— Зі стрічкою «Я камінь з Божої пращі...» пов’язано багато містики, і її шлях на екран був складним, — признався Аркадій Микульський, голова бюро Гільдії кінорежисерів України «24/1». — Але найголовніше — я хотів, щоб про Ольжича дізналося якомога більше людей. Адже Олег Олександрович був неабиякою людиною — «хрестом нації», що увібрав у себе біль України. У 23 роки він захистив докторську дисертацію з філософії, зробив декілька цікавих знахідок в археології (зокрема, з кераміки Галичини), захоплювався теорією мистецтва. Ольжич дістав блискучу освіту — закінчив Карлів університет у Празі. Знав дев’ять іноземних мов, писав чудові вірші. Був високоерудованою і забезпеченою людиною. Перед ним відкривалися блис кучі перспективи вченого. Але Олег Олександрович вибрав інший шлях — боротися за свободу свого народу, і в 1929 році вступив до Організації Українських Націоналістів. Вважав, що потрібно не обливатися слізьми, говорячи, як сильно ти любиш Батьківщину, а бути здатним на вчинки в ім’я нації і, якщо потрібно, навіть віддати власне життя. «Народ, який вірить, що якась сусідня країна чи імперія дасть йому державу, ніколи не зможе стати на власні ноги і завжди буде паралітиком», — стверджував Ольжич.
По суті, з кривавих подій 1939 року в Закарпатті розпочалася Друга світова війна, що знищила проголошену Сеймом Карпатську Україну — самостійну республіку з президентською формою правління. Саме тоді було затверджено державною мовою — українську, гербом — тризуб, прапором — синьо-жовтий стяг, гімном — «Ще не вмерла Україна», які сьогодні є нашими державними символами.
Олег Ольжич не тільки проніс через все своє життя любов до батьківщини, а й невпинно боровся за її незалежне майбутнє, відстоюючи кредо — «Свобода — народам, рівність — людині!» По суті, Олег Олександрович керував усім націоналістичним підпіллям у Києві, Львові, Рівному, Придністров’ї та на східних землях. Він ненавидів комунізм. Думав, що німці допоможуть, але, по суті, виявився в лещатах двох тоталітарних режимів. Додайте до цього ще розбіжності між двома формаціями ОУН. Так, мельникiвці вважали, що, йдучи на компроміси, можна перемогти, а бандерівці були більш радикально настроєні — свобода будь-якою ціною. У таких непростих умовах знаходився і боровся Ольжич.
За словами Аркадія Микульського, у фільмі «Я камінь з Божої пращі...» він спробував віднайти відповідь — чому з усієї верхівки керівників ОУН убили саме Ольжича. Він через зраду потрапив до рук фашистів, його катували упирі з гестапо, але жодного імені своїм катам Ольжич так і не видав. Його спалили в крематорії в день відкриття Другого фронту.
— Я працював над картиною 14 місяців (чистого часу), — продовжив нашу бесіду Аркадій Миколайович. — Масу сил витратив зовсім не на творчий процес, а на вирішення «організаційних» питань. Чотири роки довелося ходити по кабінетах, переконувати, що ми повинні знати свою історію, але часто натикався на стіну відчуження. Ситуація змінилася тільки після створення Державної комісії, яку очолив академік НАНУ Микола Жулинський, і рішення відмітити сумну дату — 50-річчя від дня загибелі Олега Ольжича (Кандиби). До речі, чиновники раптом здивувалися, що картина досі не готова. З того моменту загорілося «зелене світло», і ми стали швидко надолужувати упущене.
Над сценарієм Леонід Череватенко працював протягом 15 років і про Ольжича знав дуже багато. Буквально по крупинках збирав інформацію. Коли Леонід Васильович дав мені прочитати свою працю (це 70 сторінок дослідницької роботи), я загорівся ідеєю зняти фільм. Прочитав вірші Ольжича і став думати, як передати на екрані його світ. Наш фільм не тільки про поета, а й про його покоління, про час, в якому вони жили. Тому у нас є фрагменти різних періодів української історії. Зокрема, про голодомор 1933 року. Ми розповідаємо про Трипільську культуру (фундаментальна наукова праця Ольжича, яка зберігається в бібліотеці Конгресу), про карпатську культуру. За життя було надруковано лише дві його збірки віршів: «Рінь» (1935 р., Львів) і «Вежі»(1940 р., Прага). У Хусті нам показали угорські журнали, де були публікації про Олега Ольжича. Так, концтабір Заксенхаузен — місце загибелі не тільки його, а й тисяч людей різних національностей. Я не зміг туди поїхати, але за чиїмось велінням, швидше Божим провидінням, працюючи в Красногорському кіноархіві, взяв одну iз коробок і знайшов саме той матеріал, який готувався до Нюрнберзького процесу. Там були унікальні кадри! У фільмі я спробував знайти неадекватне кінорішення. Наприклад, фінал першої частини — світанок. Ми знімали в Каневі в заповіднику Трахтемирiв — унікальне місце. Я побачив прекрасний пейзаж і чомусь подумав, що звідси пішов Ольжич, з цієї землі йому не вистачало в житті неба. І раптом, у мене на очах, все навколо стало змiнюватися. Не встиг зупинитися біля городу, на точці, яку вибрав для зйомок, як почався буран, і серед цієї вакханалії стояв самотній соняшник — символ України. Саме ці кадри дуже згодилися в картині.
У процесі роботи над стрічкою ми застали в живих лише чотирьох найближчих соратників Ольжича і його дружину, що перенесла два інсульти. Їхнє інтерв’ю дає можливість розкрити характер цієї людини та зрозуміти її. Сьогодні людей, що добре його знали, залишилося тільки двоє. Всі розповіді очевидців залишили в моїй душі незгладимий слід, і я сподіваюся, що наш фільм не залишить байдужими й глядачів.
