Тим із городян, хто не дуже чітко уявляє собі значення українського слова «левада», не варто виїжджати далеко за межі столиці, щоб зрозуміти поетику й мальовничість відповідного поняття. На Київському іподромі трави, що охороняються вартою з тополь, незважаючи на суху весну, — мало не до пояса. І стрункі вершниці, котрі гарцюють у цій красі, без особливого напруження фантазії перетворюються на справжніх амазонок. Ось тільки низка непривабливих кіосків з усякою всячиною, що розтяглася перед трибунами, може зіпсувати враження киянам, що вирішили помилуватися кінноспортивним святом (скачки, перегони риссю під сідлом та в кочалках, виступи артистів національного театру «Козаки»), приуроченим до Дня Києва.
Глядачі побачать усе це нібито з парадного входу. А ми проникли у це насправді райське місце столиці і в прямому, і в переносному значенні — з чорного. Тут гори неприбраного або ж, можливо, навпаки, — саме складеного таким чином кінського гною, і не дуже охайні конюшні (ну, зовсім не такі, як довелося побачити на приватному ранчо «Болівар», що невідомо як «прискакало» до підкиївських лісів). Усе свідчить про те, що час уже тут з’явитися справжньому господарю (ця наша здогадка, мабуть, співпала і з думкою міськадміністрації, яка має намір виставити на продаж 49% акцій державного ще іподрому).
Проте хоч надалі ми ще не раз повертатимемося до економіки конярства та іподромного бізнесу, сьогодні наша розповідь про якусь загадкову виховну і цілющу силу, що таїться в доісторичному зв’язку між людиною і конем. Гадаємо, в історії для підтвердження цієї думки можна знайти безліч прикладів. Але тоді людина і кінь були практично нерозлучними, та й цивілізація багато в чому трималася саме на кінській силі, витривалості, швидкості і відданості. А сьогодні, після наших індустріалізацій із колективізаціями і голодоморів, коней, а тим більше кіннотників, навіть і на селі можна перерахувати на пальцях. Та все ж збереглися.
Коняр Олександра Курдюмова виводить iз конюшні свого вихованця — двадцятирічного чистокровного англійця на кличку Контроль (вiн отримав від Саші ласкаве ім’я Кеша). Але у неї є і власний кінь української крові — баска колись кобилка Майя (залежно від настрою господині ще й Машка чи Маруся). «З того моменту, як я її купила, у моєму житті все кардинально змінилося, — говорить Саша і сміється: — Всі зароблені гроші — на коня. Навіть більше — у мене все життя тепер для коня!».
Вона молода, і нескладно передбачити, що її погляди і пріоритети коли-небудь ще можуть змінитися. Але читачу, напевно, не зайве буде дізнатися, що Сашу за радянських часів обов’язково зарахували б до важких підлітків і поставили куди-небудь на облік. Коли прагнення «взятися за розум» нарешті якимось чином все ж зачепилося за певний куток свідомості, мама влаштувала її в бібліотеку серйозної наукової установи. І навіть тоді молода бібліотекарка ніяк не могла зрозуміти, що, в разi, коли вона на три години пізніше прийде на роботу, це комусь може заважати...
Дорослішання почалося з тієї самої покупки. Сашина хресна мати переїхала до села, а в її сусідів і була в господарстві єдина конячка. Дівчині дозволяли на ній їздити. І ось одного разу хресна повідомила: Майю здають на м’ясо. Саша одразу приїхала і в борг, за м’ясною ціною, викупила подругу. Спочатку цей порив був нібито короткочасним: врятувати, а потім продати кому-небудь, хто міг би цього коня утримувати. Пішки прийшли до Києва. Влаштувалися на конюшню Сільгоспакадемії. І взагалі-то Майя, як каже Саша, на себе у Києві заробляла, катаючи дітей і дорослих. А ось господині довелося самостійно освоювати премудрості конярства і ветеринарії. Одного разу Майя навіть зламала ключицю, і Сашi всі говорили: здай на м’ясо. Але обійшлося. Майя нині живе майже на волі, як говорить Саша, у чудової людини — лісника, разом із його кіньми. Господиня її відвідує, та й доводиться, звичайно, платити за утримання. «Я її ніколи не покину, — говорить молода жінка, — чоловік знає: я плюну на все, тільки не на коня».
А рік тому, закінчивши перший курс Сільгоспакадемії, вона разом із чоловіком (молодий підприємець виявився дуже поступливим, щоб вести бізнес в Україні, але це, зі слів Олександри, вже інша історія) виїхала на роботу до Ірландії. «Там коні цікаві, з такими я тут ніколи не працювала. А взагалі це країна коней, скачок, пасовищ. У конюшнях стоять коні, які належать людям із багатьох країн». Там вона навчилася (ні, виправляється, не навчилася, тому що це слід сприймати з самого дитинства) готувати коней на скачки. «З ними дуже важко, — говорить Саша, — часто травмуються, хворіють, і тоді з ними потрібно бути і днями, і ночами. Важко, але на радість».
— А що потрібно зробити, щоб і в Україні стало стільки хороших коней?
— Хтось повинен вкласти у це гроші, — відповідає Саша, — на наших кінних заводах є багато хороших коней, але часто вони недогодовані з дитинства.
Із кінних заводів почалася наша розмова і з іншим кіннотником — президентом клубу любителів рисистого спорту Володимиром Кушталем (на його рахунку десять призів у рисистих перегонах у качалках і почесне п’яте місце на чемпіонаті Європи у Швеції). У країні нині 12 кінних заводів і всього три іподроми. Пропозиція явно перевищує попит, і заводчики часто просто не знають, навіщо вони працюють — так дешево цінять в Україні прекрасних коней. «Це абсолютно ненормально, коли хороший кінь коштує всього тисячу доларів, — вважає Кушталь. — У Німеччині не спортивний, а всього лише прогулянковий кінь коштує сім тисяч, а в нас — 600. До речі, з його слів, велика частина елітних коней, які беруть участь у змаганнях на іподромах України, вже приватні. Разом із тим, на відміну від Європи, куди наші кіннотники сьогодні масово виїжджають і на навчання, і на заробітки, Україна від перегонів, на відміну від інших країн, майже нічого не отримує.
Так, до бюджету Франції надходить від кінських тоталізаторів до п’яти мільярдів євро на рік. Це третя чи четверта за величиною стаття доходів країни. А у нас держава в цьому бізнесі, вважає Кушталь, ніяк не зацікавлена. Якщо в Італії 286 іподромів, то в Україні було чотири, а стало три (Львівський уже закрито, а Харківський — на межі). Причина одна, говорить президент клубу, держава ще не відчула своєї вигоди від кінного спорту й організації всіляких змагань. А ось у Швеції держава доплачує власнику за утримання кобили, тобто за те, що вона дає потомство. Так зростає елітне поголів’я, а держава заробляє на тому, що багато людей приходять на іподроми і беруть участь у тоталізаторах. 10% їхніх доходів, які стягують до бюджету, дають країнам розвиненого конярства величезні суми, порівняні з усім бюджетом України, стверджує Кушталь. Можливо, до його слів варто прислухатися? І тоді у країні стане менше неприкаяної молоді, яка не має у житті жодної мети, а грошей вистачить і на підвищення мінімальних зарплат, і на стимули для конярів.
