Стефан Малларме
Подряпана платівка. «Таємні сльози» з «Еліксиру кохання» Доніцетті. М’яч завис у повітрі над сіткою.
Це не божественне втручання. Стоп-кадр. Точніше, візуальне втілення символу віри, котрий проголошується в цей момент закадровим голосом: мовляв, успіх керує всім, ніщо інше не має значення.
Це так само зупинка гри — ідеальний контрапункт для народження героя. І ось він, з боку кортів, вступає в «Матч Пойнт», останній фільм Вуді Аллена (В. А., Алан Кенісберг), або, витлумачуючи термінологічно, — в ситуацію, коли результат гри можна вирішити одним ударом.
В. А. стрімко оформляє протагоніста: Кріс (Джонатан Ріс-Майерс) покинув теніс, аби підробляти інструктором ,— малоприємна доля для професіонала; старомодний, небагатослівний, сором’язливий, рветься платити за всіх, обожнює успіх; контракт з клубом, квартира за підходящу ціну, дозвілля з Достоєвським, перші клієнти, серед них і Том Х’юїтт (Метью Гоуд), також колишній завсідник кортів. Том уводить Кріса в коло любителів опери. Так, театрально, з’являється ще одна, проте другорядна постать — сестра Тома, майбутня дружина Кріса, Хлоє (Емілі Мортімер). Нарешті через Тома, оперу та Хлоє в сюжет приходить Нола (Скарлетт Йоханссон).
Дивність і новизна цієї стрічки для В. А. починається з того, що він зводить/зіштовхує в центрі сюжету двох невдах, провінціалів (точний епізод у ресторані із замовленням «смаженої курки» замість ікри: Кріс весь час не втрапляє в загальний тон). Новозеландець, втомлений від тенісу, єдиного доступного йому ремесла, закохується в актрису- невдаху з Колорадо. Віра в них, судячи з усього, одна, постулована на самому початку. Але обожнюваний успіх має різну ціну; а втім, про це трохи пізніше.
Середній план: оточення. Рід Х’юїттів, їхні друзі. Верхівка ділового світу. Поголовно стримані, в міру усмішливі, дуже рівне, щоб не сказати прісне, товариство: розмови подібні до поганої повторюваності серіалу або «фільму-кар’єри», трохи бізнесу, трохи мистецтва. Навіть групова сцена за містом нагадує імпресіоністські пленери; дуже багато світла, й усі в білому, крім, звісно, Кріса. Тут не відбувається й не має відбуватися нічого екстраординарного. Навіть явні ознаки зради не насторожують Хлоє, й, що показово, коли стається щось справді жахливе — реакції абсолютно не міняються, вкладаючись у стандартну формулу жалкування. Такі собі нащадки Лопахіна, які майже мають лиск Раневської та Гаєва, однак обділені чутливістю колишніх господарів Саду.
На перший погляд, це середовище з більш ранніх робіт В. А., його незліченних світських комедій. Є, однак, серйозна відмінність.
Дует Ноли й Кріса різко відділений від окресленого сценарієм соціального кола, причому у всіх складових — у звичках, походженні, реакціях, емоційності. Такого глибокого відчуження у фільмах Аллена ще не було; наче його улюблений середній клас раптово втратив милу нервову безладність, зазнавши немислимого тиску й розігрівання, сепарувався на дві космічно далекі фракції.
Іншими словами, «Матч Пойнт» дзеркальний і гіпертрофований до того, що звик робити режисер. Навіть місцем дії є дуже несподіваний Лондон, антипод і Нью-Йорка, і Парижа — улюблених мегаполісів, у чиїх декораціях відбулася більшість історій Алана Кенісберга. Лінеарний сюжет поглинув колишні кокетливі колізії, флірт спопелений бажанням, а неодмінний джаз геть витіснила опера в підкреслено старих записах.
І все ж, попри цю дивну симетрію, цю низку перебільшень, родові ознаки стилю збережені. Місто не перестало бути спостерігачем і одночасно укриттям. Вулиці, перехрестя, будинки та під’їзди виказують з головою, потурають злочину, спрацьовують як пастки. «У непотрібному місці, в непотрібний час» — ще одна сторона успіху стає наскрізним кошмаром для героїв Ріс-Майерса і Йоханссон. Те саме з оперою. Вона, подібно до джазу, не тільки ритмизує дію або відтворює ефект відсторонених брехтівських зонгів у тому, що стосується Кріса (арії звучать напередодні або під час чергового спалаху пристрастей), — але ще й допомагає конституювати драму.
Дійсно, навіщо — при старих методах роботи з матеріалом — апелювати до радикально інакшого жанру? Адже ту саму історію можна б розповісти й у звичному дусі манхетенського анекдоту. Дійсно, до певного моменту і Нола, і Кріс йдуть за подіями, як і решта персонажів, як і герої попередніх стрічок В. А.; відповідно, сюжетні лінії визначає збіг випадковостей. Тільки після вододілу — новини про вагітність Ноли (до речі, ще одна випадковість) — ситуація загострюється гранично. Тому що Кріс поновлює гру. Ріс-Майерс чудово працює саме в ці, визначальні хвилини, приймаючи колосальне психофізичне навантаження; він тримає лінію нерозрізнення, злиття з соціальним і сімейним тлом, аби у розв’язці дати своєму герою вибухнути, вирватися із цього буквально з кров’ю — заради того, щоб туди ж і вернутися.
Кріс рухається шляхом, визначеним його поклонінням успіху, інше ім’я цього успіху — Фатум, Доля, що панують у сюжетах оперних трагедій. Ланцюг подій останньої третини «Матч Пойнту» відкрито вказує на ще одне, літературне першоджерело: однак у вбивстві старої жінки, а потім і дівчини, подальшій появі проникливого слідчого і хрестоматійному сновидінні бракує того, хто міг би бути Раскольниковим. Якому, до речі, спочатку також сприяла удача.
Бо всі в «Матч Пойнті» мають за рушій людське, надто людське. Усі, крім Кріса. Який — єдиний — починає діяти як персонаж запозиченого, ретельно відтвореного в житті — й ціною чужого життя — сюжету. Персонаж, що наважився стати автором. Навіть у викривальному сні, де з’являються жертви, Кріс керує ситуацією, невимушено (адже «його казуїстика вигострилася, як бритва») виправдовуючись цитатою із Софокла.
Отже, не буде ні покаяння, ні провалу. І останній доказ витлумачать на користь убивці.
І все ж «Матч Пойнт» — типовий, довершений фільм В. А. Стрічка граничної авторської напруги.
Досі продумана випадковість була лиш допоміжним засобом для швидкого збирання фабули, а нині посіла вакансію Провидіння, і кидок кісток замінив диво. Посередників не лишилося, й речі, досі приховані, а часом і табуйовані — зневажені заповіді, смертні гріхи й сама смерть, котрі перше просвічували крізь брижі фамільних розбратів, — були явлені в цих затінених, прохолодних і невловимо небезпечних кадрах.
Колись В. А. турбувався і клопотався щодо всіх. А тепер дав можливість розбиратися кожному поодинці, передовірив навіть авторство, і цей жест сповнений співчуття. Надій майже не залишилося, але заїжджений диск усе звучить одним і тим же меланхолійним фрагментом. Таємні сльози. Грати так грати. Кожному по його вірі.
