Буквально за декілька останніх років з виняткових, унікальних явищ фести виросли у масовий рух, що поширився всією Україною.
За взірець цих дійств організатори, як правило, беруть європейську модель, у наших широтах фестивалі набувають свого особливого, характерного звучання. Це не означає, що наші фестивалі — гірші, вони просто інакші. Якщо говорити конкретніше, то фест у західному розумінні — це комерція, а в українському — ідея. Європейські фестивалі працюють на бізнес-засадах, тобто їх діяльність спрямована на заробляння коштів. Спрощено це виглядає так: для залучення якомога більшої кількості відвідувачів запрошують світових зірок, плюс усілякі розваги, видовища, а також мінімальні (але прийнятні!) умови для проживання. Відвідувачі в свою чергу оплачують квиток. Таким фестивальний бізнес і працює. Іншими словами, найвідоміші крупні європейській фестивалі — це великі комерційні машини з відомим на весь світ брендом, величезними бюджетами (які часом вираховуються мільйонами) і певним організаторським шаблоном. За такі фестивалі доводиться викладати немалі кошти. До прикладу, цьогоріч квиток на наймасштабніший у Східній Європі п’ятиденний фестиваль Sziget, що проходить в Будапешті (Угорщина) коштуватиме 180 євро. Для українських реалій ця сума майже астрономічна, але ж на Sziget — світові музичні легенди буквально губляться в натовпі собі подібних. Загалом за кордоном практика безкоштовних фестивалів не поширена взагалі. Винятком можуть бути хіба що окремі вузькоспеціалізовані дійства, які покликані просувати певний вид культури. Вони організовуються на ідейних началах. Наприклад, відома багатьом «Лемківська ватра», яка щороку в польському місті Ждиня збирає етнічних лемків з усього світу.
В Україні ситуація кардинально інша. 90% фестивалів тут тримаються на ентузіазмі організаторів і щедрості (або не-щедрості) спонсорів. Українці за подібні імпрези платити категорично не звикли. З цього приводу можна моралізувати. А можна просто визнати, що безкоштовні маловідомі фестивалі без розмаху теж варті уваги. Так, туди не приїздять світові імена, але, з іншого боку, там є свої зірки. Це дуже особлива історія про вільне, анархічне життя з хіпанським присмаком. У межах згаданих міжнародних комерційних машин ця атмосфера не може з’явитися апріорі.
Тож, маємо своєрідну фестивальну дилему: або ідейність, або комерція. Звичайно, складно робити узагальнення щодо всіх світових фестивалів. Очевидно, серед них є й такі, які примудряються влучати одночасно в двох зайців.
ЕФЕКТ МОЛОДОЇ САМООРГАНІЗАЦІЇ
Ціна в 250 гривень за триденний квиток на фестиваль була першою (і, на жаль, єдиною) ознакою європеїзації українського фестивалю «Свірж». Анонсувати його почали ще на початку літа. «Свірж» наробив чимало галасу: спершу через свої дуже амбіційні заявки про європейськість, масштабність та першість, а згодом — через провал цих амбіцій. Поставши перед згаданою фестивальною дилемою, організатори, очевидно, обрали пункт «або комерція». А на виході отримали — мутовану «або ідейність».
Запросивши відомих виконавців (найочікуванішими серед яких були Цезарія Евора та Ніно Катамадзе), обравши чудову локацію (мальовниче селище Свірж із середньовічним замком, що за 40 кілометрів від Львова,), організатори не розрахували власних ресурсів — ні людських, ні фінансових. Відтак, уже на другий день фестивалю наметовим містечком, наче дим від вогнища, поповзли чутки про те, що дві сцени з трьох уже демонтують, а половина із заявлених виконавців не виступить. На жаль, ці чутки виявилися правдивими. І якщо на другий день вдалося почути принаймні частину музикантів, то програма дня третього не була реалізована взагалі.
Після такого колапсу організатори фестивалю звернулися до преси та громадськості з «Офіційним поясненням невдачі фестивалю «Свірж-2009». У заяві пояснюється, що з очікуваних 30 тисяч відвідувачів на фестиваль приїхали (тобто придбали квитки) близько чотирьох-п’яти тисяч. «Через це ми не змогли сплатити чергову частину грошей за послуги технікам, тому Головна та Рок-сцени були відключені та почали розбиратися. Програма першого фестивального дня була повністю виконана, а у другий день ми зробили усе можливе, аби максимально перенести обіцяну програму на фолк-сцену, яка працювала до 5 ранку, і де все-таки виступили гурти «Mad Heads XL», «Zdob si Zdub», «Figli di madre ignota» та інші.»
Одним словом, прорахувалися. Бо проведення фестивалю європейського масштабу вимагає європейського ж масштабу у: по-перше, фінансуванні (що в нашому випадку — сумнівно); по-друге, відвідуванні (30 тисяч відвідувачів на перший і нікому не відомий фестиваль у Львівській області навіть за умов дуже широкої промо-кампанії не приїхало б, про це промовисто свідчить досвід організації інших українських фестів); по-третє, безпосередньо у організації (яка починається від, перепрошую, туалетів, до яких було багато небезпідставних претензій).
Про інші суб’єктивні причини невдоволення можна говорити довго. Як і у кожному окремому випадку кожного окремого фестивалю. Але свою порцію бруду організатори отримали з лишком. Тим часом виявлена ініціатива (так, занадто амбітна і — так, зовсім невчасна) — це вже важливо.
Окрім того, хоча музика — це основний привід для проведення фестивалю, але не вона там править бал. Тим, хто здатен озирнутися навколо — побачити природу, історію, людей, настрій і її величність атмосферу — пощастило, бо для них усі організаторські «мінуси» відходять на другий план. І коли по-справжньому розкриваєш очі, то раптом виявляється, що навколо — цілі юрби прогресивної, не зашореної, вільної, відкритої до світу, спілкування і самих себе української (ця характеристика абсолютно усвідомлена) молоді. І як раз такі майданчики як «Свірж» (навіть у випадку провальної організації) створюють чудовий простір і найкращий привід для спілкування та гуртування саме такої молоді.
Найкращі тому свідки — ті, хто не кинувся збирати свої намети навіть після демонтажу останньої сцени. Очевидці стверджують: третій день фестивалю був найяскравішим. Спрацював закон самоорганізації. Сцени демонтовано, про обіцяні видовища забуто, фестивальні програмки горять у величезній ватрі. Довкола — декілька десятків професійних та імпровізованих музикантів — із гітарами, дарбукками, дримбами та перше-ліпше-що-потрапило-під-руку-інструментами. Таке гуртування, за свідченнями тих-таки очевидців, провокує на абсолютно інше сприйняття своєї богообраної країни і того, як потрібно у ній співіснувати. Таким чином, із фестивалю комерційного «Свірж» перетворився на фестиваль ідейний. Український фестивальний рух повернувся в своє русло холодної-голодної, але такої романтичної ідейності.
Звичайно, це не звільняє горе-організаторів від відповідальності. До речі, всіх, хто залишився незадоволеним фестивалем та бажає повернути витрачені на квиток кошти, вони закликають надсилати заявки на електронну адресу svirzh@gmail.com.
У згаданій заяві оргкомітет, поміж іншим, зазначає: «Ми висловлюємо подяку гуртам, які погодилися виступати за відсутності належної винагороди та обіцяних умов, а також технічній компанії, яка забезпечувала роботу фолк-сцени, зазнаючи значних фінансових втрат».
Заплачені за мій квиток двісті п’ятдесят гривень прошу також вважати інвестицією в розвиток фестивального руху в Україні!
