У Театрі юного глядача на Липках грають Лопе де Вега.
Андрій Білоус — представник «нової хвилі» сучасної режисури , вже добре знаний у глядацьких та професійних колах за своїми виставами «Украдене щастя», «Сірано де Бержерак», «Жінка в пісках» та ін., здійснив у Театрі юного глядача постановку вистави «Закохана витівниця» за п’єсою Лопе де Вега.
Своєрідним досягненням режисера є те, що вистава абсолютно універсальна за віковим призначенням, тобто і молодий глядач, і дорослий та досвідчений, почувають себе під час перегляду «Закоханої витівниці» досить комфортно, а різнобарвність публіки не викликає конфлікту. Справа в тому, що у виставі є все для естетичного та емоційного задоволення — динамічність дії, яскравість костюмів, емоційно-смислове навантаження художнього вирішення (сценографія — Борис Орлов), запальна та влучна музика (музичне оформлення вистави — Олександр Курій). Не варто забувати й про те, що перед нами — п’єса видатного іспанського драматурга епохи Відродження, «рекордсмена» в написанні драматичних творів, що рясніють строкатими та гострими текстовими пасажами, метафоричністю діалогів i монологів, філософічністю (філософські ідеї є досить знаковими, проте, простими й доступними, якi читацький та глядацький розум розпізнає легко й швидко, немов текст на сканері), а іноді й деякою удаваною легковажністю, до якої, що там гріха таїти, схильний кожен.
Сценографічні апартаменти вистави являють собою своєрідну дерев’яну конструкцію із багатьма сходами та балконом: актори мають швидко рухатися у сценічному просторі, немов «перестрибуючи» зі сцени у сцену, що є характерною особливістю комедії ситуацій. Уздовж сходів протягнута неначе високовольтна лінія, об яку чіпляються герої, уражаючись електричним струмом, що символізує блискавичне й раптове враження коханням. Посеред сцени — дерев’яне колесо, що нiби підтримує швидкий коловорот подій, гумористичний струмінь вистави й, подібно до емблеми російського угруповання поетів-абсурдистів «ОБЕРЕУТИ», може символізувати народну сміхову культуру, до якої був настільки близький Лопе де Вега.
Кохання об’єднує всіх персонажів: вони або закоханi й докладають максимум зусиль, долаючи всілякі перешкоди й інтриги, аби наблизити до себе кохану людину (до таких належить Феніса — Марина Андрощук, вона ж — закохана витівниця, а також Люсіндо — Денис Гранчак), або просто всією душею прагнуть кохання, яке додасть у їхнє життя краплинку душевного тепла, зробить молодшими та переконає, що й вони комусь потрібні (серед таких героїв — мати Феніси Беліса — Ірина Стежка), а також батько Люсіндо Капітан Бернардо — Віталій Деркач. Феніса та Люсіндо закохані, проте перед ними виникає багато перепон: інтриги колишніх коханців, суперництво із власними батьками і навіть деяке непорозуміння між собою. Витівки, хитрощі, гострий розум, а також світле й чисте почуття допомагають закоханим пройти шляхом невдач і досягти щастя. У виставі присутній і характерний для усіх п’єс Лопе де Вега герой — слуга. Ернандо (Руслан Гофуров) за допомогою кмітливості, позитивній енергетиці та особистісній привабливості допомагає владнати амурні справи свого господаря.
Сюжет п’єси з першого погляду видається аж надто простим, проте режисер зміг угледіти в ньому актуальне й цікаве для глядача й сьогодні, надавши виставі своєрідної ігрової форми, оздобивши її несподіваними ігровими ситуаціями-репризами. Так, Беліса, очікуючи на освідчення у коханні, робить із хустки весільну фату й приміряє на себе, що виглядає досить кумедно; самозакохана Херерда (Людмила Загорська), відмовляючи черговому кавалеру, кидається гарбузом — таке собі національне українське вкраплення в культурологічну канву іспанської драматургії; під час словесної перепалки герої імітують гру в хрестики-нулики. Окрім того, час від часу дійові особи «Закоханої витівниці» грають словами, звуками, інтонаціями, вимовляють текст речитативом, удаються до каламбурів.
У виставі проглядають алюзії з відомих творів класики й з культових екранізацій п’єс Лопе де Вега. Тут і сцена сватання, що нагадує подібний епізод із кінострічки «Собака на сіні», і сцена на балконі, що супроводжується реплікою:«Коханий, вже світає…», саме в тому виконанні, в якому ми звикли бачити її у класичних постановках п’єси «Ромео і Джульєтта» Шекспіра (особливої пародійності такий момент набуває у контексті своєрідного буму згаданого твору в столичних театрах).
Можливо, ці натяки та асоціації є для режисера цілком підсвідомими, адже важко уникнути знакових у культурі речей. Напевне, так само, як і від кохання, від якого не тікають герої п’єси Лопе де Вега у виставі Театру юного глядача. Та чи й варто?
