Що змушує нас, перемикаючи канали телевізора, зупинитися на чомусь одному? Я не маю на увазі той випадок, коли ми свідомо шукаємо передачу, яку хотіли б подивитись. Йдеться про потенційного споживача телепродукту, котрий у вільну хвилину вирішив зазирнути, що там «по ящику». На одному каналі «голови, що говорять», я їх не знаю, пішли далі. На іншому ллються сльози дешевого серіалу, також пішли далі. Наступний канал подає хороший, але такий обридлий на сто першому перегляді класичний кінофільм, палець знову шукає кнопку. І так доти, доки погляд не зупиниться на вдалому кадрі, від якого неможливо одразу відірватися, не подивившись, що буде далі. Як правило, це або зарубіжні новини, які ретранслюються із нашим перекладом, або незнайомий знову ж таки зарубіжний фільм, або спортивні змагання, знову зарубіжні. На них, точніше на картинці з них, і зупинимось.
ГОЛИ, ОЧКИ, СЕКУНДИ
Сподівання на те, що після зникнення Союзу команди України вийдуть на передові спортивні позиції, не виправдалися. Разом з тим не мали рації і ті, хто пророкував зникнення українського спорту з міжнародної арени. Встановилась досить справедлива рівновага, за якої окремі українські спортсмени і команди гідно виступають на найбільших змаганнях. Наші виглядають не гірше схожих з нами за людським потенціалом Польщі, Іспанії, Італії, трохи поступаючись росіянам, американцям та німцям, водночас випереджаючи решту сусідніх держав, які мають по одній-дві спортивні зірки на всю країну. Немає потреби підтверджувати цифрами те, що Україна є цілком самодостатньою спортивною державою. Це можна знати і майже не можна побачити. Пам’ятаю, як кілька років тому зупинив телевізор на каналі Євроспорт, де по кросовій дистанції попереду арабів і африканців мчав блондин у синій майці. Англомовний німецький коментатор так і не зміг вимовити його прізвища, а титри в кінці забігу висвітили навпроти нашого прапора прізвище «Lebiak». Зовсім скоро Сергій Лебідь (а це був саме він) змусив весь спортивний світ правильно вимовляти своє прізвище, увійшовши до еліти бігунів на довгі дистанції. Однак побачити біг Сергія на екрані вітчизняних каналів мені так і не вдалося. Наше спортивне телебачення саме телебаченням є лише тоді, коли повідомляє з-за кордону. Відносно тих змагань, що проходять у нас, наше ТБ залишається радіо, повідомляючи лише про «голи, очки, секунди». Супровідні сюжети вітчизняних змагань носять настільки універсальний характер, що можуть використовуватися по кілька років поспіль. Під скоромовку диктора кілька секунд піниться вода басейну чи товчуться на килимі борці, після чого ми одразу бачимо п’єдестал із переможцями, того, хто нагороджує, і особисто кореспондента (без цього ніяк). Зрозуміло, що ні боротьба, ні плавання, ні крос від такого показу популярнішими не стануть. Про повний показ змагань тих же лижників, якими заповнений зимовий зарубіжний телеефір, і мови бути не може. І ось чому.
МАЙЖЕ ГОЛИЙ КОРОЛЬ
Єдиним спортом, за яким ще спостерігають телекамери на наших стадіонах, залишився футбол. Ще б пак — король спорту! Футбольні трансляції приречені на успіх всюди, — так ми думали ще зовсім недавно. Несподівана інтрига у вітчизняному футбольному чемпіонаті змусила придивитися до телеекранів. Щось не те здалося оку, розбещеному трансляціями європейських чемпіонатів та кубків. Так і є — футбол з наших стадіонів продовжують показувати так само, як у часи Шелеста-Щербицького, тобто двома-трьома камерами, зводити «картинку» з яких режисери хронічно не встигають. Від напруження починають боліти очі і лише навички, набуті перед маленькими чорно-білими «Верховинами» 60-х, дозволяють слідкувати за грою. Чи не з цієї причини, а не через погану гру наших команд, телевізійні продюсери скаржаться на низький рейтинг вітчизняних телетрансляцій? Справді, коли футбол із європейських стадіонів показують двадцятьма і більше камерами, коли бачиш кожен цікавий епізод у трьох повторах з різних точок, коли емоції гравців, тренерів та глядачів щохвилини видно на весь екран вдало вихопленими планами, навіть посередня гра посередніх команд виглядає супервидовищем. Таке видовище не зможуть зіпсувати ні окремі недоліки наших коментаторів, ні повне незнання нами того, хто з ким і за що грає. Коли ж камера з висоти верхнього ярусу нудно тягнеться за м’ячем і гравцями, чиї дії, які і так видно, сумлінно переповідає коментатор, хочеться швидше взнати рахунок і перемкнути канал. Недарма ж представники західних телекомпаній для трансляції з Києва везуть з собою все до останнього гвинтика, не довіряючи вітчизняним телевізійникам знімати телекартинку, за яку так багато заплачено. Може тому й видається такою значною прірва між київським «Динамо» та іншими нашими командами, що киян ми регулярно бачимо «очима» зарубіжних операторів та режисерів? Є підозра, що показаний двадцятьма камерами при відповідному освітленні поєдинок футболістів Кременчука і Хмельницького, виглядав би не гірше окремих матчів тупуватої прем’єр-ліги, якими регулярно годує нас вітчизняне ТБ.
НЕ ТАК ВОНО Й ДОРОГО
Вже чую заперечення телепродюсерів, які починають підраховувати збитки від організації показу нашого футболу за сучасними світовими стандартами. Ясна річ, що зручніше натиснути на кнопку і транслювати Італію. Всіх проблем — підібрати нормального коментатора. Та чи справді таким дико дорогим і неможливим є якісний показ українських спортивних змагань? Нещодавно телеефір був заповнений черговим музичним фестивалем із Каховки, де тих камер було неміряно, і літали ті камери і зверху донизу і зліва направо услід за волею їх режисера. То є, виходить, апаратура. Залишається підучити трохи операторів, бо ж це тільки в нашій естраді не обов’язково встигати за рухами співака, що відкриває рота під фонограму. За спортсменом встигнути важче, але ж можна, якщо є чим. Просто прикро було за футболістів «Карпат», чию сенсаційну перемогу над «Динамо» показали по ТБ настільки неякісно, що часом залишалося лише здогадуватися, що відбувалося на полі у ті кілька секунд, які оператор з режисером розшукували м’яч. То чи не можна було б в інтересах здоров’я нації забрати хоч одну сучасну «петееску» (пересувну телестанцію) з демонстрації нескінченних пивних та горілчаних фестивалів на показ вітчизняного спорту, який на це поки що заслуговує? Разом із спонсорами забрати. Хочеться ж хорошої телекартинки не тільки з-за кордону, а й зі стадіону «Динамо».
КОМЕНТАРІ
Власта ШОВКОВСЬКА, редактор і ведуча телепрограми «Вікна- спорт» (СТБ):
— Якість трансляції лише тоді буде задовільною, коли в нас з’являться гроші для придбання нової техніки. Наприклад, на УТ-1, що транслює велику частину спортивних програм, техніку купували ще за часів Леоніда Брежнєва — їй вже понад 20 років. Тому, щоб все було добре, щоб ми раділи якісним спортивним телетрансляціям, потрібні гроші на техніку.
Інший момент — чому ми не показуємо зарубіжні змагання, в яких беруть участь українські спортсмени? Знову ж таки — все впирається в гроші. Акредитуватися можна на будь-яке змагання — у Франції, Італії, але де взяти гроші, щоб туди поїхати. Ні Федерація боксу, ні Федерації баскетболу, фехтування, плавання за свій рахунок журналістів ніколи не возять. Вони самі насилу збирають якісь кошти, щоб повезти на зарубіжні змагання збірну України і там забезпечувати повноцінне харчування своїх спортсменів. Возити за собою знімальну групу ніхто ніколи не буде. Дуже рідко журналісти з того чи іншого каналу їдуть за кордон, коли керівництво каналу виділяє якісь кошти. Але подібна поїздка у Францію, Німеччину, інші країни обходиться приблизно в 1000 доларів на людину. Відправити оператора й журналіста на триденні зйомки зарубіжних змагань, щоб показати про них нормальний сюжет у випуску новин — таке мало хто може собі дозволити.
Олексій МАРГІЄВ, спортивний оглядач «Нового каналу»:
— Що стосується показу українських змагань на вітчизняних телеканалах, то одна з проблем полягає в тому, що наші імениті спортсмени частіше виступають за кордоном і тренуються там більшість часу, тому показувати їх досить складно. До того ж, більшість українських спортивних федерацій щодо інформування ЗМІ про свою роботу досить інертні — ми не отримуємо від них оперативної якісної інформації. Винятком є лише Професійна футбольна ліга і Федерація тенісу України.
Що стосується трансляцій, то заходи ці доволі дорого коштують. Тому говорити, що якість наших трансляцій погана — неправильно. Якість, в цьому випадку, — це не кадрова проблема, а фінансова. Більшість українських операторів, на мою думку, нічим не поступається зарубіжним колегам. Хоча, звичайно, існують певні технічні проблеми — в деяких зарубіжних телекомпаніях працюють на більш сучасній апаратурі, що дозволяє робити «картинку» більш насиченою щодо кольорів. Але говорити про те, що наші оператори працюють гірше, аніж зарубіжні, я вважаю, не можна.
Підготував Михайло МАЗУРІН, «День»
