Іменинника, а це будинок №11 на вул. Валовій, до ювілею гарно підсвітили. Львів’ян та гостей міста, які прийшли на уродини сторічної кам’яниці, розважали музикою, частували гарячим пивом та тістечками. Й нагадували історію, а вона така: імпозантна будівля у стилі неоготики постала 1910 року за проектом відомого архітектора Артура Шлеєна на місці застарілих (приблизно 1850 року) будинків на замовлення власників ділянки — родини Фінклерів. Впізнаваною візиткою кам’яниці є її декор авторства скульптора Тадеуша Блотніцкого — середньовічні рицарі зі щитами, на яких зображено герби земель Галичини, Волині та Львова. Серед довоєнних мешканців будинку №11 — дантист Генрик Аллерганд, доктор Валеріан Мадєвскі, Ігнацій Райсс. В будинку також діяли приватні кабінети доктора Леопольда Алексанровича та Юзефа Фриша, адвокатське бюро Леона Райха, механічна майстерня «Континент» Юліана Ломаги, Акційний Галицький купецький банк. За часів Радянського Союзу тут були розміщені перукарня, комісійний магазин та ательє індпошиву «Лілея». А знавець Львова Ілько Лемко, автор книжки «1243 вулиці Львова», де фігурують кілька тисяч будинків, сучасною перлинкою «соленізанта» вул. Валової назвав дядька, який упродовж багатьох років кожного ранку робив на балконі, що розташований між рицарями, ранкову «руханку» (гімнастику. — Ред.) — в одних трусах, навіть у 15-градусний мороз. І розповів «Дню» ще кілька історій будівель стародавньої частини Львова. Наприклад, теперішнього Будинку книги, що на площі Міцкевича. Його будівництво було закінчено 1921 року, а зводив дім найзнаменитіший кам’яничник Йона Шпрехер. «По цьому будинку видно, як Шпрехер надурив міську владу, — говорить Ілько Лемко. — На той час заборонялося зводити будівлі вище чотирьох поверхів, а ми бачимо аж сім. Як Шпрехеру вдалося це зробити? А так: другий поверх будинку він потрактував як антресолі, а два останні — як горище. І тоді були дуже великі протести, бо громадяни вважали, що будинок псує панораму Львова, закриває вигляд на Катедру, вдирається в архітектурний простір старовинного Львова. До речі, це все ті самі претензії, котрі ми висуваємо до сучасних будинків...» Те саме можна сказати й про будинок теперішньої 1-ї комунальної поліклініки на розі вул. Руської (буд. 20) та Підвальної (буд. 7). Будівля зведена 1905 року фірмою видатного українського будівельника Івана Левинського в стилі гуцульської сецесії. Й цей будинок спричинив супротив громадськості — мовляв, несмак, потвора, що не відповідає архітектурному середовищу вул. Підвальної та Руської, ансамблю Успенської церкви, закриває вигляд на вежу Корнякта. «Цікаво, що історик Львова Олександр Надрага у своїх спогадах так згадує цей будинок: прогулюючись з дівчиною поблизу цієї будівлі, почув від неї: «Прийде наша українська влада, і ми цього монстра обов’язково розберемо!» — розповідає пан Лемко.
Аналогічна історія була й зі Львівською ратушею. Коли 1826 року завалилася стара, дуже гарна ренесансна ратуша, на її місці 1835-го збудували нову, у стилі казенного класицизму. Закінчили 1851-го. Власне, такою вона й збереглася донині, і милуються тепер нею не лише львів’яни, а й численні гості міста. А тоді були неймовірні протести, а особливо з боку людей, які пам’ятали попередню будівлю, збудовану 1619 року бургомістром Мартином Кампіаном. Казали, що новозбудована з’їдає міський простір, з’їдає обличчя Львова, називали навіть огидним чотирикутником з комином. Протести тривали аж до початку ХХ століття — ще 1901 року найвидатніші архітектори Львова подавали проекти щодо перебудови ратуші.
Золотий вік львівської сецесії — 1905—1913 роки, коли перебудовувалися старі і не дуже старі (кінця ХІХ ст.) будинки, збудовані у стилі еклектичного історизму. Наприклад, будинок на розі Валової та Галицької (теперішнє приміщення Ощадбанку). «Якби не І Світова війна, яка зупинила економічне піднесення, — сміється пан Лемко, — то у Львові майже б не залишилося старих, дуже гарних будинків у стилі еклектичного історизму».
