Лауреати останнього, за багатьма мірками сенсаційного Каннського фестивалю оголошені. Ось список переможців у найбільш важливих категоріях:
Золота пальма — «Біла стрічка» (режисер — Міхаель Ханеке, Австрія).
Гран-прі — «Пророк» (Жак Одьяр, Франція).
Почесний приз за внесок у кінематограф — Ален Рене (Франція).
Кращий режисер — Брійанте Мендоза (Філіппіни) за «Різанину».
Спецприз журі — «Акваріум» (Андреа Арнольд, Британія), «Спрага» (Пак Чан-Вук, Південна Корея).
Кращий актор — Крістоф Вальтц («Бесславні виротки», режисер — Квентін Тарантіно, США).
Краща актриса — Шарлотта Генсбур («Антихрист», режисер — Ларс фон Трієр, Данія).
Кращий сценарій — Мей Фен («Весняна лихоманка», режисер — Лу Є, Китай).
«Золота пальма» в короткому метрі — «Арена» (режисер — Жоао Салавіза, Португалія).
Золота камера за кращий повнометражний дебют — «Самсон і Даліла» (Уорвік Торнтон, Австралія).
«Невже прес часу вичавив все життя із західного кіно? Невже західноєвропейський кінематограф видихався, злякавшись тіні своєї власної довгої історії?»
Ці слова з послання багаторічного президента Каннського фестивалю Жиля Жакоба можна певним чином вважати програмними для 62-х Канн. Жакоб, при якому кінофорум зміцнив свій статус найбільш авторитетної інституції в кінематографі, не шкодував іронії в заочній суперечці з апологетами ідеї смерті авторського кіно: «З різних боків, особливо від англосаксів, лунають голоси, що авторське кіно вже вмерло, і що існує тільки предметне кіно... Вони стверджують, що наше кіно ніхто не дивиться, а отже, воно перебуває на межі вимирання, і що сьогодні в авторському кіно виживають тільки кілька другорядних, залежних від держфінансування імітаторів. Якби Абель Ганс був сьогодні живий, він би зайнявся коміксами. Фріц Ланг, Пабст і Дрейер робили б комп’ютерні ігри, а Орсон Уеллс знову взявся б за радіопостановку «Війни світів».
Проте, на думку президента, авторське кіно зовсім не вмирає, а просто входить в наступну фазу розвитку та обживає нові території, і тепер, щоб подивитися кіно нової хвилі чи відчути на екрані «дух Росселіні», треба їхати не в Париж і Рим, а до Бухареста або Пекіна.
Декларації отримали практичне підтвердження. 62-й Каннський кінофестиваль став справжнім парадом гордості європейської режисури: з 20 картин, запрошених до головного конкурсу, 12 — зняті режисерами Старого Світу, але, що важливіше, за підбором імен цей конкурс ще до свого початку було проголошено історичним. Адже до конкурсної програми ввійшли нові роботи режисерів, давно визнаних культовими, на кожен їхній фільм чекають роками з неослабною цікавістю критики, преса, численні шанувальники. Від переліку дійсно захоплює дух: «Бесславні виротки» (так і потрібно перекладати навмисно спотворену назву) Квентіна Тарантіно, «Антихрист» Ларса фон Трієра, «Розірвані обійми» Педро Альмодовара, «Біла стрічка» Міхаеля Ханеке, «В пошуках Еріка» британського класика соціальної драми Кена Лоуча, «Вхід до порожнечі» француза Гаспара Ное (який свого часу шокував всіх своєю «Необоротністю», а тепер зняв візіонерську драму про вбитого токійського драгдилера, що з того світу наглядає за улюбленою сестрою), «Обличчя» тайванського майстра вишуканих кіномедитацій Цая Мін Ляна (цього разу — про тайванського ж режисера, що знімає в Луврі фільм про Саломею), «Дикі трави» 87-річного патріарха Алена Рене, а також «Сяюча зірка» новозеландки Джейн Кемпіон, «Взяття Вудстока» Енга Лі, «Час, що залишається» палестинця Еліа Сулеймана, «Перемогти» Марко Беллоккьо. Практично всі — першокласні, найталановитіші художники, добра половина — володарі тих або інших каннських нагород, в тому числі «Золотих пальмових гілок» (Трієр, Тарантіно, Кемпіон, Лоуч). Не дивно, що в такому списку просто не вистачило місця, наприклад, чудовому кінофантазеру Террі Гілльяму — на набережній Круазетт поза конкурсом показали його «Імаджинаріум лікаря Парнаса», в якому зіграв свою останню роль Хіт Леджер, а «Тетро» Френсіса Форда Копполи опинився в паралельному «Двотижневику режисерів».
Організатори усвідомлювали безпрецедентність того, що відбувається: офіційним постером фестивалю став кадр із стрічки Мікеланджело Антоніоні «Пригода»: легендарна актриса італійського неореалізму Моніка Вітті, повернувшись до камери спиною, відкриває вікно. Тоді, 1960 року, каннський конкурс позначив початок нової ери в кіно: за «Гілку», крім «Пригоди», змагалися «Солодке життя» Федеріко Фелліні, «Джерело» Інгмара Бергмана, «Дівчина» Луїса Бунюеля і «Балада про солдата» Григорія Чухрая.
Одним із найбільш очікуваних конкурсантів цього року був «Антихрист». Не дивно, однак, і те, що прем’єра нового фільму Трієра обернулася на гучний скандал.
Шарлотта Генсбур і Вільям Дефо грають сімейну пару, чия дитина викинулася з вікна під час їхнього злягання. У пошуках утіхи осиротіле подружжя, біжить до глухого лісу, селиться у віддаленому котеджі. Але ліки виявляються жахливішими за хворобу: незабаром і навколо них, і в їхніх душах запановує справжній диявольський хаос. Трієр, відомий своєю схильністю до жорстоких провокацій, цього разу, схоже, перевершив самого себе. В «Антихристові» в уповільненому кадрі показують смерть дитини, на великому плані калічать статеві органи, мастурбують з бризками крові; варто також додати тварин, що говорять, і потім намагаються з’їсти самих себе, але одним із найбільш зухвалих жестів є фінальний титр: «Присвячується Андрію Тарковському». Схоже, що фестивальній аудиторії все це здалося явним перебором: багато хто покинув залу ще до завершення показу, ті, хто залишилися, свистіли та улюлюкали; напередодні офіційного оголошення лауреатів обурене екуменічне журі навіть оголосило «Антихриста» володарем «антипризу» Канн. Проте, як засвідчує досвід, негативна реакція навіть досвідченої каннської аудиторії далеко не завжди адекватна щодо справжньої якості того чи того фільму. Вердикт головного журі здається більш точним: такий фільм — вже сам по собі чітка заява режисера-радикала, який не шукає нічийого визнання; оцінили ж насамперед самовідданість Генсбур, незвичайної і обдарованої актриси, що з блиском виконала без перебільшення найважчу роль.
Схожу обструкцію в Каннах колись пережив і австрійський режисер Міхаель Ханеке: його «Забавні ігри» 1997 року розполохали навіть найбільш загартованих кінознавців задовго до фінальних титрів; проте за минуле десятиріччя стало ясно, що саме ця картина продемонструвала світу один із найбільш глибоких поглядів на природу насильства як такого. Цього року Ханеке практично відразу опинився серед фаворитів конкурсу з драмою «Біла стрічка» (Das Weisse Band). Інакше як приємним сюрпризом це не назвеш: адже після «Піаністки» (2001), в якій головну роль зіграла голова журі в Каннах-62 Ізабель Юппер, у режисера вийшло три відверто слабких фільми.
«Біла стрічка» випадає з напрацьованого стилю Ханеке через чорно-біле зображення і присутність фігури оповідача, молодого шкільного вчителя, який веде оповідь через багато років: зазвичай режисер обирає відчужену, об’єктивістську інтонацію, обходячись без посередників. Нетипові також час і місце: протестантське німецьке село, 1914 рік, переддень Першої світової — раніше Ханеке був байдужий до історичного матеріалу. У драматургії, однак, відчувається знайома жорсткість: мешканців спокійної, на перший погляд, місцевості хтось планомірно калічить і вбиває. Чужаки виключаються, так що підозри падають на багатодітну родину пастора, який виховує своїх чад з майже садистичною суворістю. До речі, назва картини походить від традиції в ряді районів Німеччини пов’язувати підліткам на передпліччя білі пов’язки на знак їхніх зобов’язань суворо дотримуватися християнських норм поведінки.
А втім, озвірілі діти — це лише одна з версій, яку повідомляє оповідач; остаточної відповіді ми так і не дізнаємося, і це принципова позиція автора.
На фестивальній прес-конференції Міхаель Ханеке наголосив: «Завдання мистецтва — ставити питання, а не пропонувати рішення. Якщо ви хочете почути від мене ясні відповіді, то я не зможу виконати ваше бажання». Щодо задуму «Білої стрічки», то режисер повідомив, що «задумав фільм близько десяти років тому, намагаючись зрозуміти причини тоталітарного суспільства, фашизму, фанатизму і міжнародного тероризму. Коріння цього зла полягають у зведенні в догму, в абсолют принципів, які спочатку могли мати позитивний зміст для суспільства».
Ханеке давно бажаний гість на Круазетт: «Біла стрічка» — його дев’ята картина, що демонструється тут, і шоста, що включена до основного конкурсу, але «Золоту гілку» він отримав тільки зараз, що робить цей приз і для нього, і для австрійського кіно особливо цінним.
Загалом, складається враження, що насильство стало центральною темою фестивалю, а фільми, багаті на жорстокі сцени, не тільки вийшли у фаворити, але й отримали левову частку нагород. При цьому деякі рішення журі для більшості спостерігачів виявилися цілковитою несподіванкою.
Наприклад, вагомий приз за режисуру філіппінцю Брийанте Мендозі. У його «Різанині» студенту школи криміналістики, майбутньому поліцейському, потрібні гроші для утримування молодої дружини і немовляти. Він підробляє, вибиваючи борги, а одного чудового дня стає співучасником звірячого вбивства повії — з тортурами, насильством і розчленуванням трупа, частини якого бандити на знак залякування розкидають по всьому місту. Протягом усього фільму герой намагається вирватися з цього пекла і врятувати якщо не жертву, то себе — в моральному сенсі, але шляху назад немає. Критики майже одностайно помістили «Різанину» серед аутсайдерів, але, судячи з усього, Мендозі вдалося вгадати мотиви насильства і кризи моралі, що панують в конкурсі.
Не менша кількість крові проливається і в картині «Спрага» корейця Пак Чан-Вука. Католицький священик, що добровільно дав випробувати на собі вакцину від смертельної хвороби, перетворюється на вампіра, і далі головною проблемою для нього і його дівчини стає пошук харчу: пара п’є кров не тільки традиційно вампірським способом, але також краде її у коматозних хворих і носить із собою в медичних пакетах. За ствердженням критиків, що бачили фільм, «Спрага» являє собою віртуозну гру з різними жанрами, вибухову суміш високої трагедії, хоррора, вампірської мелодрами і треша, приправлену відсиланням до таких естетичних першоджерел, як малярство Редона і фільми Вернера Херцога, одним словом — справжнє задоволення для синефілів, тому й спецприз журі цілком закономірний.
Для корейського режисера це не перший успіх в Каннах: 2004 року журі, очолюване Квентіном Тарантіно, дало Гран-прі журі такій же ефектній драмі Чан-Вука «Олдбой». Сам Тарантіно цього разу також брав участь у каннському змаганні, схоже, мабуть, заради задоволення; тим вагоміше приз для Вальтца, однак серед «виротків», гадаю, призу були гідні всі — Тарантіно славиться вмінням підбирати потрібних акторів на потрібні ролі. Про цю картину вже написано чимало, напишуть в десятки разів більше, але передусім варто зазначити, що кровопролитна комедія про елітний загін євреїв, який знімає скальпи з нацистів, є не менш кіноманським твором, ніж «Спрага». Кожен з епізодів «Виротків» знятий у своєму стилі, який відсилає до того або іншого періоду розвитку кінематографії, один з героїв — колишній кінокритик, одна з героїнь — зірка Третього рейху, друга — власниця кінотеатру в Парижі, де розігрується «операція «Кіно» і фактично завершується війна.
Щодо згаданого Гран-прі журі, то тут той рідкий випадок, коли думки журі, публіки та преси збіглися. «Пророк» Жака Одьяра — тюремна сага про маленьку людину, що долає надлюдські обставини: Малік, молодий араб, засуджений до тривалого ув’язнення, опиняється в самому центрі конфлікту між корсиканською, італійською і арабською мафіями, і не просто примудряється вижити, але ще й піднімається вгору в негласній в’язничній ієрархії, не втративши при цьому свого «я». У «Пророкові», з усією очевидністю, зійшлися всі необхідні складові для успіху: сильний сценарій (Одьяр 1996 року вже завойовував першість в Каннах як сценарист), міцна режисура, чудова гра Тахара Рахіма в ролі Маліка і більш-менш щаслива розв’язка...
Цей коментар не претендує на повноту. Список фільмів, обійдених увагою журі, не менш показовий, ніж перелік лауреатів. У будь-якому разі, Канни визнані найбільш авторитетним фестивалем внаслідок того, що саме тут визначається тенденція для всього авторського кіно на наступний сезон. 62-й фестиваль не зафіксував народження багатої на таланти і ідеї «нової хвилі», як півстоліття тому, його програму склали роботи вже визнаних майстрів, — але дуже яскраво засвідчив стан багатьох умів, відобразив пікову фазу кризи, яку проходять і кінематограф, і сучасна цивілізація загалом. Найжорстокіше протистояння людських пристрастей і традиційної моралі, тіло як об’єкт і суб’єкт безмежного насильства, хиткість кордону між добрими намірами і багаторядним шосе, що веде в пекло — все це дозволяє говорити про такий собі новий декаданс, темне постіндустріальне бароко, що наздогнало європейську гуманітарну (кіно)думку на початку нового століття. І в той же час талановито створені кошмари Каннського конкурсу парадоксальним чином маніфестують ті цінності, які з них на перший погляд виключені — кохання, людську гідність, свободу. Просто, очевидно, такий зараз час, що примусити глядача замислитися про такі речі можна, якщо лише з усього розмаху вдарити його по очах.
