устроєм («Батьківщина- мати» Ф. Богдалова).
Поп-зірки, політики і герої мультфільмів, ставши другою реальністю, нарівні з усяким предметами побуту, на повних правах посіли місце в новому мистецтві.
На першому місці за частотою подибуваності у творах митців ярмарки, здається, виявився Міккі Маус («Міккі Мао» Д. Муратова, «Міккі та Міні — Робітник і Колгоспниця» А. Косолапова та інші). Далі в росіян у неменшій пошані Путін, Пушкін, Буратіно та Брітні Спірс. Художник К. Латишев на вінілі надрукував синтез двох кумирів за прізвищем «Путкін», прагнучи до лаконічності або ще до чогось, поєднавши риси Путіна та Пушкіна воєдино.
Інсталяція «Березовий сік» Д. Цвєткова експлуатує багатостраждальний символ Росії, змушуючи березове полінце виконувати роль італійського персонажа Буратіно. На його стовбурі складаним ножиком було вирізано недобрі, хоча й російські, слова, а сам він виявився окрасою експозиції галереї Марата Гельмана, зображуючи водограй начебто з соком, — а насправді наповнював відро, зрозуміло чим, як і всі хлопчаки.
Потребам нижньої частини людського тіла взагалі приділяється більше уваги в останній хвилі російського мистецтва, аніж верхньої. У залі тієї ж галереї глядачі зі здивуванням заглядали в картонну коробку, звідки долинав курчачий писк, як це буває при перевезенні пташенят у електричці. На дні виявляли відеофільм, спроектований зі стелі, і з тієї ж точки погляд потрапляв на зміну сексуальних партнерів на смугастому матраці з однією «бабою», які перериваються на споживання їжі та «клозет» (автори В. Мізін і А. Шабуров, прославлені участю в Венеціанському бієнале).
Плідну творчу пару А. Виноградова — В. Дубосарського, чиї картини потрапили навіть до музею Помпіду, було репрезентовано на ярмарку XL-галереєю, визнаною кращою в Москві за рейтингом часопису «Креатив». Ці зірки яскраво сяють завдяки яскравим фарбам, які щедро наносяться на величезні полотна вишколеними рухами випускників Суриковки. Разом із засвоєною стилістикою, яка походить від Дейнеки, Ромадіна, Пластова та інших корифеїв соцреалізму, вони випліскують на глядача і частину їхнього променистого оптимізму, замінивши другу частину симулякрами сучасності. У цій гримучій суміші є також рештки великодержавного шовінізму, розміри якого збільшилися до охоплення зарубіжних цінностей. На тлі російських берізок і панорами Москви (чи це вже столиця світу?) співають солов’ями «Beatles». Енді Воргола митці зображають не інакше, як на тлі золотого купола російської церкви, а Шварценнегера та Сталлоне — в оточенні захоплених місцевих дітлахів. Разом із тим на захід експортуються Кіркоров-Пугачова, радянська бригада трактористів, які віддається на полі розпусті, груповий портрет російських письменників у ролі нудистів та інше.
Проте в демонстрації такої прямолінійності, галасливої нахабнуватості «попси», явно є постмодерністська амбівалентність, неоднозначність позиції авторів, що дозволяє їм уміло грати одночасно на користь «і ваших, і наших».
Усвідомленню нестійкості, хиткості становища митця, як і багатьох інших людей у цьому світі, було присвячено чимало робіт експозиції. «Добрий митець — мертвий митець» — гірко-іронічне гасло в інсталяції все тих же Виноградова-Дубосарського.
«Митець, який загинув під картиною внаслідок вибуху напередодні вернісажу» — назва некомерційної програми «Escape», в якій брали участь чотири художники, котрі доволі натуралістично зобразили наслідки вибуху в майстерні, зi зруйнованою цегельною кладкою, обвугленим сміттям і полотном у центрі на підлозі, з-під якого визирали неживі кінцівки творця.
Галерея Є. Врублевської виставила взагалі «Труп» — якусь мумію в труні й у воді, виготовленій А. Тегіним. Мабуть, щоб компенсувати похмурість цього твору, гідного літературного персонажа Гробині Склепової, інший автор галереї Г. Виноградов (однофамілець уже згаданого), навпаки, показував себе у плоті напівроздягнутим, і, як східний факір, розважав публіку вогнем, мантрами, розмальовуванням обличчя та іншими живими дійствами.
У залі «Позитивне мистецтво» проблему митця було окреслено в іншому ракурсі, йшлося не про смерть, а про виживання, тобто просто про матеріальну винагороду образотворчої праці. Дискурс із приводу комерційної і некомерційної, ринкової і вільної творчості, і відносної умовності такого поділу, прекрасно проілюстрував К. Сутягін. Його маленькі картинки, начебто намальовані бідним художником, який розучився малювати, з обмеженим набором фарб і полотен. Він розкладає малярство на «полички», маючи намір віднести на «панель», щоб неодмінно заробити, а потім писати «для себе». Для цього бідолаха все підписує, щоб не переплутати самому через склероз, і для покупця, бо той, як правило, іноземець, і може не зрозуміти: «For sale» і «Not for sale». У лівій частині, що для продажу, зібрано зображення престижних речей із шикарного життя, знову ж таки підписані англійською, такі як ручка «Паркер», сумка «Гуччі», пачка «Мальборо» та подібне. В правій, непродажній частині, картинки підписані російською, це — «Мороз», «Бруд», «Цвинтар» і подібне. Самоіронія з приводу загравання з покупцем — нова тема в пострадянському просторі.
Зате в сусідній залі проект «Жіноча збірна» демонстрував аж ніяк не жартівливе ставлення до арт-бізнесу. Бо за всі твори, виставлені тут на огляд, заплачено серйозні суми, що саме собою викликає захоплення. Усі їх було придбано на попередніх московських арт-ярмарках у цьому випадкові виключно жінками-колекціонерами. Глядач міг гідно оцінити й їхні можливості, й сміливість вибору й, до того ж, побачити самих власниць на талановитій серії світлин. Цікавим є те, що вибрані для покупки твори дійсно відбивають стан сучасного мистецтва, а не слугують окрасою інтер’єра. Тут і експресивне фото О. Кулика, і намальовані на шкільній дошці білою крейдою картини-інсталяції С. Волкова, і відома російська лайка, яка складається з трьох літер, стилізована А. Тер-Оганьяном під супрематизм, і багато що інше.
Москва широко представляє і західне мистецтво. Так, «Stella Art Gallery», яка відкрилася нещодавно, має раритети американського поп-арту, італійського трансавангарду, французької нової хвилі та багатьох інших. А покупкою нинішнього року став оригінальний відбиток Е. Ворголи.
У VIII Міжнародному арт- ярмарку «Арт-Москва» брало участь 45 галерей, серед яких більше іноземних учасників, аніж у попередні роки: з Німеччини, Австрії, Швеції, Швейцарії, Фінляндії, Франції, Латвії та інших країн. Митців України представляли різні галереї: І. Чичкана — РІДЖИНА, В. Цаголова — галерея М. Гельмана, А. Савадова — Orel Art Presenta та інші. Їхні твори добре відомі київському глядачеві.
Підлогу величезної зали було надано для інсталяції швейцарця Нона Вітали. 300 скульптурних голів африканських верблюдів було акуратними рядами розставлено і направлено в бік стіни, де висіла маленька картина Піросмані з зображенням верблюда. Між білими об’єктами можна було проходити в будь-якому напрямкові і кожного разу відчувати новий відтінок світлих відчуттів.
«Вибір Франції» пропонував ознайомитися з лауреатами премії М. Дюшана різних поколінь. Фінський проект «Уперті сестрички та самотні чоловіки» — свого роду соціальні дослідження на відео про труднощі адаптації дівчат і юнаків у цьому світі.
Тим, хто втомлювався від причетності до серйозних тем, А. Бартенєв зі співавторами запропонував проект «Лондон під снігом»: у темряві зали звучала прекрасна музика, з усіх бокiв ритмічно змінювалися поліекранні історії з лондонського життя, падали віртуальні «сніжинки» — вирізані по центру кружальця з британського прапора, ненав’язливо з’являлися й зникали неонові написи.
Гумор чудово знімає напруження колосального числа проблем сучасності. Цікавою виявилася дискусія мистецтвознавців із працівниками часопису «Креатив», вірніше, театралізована акція, на якій розбір складних теоретичних положень, що стосуються реального і абстрактного, традицій і авангарду та подібне, швидше, нагадував оперу-буфонаду. Д. Гутов проспівав текст листа М. Ліфшиця про Пушкіна баритоном, виступаючи у дебатах говорили речитативом, а Д. Прiгов озвучив низьким протяжним співом тибетського ченця «Мій дядько найчесніших правил…».
В афіші арт-ярмарку було використано роботу Е. Булатова, де головний об’єкт — це слово «Йду», яке прямує у перспективу, що вельми надихає.
