Безсумнівно, збірка оповідань харківського поета і прозаїка Сергія Жадана «Біг Мак» (Критика, Київ, 2003 р.) — одна з найцікавіших книг україномовної прози, які видавали протягом останнього часу.
Звісно, верлібри Жадана відомі більше. Взагалі, це така, як уявляється, хибна тенденція нашої словесності — вести відлік від поезії, танцювати від цієї віршованої «пічки», що зігрівала — хто б сперечався, — не одне покоління інтелектуалів. Вiршування допомогає долати несвободу, проте будні літератури, її повсякденність, що обертається, зрештою, вічністю, творить насамперед проза. Прози в Україні неначе весь час не вистачає, традиція її переривчаста, пунктирна — ось чому обдарований поет, який упевнено вступив на цю хитку територію, заслуговує на найпильнішу увагу та всіляке заохочення.
Що до оповідань, то мають вони багато спільного навіть за рамками авторської манери (спочатку планувався роман): всі ми вже колись так жили. Або майже так. Напевно, у кожного своє маленьке безумство, яке чи то веде життям, чи то потихеньку підтягає до смерті, що, проте, одне і те саме, дивлячись лише, з якої сторони про це подумати. Жадан думає з різних сторін. Хоч спочатку здається, що з однієї — з розпливчатої, хиткої, збитої набакир сторони свого героя. Усі оповідання написано від першої особи, це непогана приманка для поверхневої критики — оголосити це все автобіографічним розбиранням автора зі своїм минулим. Але, як водиться у таких талановитих випадках, герой цієї прози має з автором лише спільну пару очей, не більше.
Усі інші похитування, погойдування, п’яне стрибання і нудота буття належать тій реальності, яку виписано в «Біг Маку» цілком об’ємно. А об’єм створюється тільки різносторонністю ракурсів. Ось тут Жадану і потрібні хитання й алкалоїдний туман. Саме так, неначе б уроздріб, він і розглядає життя, і творить його, обривками, живописними клаптями, мокрими плямами, відблисками світла, ледве окресленими персонажами. Його герой — вічний міський бродяга, мокрий від випитого і пережитого філософ, який шукає свою мудрість на довгих переплутаних вулицях, серед чаду випадкових знайомств, закономірного розчарування і чужих пристрастей. Він, схоже, рідко закохується, мало до кого прив’язується, але часто свідчить про чужі неабиякі пристрасті («Територіальні води її ванни», «Порно»). Він, як магнітом, притягає до себе невдах і божевільних всіх мастей («Десять способів убити Джона Леннона»). Він не вилазить із Європи, бачить виворіт її вічного показного свята благополуччя, але не розчаровується у ньому — бо ніколи не зачаровувався. Розчарування може бути тільки одне, приголомшуюче навіки — дізнатися, що у знаменитого музиканта Баланеску гнилі ясна («Баланеску-квартет»). І, мало того, він не має… ванни. Герою тільки залишається впасти на своє, наповнене «жахіттями, страхами і крабовими консервами» тепле двомісне ліжко.
Герою незатишно ніяк і ніде. Герой розповідає історії звичайним голосом, довгими фразами, запинаючись, вiдхиляючись від основної думки, щоб терміново вставити свої міркування щодо цілком іншого, майже стороннього приводу. Йому важливо, якщо не все зрозуміти, то, принаймні, про все поговорити. Як, по суті, всім нам, у кого, якщо що й залишилося, — то це територіальні води нашого маленького божевілля, яке ми ще можемо сховати, іноді навіть і від самих себе.
Ось так ми і похитуємося на плаву — сп’яну та здуру, рідкісні нехлюї. Але інтерес до життя ще маємо.
