Її написано в 1636 році в жанрі морально-філософської драми. Чудова п’єса іспанського драматурга дала можливість українському режисеру Андрію Приходьку по-новому прочитати Кальдерона. Жанр свого дітища Приходько та його команда означили як «метаморфозу в трьох діях», адже театр бароко — театр метаморфоз: масок, плутанини, соціальних перетворень «из грязи да в князи»...
Постановку Приходька здійснили в Києво-Могилянській академії. Це символічний факт. Саме студійці-могилянці приблизно в той самий історичний період, коли писав Кальдерон, розігрували житія Спасителя та святих у шкільних драмах, ходили під час вакацій (канікул) на театральні «заробітки» містами і селами України, сіючи в народі гуманістичні зерна українського бароко в історичних драмах, інтермедіях і вертепах.
Постановку вистави Приходька здiйснили актори кількох київських труп. Важливе місце в задумі займають усі зображальні засоби театру: простір залу, оформлення, сценографія, музика, пластика та хореографія, мовне та вокальне інтонування, світло. Дія розгортається просто серед глядачів. У залі відсутня сцена. Нею слугує досить широкий простір у центрі, який із чотирьох сторін оточений рядами глядацьких лав, що підіймаються амфітеатром. Позаду них розвішані драпіровки, й актори виходять із- за них через чотири проходи. У тексті п’єси Кальдерона чимало купюр. Режисер пояснює, що захотів передати дух епохи, а не лише букву тексту Кальдерона. Є у виставі кілька «відсебеньок», дуже близьких нашій сучасній вуличній і побутовій звуковій палітрі. Український переклад п’єси зробив Михайло Литвинц. Хоча можна посперечатися, чи потрібні деякі російськомовні вставки в український текст (двоє персонажів Кальдерона — піддані Московії — розмовляють між собою сленгом, що є пародією на рязанський говір, нагадуючи тим самим популярну естрадну маску а-ля Сердючка). Всі семеро акторів, зайнятих у дії, відмінно грають. Це сам Андрій Приходько, Кирило Бін, Роман Равицький, Олег Примогенов, Михайло Жонін, Галина Свята, Наталія Попович-Линецька. Кожен із них індивідуальний і примітний. Найдинамічніше, справжнім одкровенням прозвучало невелике аріозо блазня Кларіна, тонко проінтоноване, майже вийняте з власного нутра актором Михайлом Жоніним. Дуже органічне музичне оформлення вистави, стилізоване під епоху іспанського бароко. Музику написала композитор Марина Денисенко, а виконав ансамбль старовинної музики НаУКМА (флейта — Л. Лозова, скрипка — С. Гороховська, гітара — О. Строган і барабани — С. Волик).
Актори багато співають, «стильно» рухаються і танцюють (хореограф Ірина Задаянна). Режисеру постановки вдалося створити атмосферу середньовічного театру, в якому актори могли грати все, володіючи синтетичною, багатожанровою майстерністю. Сценічне оформлення та костюми виконані за ескізами художника Тетяни Волошинової. Завдяки їм вдалося об’єднати дві розділені майже чотирма століттями епохи. Сучасний Кальдерон вдався помолоділим на 400 років.
