Савік Шустер як людина, безумовно, інтелектуально мобільна і яка тонко відчуває ситуацію, не міг не побачити, що популярність його програми, як мінімум, не зростає. І пов’язано це не стільки з тим, що давлять конкуренти з аналогічною програмою («Інтер», ICTV) і тими самими студійними фігурантами, скільки з очевидним «ходінням по колу», переспівуванням одних і тих самих тем, озвученням одних і тих самих думок, що створює ефект самоплагіату. Навіть демонстрація «діви» Вольнової з програмою «Хочу Обаму!» викликала не стільки інтерес, скільки здивування. Гарна пані Вольнова, але до чого вона тут? Їй би в салон мод на великосвітський раут, а не на передачу з претензією на політичність та аналітичність. Таким чином, спроби Шустера виїхати за рахунок шоу та розважальності себе явно не виправдали. Не потрібно плутати грішне з праведним, адже за всього старання з передачі, присвяченої больовим проблемам суспільства, знайомий колишнім громадянам СРСР «Кабачок 13 стільців» не зробиш. Тут уже або одне, або інше, схрещуванню такі різні програми не піддаються. Так що й краса пані Вольнової Савіку не допомогла...
Проте, як виявилося, власний розум і чуття набагато перспективніші, ніж чужа чарівність. Ефір 21 листопада ніякого особливого успіху й прориву не провіщав. Глядачі «України» знову споглядали театр одного актора — Нестора Шуфрича, пишномовні тиради Ганни Герман (про подібні типажі класик писав: «Слівця в простоті не скаже»), вагомі заяви похмурого нардепа Василя Кисельова, який проголошує те, що йому здається «правдою-маткою». Були там ще Леонід Кравчук, Тарас Чорновіл і Сергій Марков, невимушено-хамовитий нардеп із сусідньої країни. Загалом, можна було починати позіхати й готуватися до сну, або перемикати на інший канал.
Але хитрий Шустер підготував сюрприз. Він організував телеміст із Москвою, причому не зі звичним фіглярем Жириновським, нахабою Затуліним та іншою лужковщиною, а з нормальними й тямущими людьми, які ставляться до України доброзичливо, але не на рівні минулого радянського лицемірного офіціозу «дружба народів у асортименті», а спокійно і позитивно. У московській студії сиділи: Борис Немцов, який не потребує рекомендацій, ведуча ще того, непутінського, НТВ Світлана Сорокіна, прекрасний знавець реальної російської економіки Володимир Мілов і дотепно-їдка журналістка «Эха Москвы» Юлія Латиніна. Виявилося, що далеко не всі росіяни вважають Україну причиною всіх своїх бід, далеко не всі відчувають священний трепет, слухаючи промови людини з прізвищем Путін, далеко не у всіх трясуться жижки при словах «Америка» та «Захід». Критичні оцінки нинішньої російської політики в московській студії були такими гострими, що мало хто з наших українських журналістів на подібні зважується. Так само відверто та об’єктивно московські учасники дискусії висловлювалися щодо тиску Російської Федерації на Україну, яка розглядається Кремлем як дуже поганий приклад для росіян. Борис Немцов зазначив, що незважаючи на всі кризи та склоки в українській владі, країна повільно, з оглядкою, але все ж просувається до демократії та європейських стандартів, принаймні вона дрейфує в цьому, а не в іншому напрямі. Українська аудиторія була вражена відсутністю звичайного хамства та агресивності, типових для подібних контактів із російською стороною, відсутністю неодмінних у відносинах з Україною російської зарозумілості та зневажливості.
Усі були вражені настільки, що Володимир Яворівський навіть вигукнув, маючи на увазі людей у московській студії: «Та якби хоча б не вся Росія, а 50% були такими, як ви, то між нашими країнами не було б проблем!» Це, звичайно, емоційне перебільшення. Проблеми б залишалися, але це були б проблеми іншої якості, іншого змісту та характеру. Адже з’ясовувати відносини з інтелігентною людиною — це зовсім не те ж саме, що з вуличним хуліганом.
Але дивлячись на Бориса Немцова, Світлану Сорокіну, Володимира Мілова та Юлію Латиніну, можна було б зі смутком пригадати слова симбірського уродженця В. І. Ульянова: «Вузьке коло цих революціонерів, страшно далекі вони від народу...» Точніше, російський нинішній народ страшно далекий від них. На жаль, затуліни, жириновські та інші користуються симпатіями набагато більшої кількості росіян, ніж суспільні діячі європейської орієнтації. Та й держвлада робить усе можливе, щоб пробудити в російських масах найтемніші атавістичні інстинкти. Водночас Мілов і Немцов розбили милі серцю українських комуністів, регіоналів та вітренківців ідеї єдиного економічного простору України та Росії, пояснивши публіці, що з усіх антикризових документів уряду РФ випливає, що вона рятуватиметься від економічної депресії одна, абсолютно не обтяжуючи себе думками про порятунок України взагалі та Донбасу зокрема.
Однак у бочці московського меду виявилася ложка погано пахнучого дьогтю в особі ветерана жириновського руху Олексія Митрофанова (на те й Митрофанов у Москві, щоб Київ не дрімав), який не проминув пристрашити українців новою ціною (відверто політичною!) на газ, яка, на його думку, повинна остаточно поховати українську металургію, та й усю промисловість узагалі. І тоді, як звитяжно заявив Митрофанов, зруйнована Україна, яка лежить у руїнах, сама приєднається до Росії, і ми знову будемо в одній державі... Ох, не хотілося б. Не хотілося б жити в одній державі навіть з такими симпатичними людьми, як Немцов, Мілов, Сорокіна і Латиніна (оскільки вони там у катастрофічній меншості), що вже говорити про всіляких митрофанових...
Ну, та Бог не видасть, свиня не з’їсть.
Дуже порадував Леонід Макарович. Причому його несподівана поведінка нагадала (разюче!) опис Левом Толстим танцю Наташі Ростової на полюванні, коли вихована французькими гувернантками графинечка раптом продемонструвала щось споконвічно руське, нутряне, що ніяким вихованням не дається. Ось так і Леонід Макарович Кравчук із його «зваженістю-виваженістю», із його дипломатичною округлістю, тонкими візантійськими формулами, граничною обережністю після чергових хамських реплік московського гостя С. Маркова, несподівано вибухнув у відверто козачому бунтарському дусі, видавши від всієї душі вголос те, що думають мільйони його співгромадян. Було приємно-дорого спостерігати, як із завідуючого ідеологічним відділом, із секретаря ЦК КПУ часів перебудови виривався на свободу українець, якого допекли, якого дістали, і який не може більше, не бажає хитрити й маневрувати. «Припиніть, нарешті, сунути ніс у наші справи! Не лізьте в нашу історію! Ми самі в ній розберемося!», — гримів зазвичай тихий Кравчук на переляканого від несподіванки московіта. Ех, ось так би завжди, і куди б лише ділася горезвісна «меншовартість»...
Ну, а Савік Шустер знайшов вдалий хід. Завдяки нетривіальному телемосту з Москвою він у багатьох глядачів відбив бажання позіхати або перемикатися на інший канал. Шустер дійсно показав українцям іншу Росію, нечисленну, слабку, невпливову, якою нехтують свої ж співгромадяни, але, слава Богу, що хоча б така все ж є, нехай як те виключення, що лише підтверджує загальне правило. Зрештою, як казали в давнину: «Не живе село без праведника». І навіть така мала їхня кількість краще, ніж повна відсутність. Залишається хитка надія, що коли-небудь російський народ прислухатиметься до них, а не до солодкоголосих кремлівських сирен. Зрештою, краще хитка надія, ніж узагалі ніякої...
