Вихід у світ збірки знаменитого польського поета ХХ століття Чеслава Мілоша «Велике князівство літератури» — подарунок для тих, хто хоче пізнавати польську культуру.
Есеїстика Мілоша не вперше з’являється українською, можна згадати й «Поневолений розум», і «Родинну Європу», і нещодавню «Абетку». Проте вона завжди лишається актуальною, цікавою й пізнавальною. Нинішня книжка з’явилася друком у рамках програми до 100-річчя з дня народження Мілоша.
До «Великого князівства літератури» ввійшли порівняно невеликі тексти різних років — від тридцятих до двотисячних, присвячені питанням історії, ідентичності, філософії, політики, геопоетики і, звичайно ж, літератури.
Ці есеї дуже проблемні. Мілош безжально, часто іронічно або й жовчно видобуває й демонструє читачеві кризові «вузли» польської свідомості, культури, політики, традиції. З інших книжок очевидно, що він так само безжальний і до інших країн та їхніх недоліків, але у «Великому князівстві літератури» дібрано тексти передусім про Польщу. Саме тому ця книжка може бути ліками від заздрощів.
Характерне, симптоматичне у «Великому князівстві літератури» протистояння «двох Польщ» — умовно ліберальної, лівої, світської та правої, консервативної, католицької. Ця матриця теж багато чого нагадає українському читачеві. Мілош однозначно підтримує перший табір, хоча не шкодує в’їдливості й для своїх однодумців. Тексти даної тематики — перспектива, що не дає бачення компромісу.
Важлива для Мілоша й тема відносин Польщі з Україною, Білоруссю та особливо Литвою, бо ж сам польський класик був родом із Литви та великою мірою ідентифікував себе з нею. Тут є екскурс в історію проблеми з польського боку, цікава розповідь про змагання концепцій відносин зі східними сусідами у міжвоєнній Польщі, про федеративні спроби та перемогу асиміляційної концепції. Чеслав Мілош скрізь підкреслює своє толерантне ставлення до всіх народів «кресів». Очевидно, у випадку текстів про Вільнюс це йому не так і просто. Есей-лист «До Томаса Венцлови» ніби дуже погідний, але, звісно, відчутно, що Вільнюс — втрата Мілоша, адже він пам’ятає його містом переважно польської культури, містом своєї зовсім не литовської юності. І якщо польську ностальгію він ніби притлумлює (активно і щиро відмежовуючись від будь-яких претензій), то на повну силу дає розгорнутися ностальгії за довоєнною мультикультурністю. Вона, мовляв, давала змогу одному й тому ж містові бути й сакральним центром польської культури, й одним з «європейських Єрусалимів», і центром єврейського соціалістичного руху, і містом зростання білоруської ідентичності, й омріяною столицею литовців.
Багато паралелей можна провести в цьому сенсі між, наприклад, Вільнюсом і Львовом. Мілош — і це тішить — не замовчує той факт, що та мультикультурність не була «однією для всіх».
«Велике князівство літератури» здатне виконати енциклопедичну функцію не лише щодо польської політики чи національних звичок, а й у літературній галузі. У багатьох есеях автор звертається до питань історії польської літератури, співвідношень літературних шкіл і напрямків, літдискусій. Рівень вивчення польської літератури в українських закладах відомий— за винятком окремих спеціалізованих відділень полоністики, він майже нульовий. Зрушення є у сфері сучасної літератури, досить активно в нас пропагованої. А от чимало імен з минулого український «ширший» читач може дізнатися саме з текстів Мілоша, а також їхні естетичні концепції, філософські погляди, сюжети, мотиви та власне цитати. Правда, у тлумаченні своєї літератури Чеслав Мілош часто виявляється заполітизованим — «за що боролися, на те й напоролися». Пізнавальної цінності й ерудиції це, однак, не скасовує. Окремим персонажам, як-от Вітольдові Гомбровичу та Йосипові Бродському, Мілош присвячує окремі розлогі тексти з цікавими, а іноді й кумедними подробицями (наприклад, про те, як юний Бродський, «не мудрствуя лукаво», вийшов із класу і припинив учитися).
Серед загальних філософських проблем, яких торкається автор, помітне місце посідає «людина і диктатура», «людина й історичний катаклізм». Руйнування людини, руйнування всього внаслідок цих жахіть Мілош, як на мене, описує чіткіше і спустошливіше, ніж знаменита формула про поезію після Освенціма. Хто знає, може, саме роздуми про війни, диктатури, геноциди як саме духовні катастрофи й настоювали Чеслава Мілоша на специфічне (особливо зважаючи на його власні вірші) ставлення до літературної творчості. Він хоч і не надто чітко, проте вельми наполегливо й регулярно ставить до неї вимогу давати якийсь емоційно-ідейний «прорив» (у тому числі й «прорив до читача»), вимагає чогось понад «констатацію». Тут на обрії, здається, видніється літературний месіанізм уже лівого характеру.
Інша «вимога» Мілоша — ширша й безсумнівна. Вона стосується не лише літератури й культури. Це заклик не спрощувати, а розглядати будь-яку проблему чи ситуацію з різних боків, почути іншу думку й не забувати замислюватися про наслідки.
Що ж, у злободенності такій позиції не відмовиш ніколи. Як не відмовиш Мілошу й у цікавості, насиченості письма, яке і створює певну інтелектуальну напругу, і дає естетичне задоволення. Інколи, правда, Мілош занадто категоричний та методичний, надто їдкий. Що компенсується спонтанністю письма аж до неточностей у цитуванні. Їх сумлінно фіксують примітки перекладачів — Олени Коваленко, Ірини Ковальчук та Андрія Павлишина. Ці примітки розлогі, вони теж — своєрідна міні-енциклопедія контексту польської культури, їх навіть можна читати окремо від основного тексту.
