Сьогодні актриса, як і раніше, знімається, грає в театрі,
виховує дітей. А 8 лютого вона святкує своє 50-річчя.
— Як ви відзначаєте таку круглу дату, Ірино Вадимівно?
— У Малому театрі. У праці. Із 18 по 25 лютого щодня гратиму
всі чотири спектаклі, в яких я зайнята: «Чайку», «Вишневий сад», «Вовки
і вівці», «Ліс». Свого часу, працюючи в Театрі ім. Моссовєта, я дуже скучила
за класикою — грала там тільки Грушеньку в «Братах Карамазових» та в Шекспірі
трохи. Ось тепер надолужую.
— А поступили ви до театрального відразу?
— Ні, перший рік не поступила. А потім потрапила до студії
при Центральному дитячому театрі. Але вона вважалася середнім спеціальним
навчальним закладом, там видавали тільки свідоцтво. І хоч я відразу почала
грати багатьох хлопчиків, дівчаток, принців, принцес і навіть звірів, було
деяке незадоволення: вчилася-вчилася, а на руках лише якийсь несолідний
папірець. То я потім — просто для хорошого самопочуття — закінчила заочне
відділення в ГІТІСі.
— Напевно, диплом про вищу освіту ще має й деяке значення
при присудженні акторам звання?
— Та ні. У нас багато заслужених і народних з такою ж,
як була в мене, середньою освітою: Георгій Тараторкін, Маргарита Терехова,
Олександр Леньков, Михайло Жиганов.
— До свого першого театру заходите?
— Поки молодший син був маленьким, водила його туди на
спектаклі. Тепер Євгену вже 16 років.
— А старшому скільки?
— Данилу — 24. Він у мене в науку пішов. Але про дітей
давайте не будемо: не треба їх чіпати.
— Тоді давайте про чотириногих членів сім’ї, якщо вони
у вас є.
— Це із задоволенням. Є собака Шаня, білий пудель. Вічно
брудний. Тепер я зрозуміла, що в нашому місті треба заводити чорного пуделя:
на ньому не так бруд помітно. А ще є кіт. Але я свого часу зробила помилку
— назвала його людським ім’ям. Так що тепер є проблеми, і вам я це ім’я
не скажу.
— Народ вас на вулицях упізнає?
— Так, звичайно. Усміхаються...
— Напевно, набридло за ці роки, що всі до вас за автографом
лізуть?
— У роздаванні автографів, повинна сказати, немає нічого
осоружного. Я нікому не відмовляю. Тим паче, що люди ж не в мене просять
автограф, а в моїх героїнь, які їм подобаються. А мене — яка я справжня
— ви не знаєте.
— Вас завжди сприймали як комедійну актрису. А як ви самі
відчуваєте: можливо, в народній артистці Муравйовій умирає велике трагедійне
обдаровання?
— Я якою була, такою, гадаю, й залишилася. Мені завжди
подобалося робити щось, щоб людей розвеселити.
— Намагаюся пригадати ваші останні появи на екрані, й нічого,
крім «Останнього кохання» Балаяна, в голову не приходить...
— Там була маленька робота — усього п’ять знімальних днів.
А зараз я закінчила на «Мосфільмі» комедію «Кохання зле», яка, мені здається,
може вийти вельми пристойною. Там є глибока історія, глибока думка...
— Це фільм Володимира Зайкіна, де дівчина морочить голову
своєму жениху, нібито її душа переселилася в корову?
— Так-так. Там знялися ще Станіслав Садальський, Лариса
Удовиченко, Валентин Смирнітський. Я граю саме маму цього жениха, котрий
приводить додому корову й оголошує, що це його наречена. І ми, батьки,
сприймаємо це як належне, без хитромудростей: перше кохання — що поробиш?..
Але тут є, ясна річ, й іронія з приводу реінкарнації та інших «аномальних»
теорій.
— Над чим ще працюєте?
— У кіно є намітки, але говорити поки що рано. А стосовно
театру — із 26 лютого в СТД починаємо грати старовинний російський водевіль
«Актори між собою». Поставив цю антрепризу мій чоловік Леонід Ейдлін, а
музику на слова Дмитра Сухарєва написав Сергій Нікітін. Ми з цим водевілем
уже три роки їздимо, об’їхали всю країну від Мінська до Владивостока, від
Мурманська до Нижнього Новгорода, грали навіть для російськомовного населення
в Німеччині та Ізраїлі.
— Але сьогодні в моді експерименти, новації, а це такий
традиційний театр! Як там грають?
— По-дідівському грають, добре. Добре — це завжди добре.
— Цікаво, ви через силу розсталися із Театром ім. Моссовєта?
— З музикою!.. Тут недавно телебачення повторювало спектакль
«Цитата», в якому я була колись зайнята, так я швиденько вимкнула телевізор.
Від сорому. А за сьогоднішні роботи, сподіваюся, соромитися не доведеться...
