Святослав Белза, багаторічний друг Ігоря Дмитрієва, говорить, що Ігор Борисович — людина, яка вийшла зі «срібного віку». Це не комплімент, це чиста правда. Петербуржець до кінчиків нігтів, Дмитрієв представляє не тільки аристократію акторського цеху, але й аристократію країни, яку, за запевненнями Станіслава Говорухіна, ми колись втратили. Дмитрієв — вражаюче талановитий як актор і як людина. Він має десятки друзів в усіх країнах світу, його не можна не любити, тому що у свої 75 він — втілення вічної молодості, справжньої жадоби життя.
«ЕПАТУЮЧА МАСКА — САМОЗАХИСТ»
Ігор Борисович Дмитрієв народився у 1927 році в Ленінграді. Батько, Борис Петрович Дмитрієв — відомий яхтсмен, ніколи не жив з сім’єю. Мати, Олена Іллівна Таубер — балерина, закінчила балетну школу в Петрограді, працювала в мюзик-холі у знаменитого Касяна Голейзовського. Серед перших ігор Дмитрієва був самодіяльний ляльковий театр, вистави якого дивилася вся комунальна квартира. Навчався у Школі- студії МХАТ. Кінокар’єра розпочалася ще до війни — зі зйомок у картині В. Файнберга «Голос Тараса». Популярність прийшла у 1953 році після картини «Лев Гурич Синичкін». Далі були «Тихий Дон», «Любов Ярова», «Воскресіння», «Ходіння по муках», «Сільва» та багато інших (усього понад 120 картин).
З архіву автора
— Ігорю Борисовичу, із чуток, ваш нещодавній ювілей святкував увесь Санкт- Петербург.
— Головне було всіх запросити, нікого не образити. Чудову виставку зробила театральна бібліотека — з величезним смаком, витонченістю, любов’ю. Випуск чудової книги з безліччю фотографій з мого домашнього архіву став можливий завдяки моїм друзям з Англійського клубу, старшиною якого я є. Встигли навіть прилетіти з Америки мій син Олексій і друг, художник Михайло Шемякін. Другого дня відомий петербурзький меценат, граф Сергій Осінцев, влаштував прийом на честь мене у своєму палаці. До цього він влаштовував обіди на честь Майї Плисецької, Олени Образцової та деяких інших шанованих людей. А увечері проходили привітання у театрі. Страшенно хвилювався… Відчував деякий дискомфорт через особисті стосунки, які не склалися, з директрисою (Ігор Дмитрієв багато років працює у Театрі комедії в Санкт-Петербурзі. — Авт. ). Тому я не чекав її на ювілеї, вона зрозуміла це і не виходила на сцену. На ювілей приїхали мої друзі-актори — Владлен Давидов, Станіслав Садальський. Стас своїм темпераментом і дотепністю на межі фолу викликав повне захоплення залу.
— Ви товаришуєте з такими різними людьми. Сноба й естета Михайла Шемякіна поруч з вами уявити неважко. А ось Садальський має репутацію людини погано вихованої, яка легко впадає у хамство…
— Багато хто дивується нашій дружбі. Ми познайомилися у Туреччині, і я перший час намагався його уникати. Побоювався всяких, щоб уникнути якихось… (вимовляє з почуттям) ельфопа. Тому що від нього можна чекати всього. Але як не дивно, незабаром ми потоваришували і виявилися близькі за духом, однаково оцінюючи багато творчих і людських явищ. Він же з дитбудинку, а для багатьох колишніх вихованців дитбудинків епатуюча маска — самозахист. Стас кожного року приїжджає на могилу свого брата, який трагічно загинув, бере активну участь у вихованні його дітей. Він анонімно дає гроші немолодим акторам і актрисам, допомагає дитячому будинку.
— Вразливі люди часто використовують епатаж як самозахист…
— Так воно і є. На фестивалі комедійного фільму він отримав приз у номінації «головна чоловіча роль». Він вийшов на сцену і розридався, як дитина, тому що ніколи не отримував премії. Ось як легко зворушити людину, яка любить вишукано матюкатися. Будучи дуже самотньою людиною, він часто телефонує з Москви просто почути голос, поговорити про особисте. До речі, цього літа ми з ним мали їхати до Праги відпочивати великою компанією, але, на жаль, в останню хвилину поїздка відмінилася.
«ЯКБИ Я РОЗУМІВ, «ПРО ЩО» МАЛЮЄ ШЕМЯКІН, МИ Б НІКОЛИ НЕ ПОТОВАРИШУВАЛИ»
— Михайло Шемякін — легендарний персонаж художньої і світської тусовки, друг Володимира Висоцького. Ваші взаємини склалися вже у період його еміграції?
— Зовсім ні, набагато раніше. Взагалі, я завжди любив художників і товаришував з ними. Вони — особлива каста, дуже відмінна, наприклад, від служителів Мельпомени. Їхні злети-падіння, несподівані збагачення і глибока бідність так різко контрастують у їхньому житті, що це дає абсолютно незвичайне забарвлення стилю їхнього життя. Михайло мене замолоду цікавив незвичністю свого таланту. Можливо, якби я замолоду розумів, «про що» він малює, ми б ніколи не потоваришували. Але я ніколи не запитував у нього, «що написано», задовольняючись власними асоціаціями. Ніколи не ліз у душу, багато про що здогадуючись. Крім того, так склалося життя й обставини, що мені довелося опікуватися його долею і долею його сім’ї, яка була небажана для КДБ у Ленінграді 70-х. У результаті Шемякіна запроторили до психушки…
— …Це з одного боку. З другого, у нього були через це досить складні взаємини з батьком-офіцером, який не приймав ні світогляду, ні способу життя сина.
— Так, вони так і не встигли по-людськи поговорити. Але я вже тоді відчував дистанцію з Михайлом, яку неминуче відчуваєш, спілкуючись з генієм. Між нами, майже однолітками, вже в юності склалися стосунки батька й сина. Причому я відчував себе сином і дивився на нього знизу вгору. Його талант, ерудиція, запити, презирство до сильних світу цього мене захоплювали. Коли його видворяли з країни, за п’ять днів перед від’їздом до Парижа він написав мій портрет. Я його дуже бережу, і ви можете побачити цю роботу на обкладинці останньої книги про мене, яка вийшла до ювілею. А приїхавши до Парижа, він не пішов у перший вечір на Монмартр, Єлисейські поля або Пляс Пігаль, а попросив аркуш паперу у Діни Верні, яка відіграла величезну роль у приїзді Михайла за кордон — вона товаришувала з Помпіду, і він особисто просив у радянського уряду за Шемякіна. Так міг вчинити тільки справжній художник! І сьогодні у Санкт-Петербурзі стоять пам’ятники, безкоштовно передані Шемякіним місту, яке колись його вигнало і зрадило.
— Шемякін же пройшов не тільки через дисидентське пекло, але й через пекло пристрасті до алкоголю.
— Так, я бачив це на власні очі і знаю це не з чуток. Але тепер у Михайла таких проблем немає. І це зовсім не впливає на його творчість: світ без алкоголю став ще цікавішим. Причому ми сідаємо за стіл, і я бачу, що він зовсім не страждає від того, що йому не наливають. Шемякін страшенно захопився науковими аспектами живопису, читає лекції по всьому світу. У будинку, який йому подарував уряд Санкт-Петербурга, буде філія науково- дослідного інституту, дитяча школа… «СИН ОЛЕКСІЙ ЖИВЕ ТАК, ЯК ЙОМУ ПОДОБАЄТЬСЯ»
— А вам самому ніколи не хотілося зайнятися викладацькою роботою?
— Менше, ніж викладання, мене цікавить тільки режисура: це вимагає величезної енергії і займає масу часу. А мені б хотілося присвячувати весь час акторству. Щоправда, вже кілька років я — голова дипломної комісії на акторському факультеті, підписую дипломи. Але це громадське навантаження і буває, слава Богу, раз на рік.
— Ігорю Борисовичу, коли йдете містом, вас, мабуть, упізнають всі?
— Іноді вранці їду на репетицію у поганому настрої, обов’язково хто-небудь підійде: «Ми вас любимо, бережіть себе!» І відразу все проходить, хочеться жити, працювати. Нещодавно був з програмою поезії «срібного» віку в Кельні і Штутгарті. Я відчув таку ауру тепла й любові, що вже ніколи цього не забуду.
— Багато акторів старшого віку сьогодні знаходяться у шоковому стані через відсутність роботи, важке матеріальне становище, а головне — через те, що забуті, часто незаслужено. У вас, слава Богу, таких проблем, здається, немає?
— Для артиста бути запитаним у 75 років — це велике щастя. Санкт-Петербурзьке радіо, наприклад, нещодавно влаштувало місячний фестиваль моїх радіоробіт — записи кращих творів Буніна, Уайльда, Купріна, Достоєвського, Драйзера. Я граю у трьох антрепризних виставах. А минулого року Кирило Лавров запросив мене до БДТ — тепер граю в їхніх спектаклях «Таланти і шанувальники». Коли Кирило зателефонував мені, я навіть не поцікавився, яка п’єса — відразу запитав, коли репетиція.
Уже 40 років голос Ігоря Дмитрієва звучить на петербурзькому радіо, яке дало йому можливість переграти таку велику кількість ролей, про яку не можна й мріяти на театральних підмостках. У «Станційному доглядачі» Пушкіна чи «Портреті» Гоголя, наприклад, Дмитрієв зіграв буквально всі ролі. Так само, як і в «Поганому анекдоті» Достоєвського та у «Кентервільському привиді» Уайльда. Без нього не набула б такої популярності музично-літературна програма Лева Мархасєва «У легкому жанрі», яка йшла в ефірі більше як 17 років. Ігор Дмитрієв — автор близько 30 телепрограм з циклу «У Ігоря Д...» на телебаченні Санкт-Петербурга. Цей цикл був удостоєний гран-прі «Золотой конек» на міжнародному фестивалі «Оксамитовий сезон».
З архіву автора
— Чим в Америці займається ваш син Олексій?
— Бізнесом у галузі телекомунікацій. За професією він сходознавець, але у сферу його бізнесових інтересів якраз входять Індія, Китай та інші країни. Професія і справи дають йому можливість багато подорожувати — то надсилає мені фотографії із сивою від інею бородою з Паміру, то спускається у кратери славнозвісних вулканів.
— Слава Богу, що в Олексія є можливість жити так, як йому подобається, поєднуючи це з серйозним бізнесом. Рідкісний талант…
— І, уявіть собі, у цьому напрямку виховує своїх дочок.
— Онучки приїжджають до вас у Санкт-Петербург?
— Поки ні. Ще минулого року я був проти: дитяча емоційність не в змозі правильно оцінити і відчути велике місто, а перше враження залишається назавжди. Тому нехай обов’язково приїжджають, але років у 12.
«НЕВИДИМА РУКА ОБЕРІГАЛА І ВЕЛА МЕНЕ ПО ЖИТТЮ»
— Російська преса останнім часом полюбила жарти відносно особливого статусу Санкт-Петербурга. Мовляв, «батьківщина Президента» з усіма витікаючими. А якщо серйозно, змінюється щось у місті в останні роки? Адже ще недавно занепадання одного з найкрасивіших міст світу було притчею во язицех.
— Петербург дуже змінюється. Це видно з нових фасадів будинків, оновлених знаменитих соборів і площ. Губернатор Яковлєв активно готується до 300-річчя міста.
— До речі про Яковлєва. Одні кажуть, що він чудовий губернатор і господар, інші стверджують наявність найтісніших зв’язків Яковлєва з відомими кримінальними авторитетами. Що тут правда, що брехня?
— Не знаю… (Життєрадісний сміх.) До мене він дуже добре ставиться! Він справляє на мене враження людини діяльної. У нього є інтерес до культурного життя міста — Яковлєв відвідує прем’єри, конкурсні концерти. Можливо, він і не дуже розбирається в музиці, але зате чудово розуміє, що його поява на якомусь конкурсі надасть тому статус і петербурзькі мільйонери захочуть виділити на нього гроші.
— Але дуже відрізняється Яковлєв від попереднього мера — нині, на жаль, уже покійного Собчака? Ви ж напевно його знали?
— Дуже добре знав. Одного разу він сказав Олегу Басилашвілі, Євгену Лебедєву і мені: «Поїхали зі мною в круїз!» І ми поїхали такою чоловічою компанією — було дуже цікаво.
— Собчак був по-справжньому освіченою людиною і якщо приходив на конкурс, то знав для чого він туди приходить.
— Це, безсумнівно, правда. Щодо Яковлєва, то він буде балотуватися на третій термін, і розумної альтернативи його кандидатурі я не бачу. З двох бід, так би мовити, вибрати меншу.
— Вам приємно, що президент країни — з Петербурга?
— Безсумнівно! Мені приємно, що він залучив до роботи петербурзьку команду, що він має чітку, аргументовану позицію з будь-якого питання. Це викликає повагу. Інша справа, що не всі люди його оточення здаються мені адекватними.
— Я чула, що ви порівняно недавно хрестилися і була дуже здивована. Чомусь була впевнена, що дітей з таких сімей, як ваша, повинні похрестити ще у дитинстві.
— На те були причини. По- перше, я метис: мама — єврейка, а батько — росіянин. По- друге, наша сім’я не була релігійною і єдиною людиною, яка прилучала мене до церкви, була няня. Вона потихеньку заводила мене в церкву під час прогулянок. Розкрилося все несподівано: батьки помітили, що після таких прогулянок я стаю в куток на коліна і голошу: «Оседі! Оседі! Оседі!» Незабаром вони здогадалися, що це означає: «Господи! Господи! Господи!»
Я похрестився 12 років тому, коли зрозумів і відчув, що мені це необхідно. Адже протягом життя я часто опинявся в драматичних ситуаціях, але якась невидима рука кожного разу мене захищала, оберігала і вела по життю.
Так сталося, що років 30 тому Михайло Шемякін познайомив мене з Владикою Антонієм, який за ці роки зробив велику кар’єру. У той час, коли я прийняв рішення, він був митрополитом Ставропольським і Бакинським. Я зателефонував йому до П’ятигорська, і він сказав: «Я завжди знав, що ти колись до мене з цим прийдеш». Він похрестив мене у власній каплиці у П’ятигорську за всіма канонами православ’я. Так що тепер я знайшов душевний спокій, а це важливо для кожного з нас.
Відомий актор і режисер Леонід Биков написав одного разу Дмитрієву: «А Вам дякую за апетит у роботі, за того біса, який сидить у Вас, за кураж, за одержимість, за уміння спати на добу дві- три години в літаку, за вашу заразливість у роботі і життєлюбство! За снайперське уміння ходити по лезу жанру — це дуже рідкісний дар». Хто з нас, його глядачів, не готовий підписатися під цими словами? З архіву автора
