Перед концертом біля скляних дверей Палацу «Україна» тупцювала купка пенсіонерів, які прагнули потрапити на концерт народної артистки України Таїсії Повалій. Але доблесна охорона ізолювала пенсіонерів від мистецтва.
До мене кинувся сіренький дідусь у шапці-вушанці: «У вас квиток чи запрошувальний?» — суворо запитав він. «Яке, — думаю, — йому діло?» — і мовчки протиснувся крізь натовп.
Показую симпатичній, короткоспідничній дівчині-контролеру запрошувальний. І тут до мене дійшов сенс дідусевого запитання: запрошувальний же на двох.
Контролер надриває червоного, нарядного папірця і я чую за спиною старечий тенорок: «Можна, я з вами?» Іще одна фанатка Таї. Я киваю, і ми із заповзятливою бабусею прослизаємо в хол. «Дай вам, Боже, здоров’я!» — проникливо сказала вона. Тут я зрозумів, у чому полягає кайф у різних меценатів і благодійників.
Сцену оформлено крутіше, аніж на недавньому виступі групи «Спейс». Якісь фіолетово-сині арки, обплутані світильниками у вигляді ліхтарів- дзвоників. Щось на зразок фасадної частини головного корпусу гарного санаторію. Там, де вдень приймають корисні процедури, а ввечері призначають романтичні побачення.
Тая, звичайно, почала програму з пісні, що принесла їй Гран-прі на «Слов’янському базарі«-93 — «Панно кохання».
На співачці була складна одежна споруда, що складалася з пальта з еротичними розрізами, отороченого хутром. Панна кохання відповідала своєму іміджу. Під пальтечком — коротке плаття з великим декольте і чоботи на величезних каблуках. Томливо-еротичне вбрання із претензією на розкіш. По-мадоннському інтригував узор на грудях у вигляді рубінового хреста.
Полилися динамічні пісеньки про кохання в стилі радянських вісімдесятих, на зразок «Позади крутой поворот, позади обманчивый лед». Або навіть «Соловьи поют, заливаются, но не все приметы сбываются, а твои мечты не забудутся — збудутся, збудутся...». Тiльки мрiї у пiснях Таї набули еротичного ухилу. Наприклад:
Вот так на самом деле
Сбываются мечты,
Любовь проснулась в теле,
И рядом я и ты.
Для посилення ефекту вискочила й мальовнича група кордебалету. Танцівники були одягнуті в манері Африка Сімона: облиплі брюки й напівпрозора сорочка, що дозволяє роздивитися широкі волохаті груди. Бритоголовий соліст балету активніше за інших вився навколо народної артистки.
Почалися піротехнічні ефекти. Після кількох снопоподібних феєрверків, з оглушливим вибухом із центру сцени піднявся стовп вогню. Повалій ледь устигла відскочити. Добре, що вона випадково була в цей момент далеко від епіцентру вибуху. Спалах був настільки яскравим, що в мене довго в очах стояла темна пляма. Напевно, піротехніки вирішили додати Таї популярності в дусі Майкла Джексона, якого неодноразово підпалювали різними салютами. Але все-таки краще не влаштовувати зі сцени Палацу «України» полігон.
Злякавшись, Тая, проте, весело крикнула в зал: «Трохи не згоріла!»...
Після однієї з пісень Тая сказала: «Я вам хочу представити одну людину...» Публіка відразу зашепталася про продюсера й чоловіка співачки: «Лихута зараз вийде... Лихута...»
«Ця людина — мій син. Денис Повалій!» — несподівано закінчила вона.
Народ нервово засовався. Ну ось, мовляв, почалося протягування дітей на сцену й інше кумівство. Угу.
За синтезатор сів молодий чоловік у сірому невибагливому костюмі. На телевізійних екранах усі побачили юне обличчя в круглих окулярах. На голову він начепив навушники.
Усі напружено завмерли. І тут він заспівав знамениту річ Стіва Вандера «I Just Сall To Say I Love You». І заспівав здорово! Голос у нього являв собою щось середнє між вокалом Вандера та Олександра Сєрова. Навушнички й «робоче місце» у клавішних він також, звісно, запозичив у світової зірки. Стосовно ж Сєрова, то Денису, на щастя, крім схожості тембру й блискучого виконання, не передався його жахливий англійський акцент. Не ідеально, але цілком. Тут він був набагато ближчий до Вандера.
Коротше, публіка радо влаштувала юному Повалію овацію. Його мамі було приємно, але трохи, як мені здається, її вкололи артистичні ревнощі. Співачка дуже поспішно перейшла до наступного номера.
Тая була вже в новому вбранні — чорному платті в срібних змійках. Зверху — біла шубка.
У репертуарі стала переважати перната тема: про птахів. Один птах був білим, а другий — вільним. Білий, напевно, чайка.
Так ось: «Птица вольная парила в небесах, на любовь она смотрела свысока, а когда любовь ей крылья обожгла...» — щось там сталося недобре, — я точно не розібрав цей рядок із завершальним актом трагедії.
У пісні «Любимый мой» вона давала рекомендації, як утримати кавалера. Аж до погрози втопити коханого. Важко по-іншому сприйняти слова: «Стану речкой на твоем пути, чтоб не смог к другой ты от меня уйти...» Якщо плавати не вмієш, без рятувального круга не втечеш.
Пісня «Губы алые» (яка, пригадується, лесбійською відеоверсією спричинила невеличкий скандал) із музичного погляду також, на жаль, «пережиток минулого». Текст страждає на те ж: лобова пісенно-радянська лірика. Ну що це за рядок приспіву: «Губы алые — чувства небывалые»?
Неначе підтверджуючи цю зацикленість на 80-х, Тая ще виконала старозавітний хіт італійської групи «Річі і Повері» — «Мама Марія».
Архаїчний репертуар, блискуче виконання. Можна відзначити й чудовий виконавський рівень музикантів Повалій. Я б особливо виокремив духову секцію та ритм-гітару.
Чому ж я не чіпляюся до Дениса, який виконав вандерівський хіт (найкраща пісня планети 1983 року)?
Та тому, що це — шедевр. Це вже класика, як «Yesterday» бітлів. Вони не застаріють, хоч би скільки і хоч би хто їх виконував. На відміну від диско-італійців кінця 70-х — початку 80-х.
Коротше, у Таї проблеми все ті ж — репертуарні. Схожі, до речі, на труднощі Лариси Доліної.
Однак хочу закінчити оптимістично. Усі вади концерту «переважують» народні українські пісні (фольклорна класика) і суперхіт Повалій «Чортополох» («Там де ти, там мене нема...»). Усе це було в другому відділенні концерту, яке виявилося значно сильнішим за перше.
Хочеться побажати Повалій таких пісень якомога більше. Усе інше в неї є.
