До цього Ігор дванадцять років пропрацював провідним актором у Московському театрі «Ромен». «Ромен» був втіленням його найзаповітнішої дитячої мрії, і не лише тому, що мало яка дитина в нашій країні в колишні часи не мріяла стати артистом. Сцена для цигана має особливу ціну тому, що це чи не єдиний доступний йому спосіб самоствердження в житті. Так було завжди і так буде, мабуть, ще дуже довго. Доти, поки щось не зміниться в нас, що за довгі віки сусідства так і не навчилися терпимості до «народу-невидимки», як називали циган у давні часи. І доти, поки щось не зміниться в них.
Ігор Крикунов належить якраз до тих людей, які дуже хочуть, щоб щось змінилося. Цій меті служить створений ним шість років тому театр «Романс», репертуар якого виходить далеко за рамки звичайних уявлень про циганську культуру. «Романс» працює як у жанрі класичного циганського романсу, так і циганського народного фольклору і музичної драматургії. А на початку вересня розпочнеться організований «Романсом» за підтримки фонду «Відродження» перший український міжнародний циганський фестиваль мистецтв «Амала-2000», на який приїдуть творчі колективи з Росії, Македонії, Словенії, Чехії, Болгарії, Югославії, Іспанії, Молдови, Індії. Крім виступів артистів, різноманітних конкурсів та гри, в програмі фестивалю — і музеї побуту, і ярмарка традиційних циганських ремесел. Можливо, відвідування фестивального містечка багатьом із нас допоможе пригадати, що цигани — це не тільки ті, хто ходить з бубном і ведмедем по ярмарках, але й найкращі ковалі, і майстерні ювеліри, і чудові різьбярі по дереву. І, звісно, буде циганська пісня, вільна й давня, на яку незрозуміло чому завжди відгукується наша цивілізована душа.
— Як з’явилася ідея організації «Амала-2000»?
— Спочатку була мрія про подібний творчий форум. Першу спробу ми зробили ще п’ять років тому, до річниці театру «Романс». Звичайно, фестивалем це ніяк не можна було назвати — просто в парку імені Пушкіна влаштували циганське свято. Протягом останніх років ми брали участь у багатьох міжнародних фестивалях у Польщі, Болгарії, Росії, Чехії. І коли з’явилася можливість зробити такий міжнародний фестиваль в Україні, ми запросили своїх друзів — циганські колективи, з якими познайомилися на цих творчих форумах. Але наш фестиваль не стане точною копією тих, які проводилися в інших країнах. Його головна особливість у тому, що він буде ландшафтним — під відкритим небом на березі Дніпра розташується фестивальне місто, де буде кiлька концертних майданчиків та всі суто циганські атрибути — коні й кибитки, шатра і намети ворожок.
— Чи будуть у фестивалі конкурсні елементи — місця, призи, нагороди?
— Уже в тому, що всі з’їдуться, щоб показати себе, буде елемент змагальності. А конкурсності як такої не буде. По-перше тому, що це має на увазі місця і нагороди — а ми на це не маємо грошей. А по-друге — сучасний фестивальний рух у всьому світі — це чиста «тусовка». Люди для того й з’їжджаються з різних країн, щоб «пофестивалити». І коли фестиваль перетворюють на базар, куди їдуть «грошей зрубати», це дещо спотворює саму його ідею.
— Адже на це можна подивитися й з іншого боку — хіба погано, що в артистів з’являється зайва можливість трохи заробити. Хіба театр «Романс» не має фінансових проблем?
— Проблеми сьогодні існують не у театра «Романс», а взагалі у театра в Україні. Всі виживають поодинці, хто як уміє. Зрозуміло, що тільки вистави не можуть прогодувати жоден театр, і ми, як і багато інших артистів, беремо участь у всіляких презентаціях, «тусовках». Звичайно, це трохи принижує, але якщо це може дати зарплату моєму акторові — невже я ставатиму в позу і кричатиму: ні, ні за що не піду я на ваш теплохід?..
— Чи гастролює «Романс» по країні?
— Нещодавно ми їздили з гастролями до Івано-Франківська. З першого концерту було таке стовпотворіння! Нас довго не відпускали зі сцени — «Браво!», «Біс!», сльози, крики. Але стосовно фінансової сторони — це абсолютно нерентабельно. Сьогодні, на жаль, жоден колектив в Україні не може дозволити собі гастролювати по країні без серйозної фінансової гарантії.
— Прийнято вважати, що циганська культура, мистецтво — явище, м’яко кажучи, другого гатунку. Як ви гадаєте, чому склалася така думка?
— Навіть зараз, організовуючи фестиваль, я читаю в очах багатьох людей, від яких щось залежить: «Ваше місце в шинку». Але так можуть думати тільки недалекі люди, які ніколи глибоко не проникали в цю культуру. Якби вони по-справжньому знали історію циганського мистецтва, то навряд чи казали б так. Адже купці, коли приїжджали гуляти до циган, приїжджали не розсипати золото, а побачити мистецтво — справжнє, древнє, не схоже ні на що інше.
Напевно, в недбалому ставленні до нашої культури свою негативну роль відіграла та сама «циганщина», коли не цигани, а «під циган» — з бубном, з гітарами та ресторанним репертуаром. Цигани «циганщину» ніколи не проповідували — її породили ті, хто поряд. І чому так вийшло, також зрозуміло — навіть сьогодні, якщо нециганський артист починає втрачати свою популярність, він вмить переходить на циганський матеріал. Щоб через його емоцію, темперамент, динаміку повернутися до публіки.
— А про що співається у справжніх циганських піснях?
— Про трагедії, які траплялися на шляху проходження, про те, що більшість циганських могил — не на кладовищі, а вздовж доріг. Про втрати, про знедоленість. А ще — про любов, про різні гумористичні ситуації. Радість і смуток у циганських піснях — поруч, тому що життя цигана завжди було таке. Йде табір, зупинилися, гульнули, як в останній раз, бо невідомо, що чекає завтра. А потім забулися в сльозах, у плачі або в радості, в танці — ось про це всі пісні.
— Тобто, циганські пісні — втілення ненаписаної історії циганського народу?
— Так, народу, до якого віками ставилися, як до ізгоїв. Частково, напевно, ми й самі в цьому винні. Треба було давно боротися за своє існування, осісти, зажити іншим життям...
— Але хіба тоді цигани не перестали б бути самими собою?
— Ні, не перестали б! Я, наприклад, не застав кочовища — батько мій кочував і дід, а потім осіли і не втратили ані свого корiння, ані любові до свого народу. І коли паспорт отримував, записав: «національність: циган». Хоч мені паспортистка дуже не радила цю національність писати. Тоді я ще не розумів, чому.
— А тепер розумієте?
— Якщо ти циган — усі вважають, що твоє місце — на відшибі. Навіть якщо тобі відверто цього не кажуть, ти все одно це відчуваєш — біополем, напевно, адже цигани — чутливий народ. Напевно, більше ніякому народу так не ставлять у провину недоліки окремих його представників. Якщо хтось із циган потрапляє в неприємну ситуацію — це вмить стосується й тебе. Хоча всі бачать, що ти живеш за іншими законами.
— А якби у вас раптом з’явилася можливість отримати великi інвестиції, у що б ви вклали гроші?
— Побудував би центр циганської культури, де були б не тільки театр і студія — музична, театральна. Але й школа — дитяча і для батьків. І всі циганські колективи, які сьогодні бідкаються у столиці, об’єднав би під цей дах, щоб вийшла така могутня лабораторія циганської культури.
— Чи може циганська культура померти? У якому випадку це станеться?
— Циганська культура помре, якщо на неї не буде звернено уваги передусім самими циганами. Адже сьогодні цигани, в більшості своїй, знають життя тільки на рівні того, як прогодувати сім’ю. А тим часом навколо вирує зовсім інше життя з усім його розмаїттям. Нам не можна жити на відшибі, якщо ми хочемо, щоб нас поважали, то ми самі повинні включитися в це життя. Будується зараз наша держава — у цій справі повинен бути й наш внесок. Насамперед, циганам треба докласти всіх зусиль до того, щоб дати освіту своїм дітям. Бо тільки освіта може вивести на інший рівень свідомості. І не треба боятися того, що ми розчинимося, асимілюємося! Та ніколи в житті циган циганського не втратить, все одно кров своє візьме.
— Ви з оптимізмом ставитеся до таких перспектив?
— Ось саме зараз біля мого будинку стоїть п’ять кибиток. І якщо не бути оптимістом — треба сідати на коня та їхати кочувати...
— А вас ніколи не тягне ось так ускочити в кибитку — і на волю, в степ, як у старі часи?
— Тягне, звичайно. Але... діти, може, й поїхали б зі мною. А дружина любить, щоб із крана текла гаряча вода, щоб світло горіло... Вона зі мною не поїде.
ДОВІДКА «ДНЯ»
Циганський музично-драматичний театр «Романс» створений Ігорем Крикуновим в 1994 році, статус «державного» отримав в 1996 році. Лауреат багатьох міжнародних фестивалів (останні нагороди — Велика золота медаль Московського циганського фестивалю мистецтв, нагорода театрального фестивалю «Третє тисячоліття» за виставу «Здрастуй, Пушкiн!»). У трупi театру працює 20 артистів. Остання прем’єра — циганська рок-опера «Два голоси» по мотивах творів Пушкiна і Гарсiа Лорки. Крім артистів театру у виставі зайняті Ані Лорак і Дмитро Клімашенко.
