За столичною традицією, у Міжнародний день театру відбулась церемонія нагородження кращих митців премією «Київська пектораль», під час якої були відзначені кращі театральні роботи 2008 року. «Золоті» статуетки роздані, але чимало питань залишилося. Судячи з результатів, думки членів оргкомітету, критиків і експертів були не одностайними, а тому, щоб довго не сперечатися, вони обрали «соломонове» рішення і задіяли просту арифметику: хто набрав найбільше голосів, той і переміг у номінації.
Наприклад, відомий театральний критик Віталій Жежера, який входить до експертної групи із самого початку існування «Пекторалі», каже: «Щоразу дивуюся непередбачуваності колективної думки. Наприклад, у свій час здавалось неймовірним, що не пройшла навіть у претенденти унікальна вистава Театру з лівого берега Дніпра режисера О. Лісовця «Біс... кінцева подорож». А торік не помітили приголомшливого Ярослава Гаврилюка у виставі «Звичайна історія» у Молодому театрі»! Цікаво, що збіг думок не дивує і не здається незрозумілим. А от за деякими законами виходить розбіжність (або «незауваження») — один Бог знає, а я не знаю і не беруся судити... Мене цього року збентежила відсутність у списку (у п’ятірці номінантів) вистави Театру ім. І. Франка «Божа сльоза» і «Легенда про Фауста». Не помітили мої колеги блискучих акторських робіт Леся Сердюка і Богдана Ступки, а також Максима Максимюка у ролі Романа в «Ста тисячах» (Театр на Подолі). А серед актрис прекрасні образи, створені Наталією Сумською (Одарка «Задунаєць за порогом» театральної компанії «Бенюк —Хостікоєв»), Вірою Мазур (Ангел у «Вертепі» Театр на Подолі) і Любов’ю Кубюк у «Божій сльозі»... У мене немає питань до переможців — вони молодці, а є питання до «не помітивших»... І в цьому головна проблема «Київської пекторалі»!
Слід зазначити, що зменшення кількості номінацій (10 замість 13) та й загальна якість самої церемонії (без зайвого пафосу та урочистостей) свідчили про «режим економії». Разом з тим, загальний настрій свята був збережений і зокрема завдяки дотепному конферансу ведучих — акторів-франківців Леся Задніпровського і його партнерки Людмили Смородіної.
ОСТРОВСЬКИЙ НА ЛІВОМУ БЕРЕЗІ ДНІПРА
Головну перемогу (у номінаціях «За кращу режисерську роботу» та «За кращу драматичну виставу») отримала вистава «Не все котові масляна» у постановці Олексія Лісовця (Театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра). У цій п’єсі всі вади людського єства, так цілісно та влучно описані Олександром Островським, що зазвучали на сцені театру з особливою актуальністю. А основна з них — жадоба до збагачення будь-якою ціною: нехтуючи моральні закони та особистісні переконання. Динаміка вистави Лісовця, де сцени-епізоди змінюються, немов кінематографічні кадри, нанизуючись на основну соціально-філософську ідею драматурга і режисера, не залишили байдужим не лише глядачів, але й фахівців театральної справи. Окрім того, музично-візуальне оформлення (до речі, музика та сценографія також увійшли в трійку номінантів) допомогли створити блискучу, дещо іронічну історію про людське життя, правдиве, не передбачуване, й... досить видовищне. Варто згадати хоча б центральний сценографічний елемент — велику колиску-гойдалку. «Не все котові масляна»— це вистава-гра з величезною кількістю акторських та суто постановчих трюків, що апелює саме до сучасного глядача.
ПЕРЕМОГА ЕДІТ
Ще однією виставою, назва якої не лише неодноразово прозвучала під час церемонії вручення премії «Київська пектораль», але й отримала дві основні «музичні» премії («За кращу музичну концепцію вистави» та «За кращу музичну виставу») став мюзикл «Едіт Піаф. Життя в кредит», поставлений на сцені Театру імені І. Франка (режисер Ігор Афанас’єв, музика — Вікторії Васалатій). Незважаючи на досить обережне ставлення, як режисерів, так і глядача, до жанру мюзиклу на українській сцені, виставі про долю «паризького горобчика» Едіт Піаф відразу після її виходу пророчили «пектораль». Вдячний сюжет (попри його надмірну популярність навіть у межах столиці), ім’я відомого поета і драматурга Юрія Рибчинського — все це спрацювало на користь цього сценічного твору. Пророцтва здійснилися, та й не даремно: історія геніальної співачки, котра, випроставшися, здавалось би, із самого пекла, переживши біль утрат, низку несправедливостей, злам власної душі, дісталася до справжнього музичного Олімпу; гімн волі, таланту й справжньому мистецтву, безперечно, не могли не принести перемогу.
МОЛОДІСТЬ, СУЧАСНІСТЬ, ПРОВОКАЦІЙНІСТЬ
Вручаючи статуетку акторові Нового драматичного театру на Печерську Ігорю Рубашкіну у номінації «За краще виконання чоловічої ролі» (Дідро, вистава «Розпусник»), актриса Наталя Сумська зазначила, що перемогла молодість. І це справді так, якщо говорити про молодого й досить перспективного Ігоря Рубашкіна, який, до речі, вже має «свого» глядача. А ще, безперечно, перемогла сучасна драматургія (як відомо, твори Е.-Е. Шмітта сьогодні є досить популярними) і нові режисерські рішення, реалізовані на сцені Театру на Печерську. Адже вистава «Розпусник» також стала лауреатом у номінації «За кращу камерну виставу». До речі, незадовго до «пекторальної» церемонії ця ж вистава, і знову ж таки Ігор Рубашкін відмічений ще однією премією — «Бронек» (заснованою відомим педагогом та театрознавцем В. Заболотною, див. «День» №38). А отже, в даному випадку, одностайність думки театральних критиків столиці є незаперечною.
Окрім того, «Київську пектораль» отримали:
У номінації «За кращу дитячу виставу» — вистава «Поліанна», Київський державний академічний театр юного глядача на Липках;
У номінації «За краще виконання жіночої ролі» — Надія Кондратовська, Місс Леттіс Дуффе, «Леттіс і Лавідж», Київська академічна майстерня театрального мистецтва «Сузір’я»;
У номінації «За кращу сценографію» — Марія Погребняк, «Легенда про Фауста», Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка;
У номінації «За кращий дебют» — Ксенія Холоднякова, режисура вистави «Дні пролітають зі свистом», Київський державний академічний театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра.
Останні роки «Київська пектораль» перестала мати той блиск, який у неї був спочатку. Час щось кардинально міняти. Про це — у коментарях «Дня».
КОМЕНТАРIІ
Олексій ЛІСОВЕЦЬ, режисер Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра, що отримав на «Київській пекторалі» дві найпрестижніші премії — за «Кращу драматичну виставу» і «Краща режисерська робота»:
— Маю признатися, що чим старшим я стаю, тим більше розумію правоту думки, що змагання в мистецтві цілковито безперспективне. Я не бачив роботу Д. Богомазова (виставу «Солодких снів, Ричарде» на «Вільній сцені», яка також номінувалася), але знаю, що якщо Діма зробив музичну виставу на камерній сцені, то упевнений на 100%, що це подія. Обов’язково піду і подивлюся його постановку. І тому порівнювати його виставу з моєю не можна: у мене постановка на великій, а у Богомазова — на малій сцені, і в самому моменті порівняння вже є деяка каверза. Мені, звичайно, приємно, що вистава «Не все котові масляна» отримала нагороду. І ця нагорода не тільки мені, а всьому нашому колективу, який брав участь у спектаклі, і рідному театрові. Для мене Театр драми і комедії — дім, де тепло, де затишно, де всі одне одного люблять і пишаються (артисти мають пишатися своїм режисером, керівництвом, репертуаром, представниками всіх цехів, хто створює виставу). А інакше репертуарному театру складно вижити за нинішніх досить непростих економічних умов.
За 17 років існування у «Пекторалі» були різні періоди. Останніми роками цю театральну премію багато хто критикує, говорять, що треба змінювати. Усе це так, але нині складно кардинально змінювати правила через фінансові проблеми. Якщо брати досвід сусідів — росіян, то їхня «Золотая маска» — фестиваль. Організатори та експерти дивляться всі театральні постановки величезної країни, а потім привозять найкращі до Москви, щоб критики і публіка подивилися, проаналізували і визначили переможців. Такий підхід вельми правильний, але і дуже витратний у грошовому плані. У нас, в Україні, сьогодні такий високобюджетний творчий проект не підйомний, але ідея сама по собі чудова, і, можливо, коли економічна криза мине, то до такої моделі прийде і «Київська пектораль».
Маю зізнатися, що коли я вперше отримав «Пектораль» за виставу «Ромео і Джульєтта», то більше хвилювався. Та моя вистава закінчувалася православною молитвою (нещодавно я отримав дозвіл від церкви на те, щоб зі сцени звучала молитва «Про дітей») і, може, саме це вплинуло... У «Ромео...» було дуже багато особистого. То вистава про кохання, Бога, друзів, ворогів, ревнощі, долю. А в «Не все котові...» більш локальна постановка, але і в ній також вкладено багато душі і, можливо, саме це приваблює публіку, адже обидва спектаклі йдуть в нашому театрі з аншлагами.
Анатолій ХОСТІКОЄВ, актор і режисер Театру імені І. Франка і театральної компанії «Бенюк — Хостікоєв»:
— Я впевнений, що в нашій країні є багато дуже цікавих вистав, але у столиці про них не знають, тому було б чудово розширити межі «Київської пекторалі» на всю Україну. Нам уже потрібна державна (всеукраїнська) театральна премія. Це дасть стимул творити, аналізувати, порівнювати і розуміти, куди нині йде театр. Адже сьогодні «Київська пектораль» не просто пробуксовує, а ми вже виросли з її рамок. Із року в рік бачимо одні і ті самі колективи, режисерів і акторів, які отримують нагороди, а у багатьох вже навіть немає бажання висуватися на цю премію. Наприклад, у мене є три «Пекторалі», у Наталі Сумський — дві... А за якими критеріями цього року йшов відбір номінантів? Цікаво, чому експерти не помітили прекрасні акторські роботи Сумської (Кайдашиха в «Кайдашевій сім’ї» Театру ім. І. Франка або Одарка в «Задунаєць за порогом» — компанії «Бенюк — Хостікоєв»)? Я впевнений, що ці ролі гідні не тільки «Пекторалі». За них голосують глядачі, й всі ці вистави проходять з аншлагами. Я зараз кажу не як чоловік Наталі, а про Сумську як чудову актрису. Мені не зрозуміло, чому жодна постановка Національної опери України, Театру оперети, Київського театру опери і балету для дітей чи «Київ модерн-балету» не ввійшла до трійки номінантів як «Краща музична вистава»? Я щиро радий, що вистава «Едіт Піаф. Життя в кредит» (мого рідного Театру ім. І. Франка) отримала дві «Пекторалі»: за «Кращу музичну концепцію» і як «Краща музична вистава» — композитор і виконавиця головної ролі Вікторія Васалатій. Адже потрібно розрізняти постановки в драматичному і музичному театрах... Гадаю, що оргкомітету варто над цим подумати і наступного року, визначаючи номінантів, вводити більш чіткі критерії відбору. Піднявши статус премії до всеукраїнської, піднялася б і її планка.
