КІНО ДЛЯ ТИХ, ХТО НЕ ЗНАЄ
Нинішня молодь не знає минулого. Втрачена цілісність колишнього комуністичного виховання, коли спеціально підготовлені фахівці цілеспрямовано промивали народні мізки від дитячого садка до будинку людей похилого вiку. Тоді всі знали саме те, що треба знати, за винятком невеликого прошарку диваків, які слухали зарубіжне радіо, потай переписували на магнітофон «заборонені» пісні й читали перефотографовані зарубіжні журнали. Нинішня молодь отримала навзамін гримучу суміш інформації, де рекламні слогани перемішані з національними святинями та блатними піснями. На заміну тоненьким футбольним довідничкам, які десятиліттями скромно вели щорічний літопис нашого футболу, прийшли конкуруючі між собою кольорові видання, які нині може робити кожний — були б гроші. Дилетантський підхід до справи нинішніх лідерів спортивних медіа призвів до втрати цілісності історичної картини, яку незабаром просто неможливо буде поновити.
Чорно-білий фільм Сергія Долбілова мав би стати одкровенням для покоління футбольних уболівальників, яке практично не бачить вітчизняного футболу, сперечаючись щодо шансів команд у першостях зарубіжних країн. Документальні кадри шістдесятих — сімдесятих рокiв вражають насамперед заповненими вщерть стадіонами, де тисячі глядачів насолоджувались футболом без «допомоги» міліціонерів з кийками та собаками, люди ще не були відгороджені від футбольного поля металевими гратами.
Окрім літопису перемог «Динамо» у фільмі зроблено спробу відтворити атмосферу минулих десятиліть. Досягти цього допомагають авторські монологи Долбілова й коментарі запрошених для цієї мети фахівців. Очевидною є спроба вибудувати певну конструкцію, яка вела б глядача від року до року, від серії до серії. Глядач, який досі або зовсім нічого не знав, або мав про історію «Динамо» приблизне уявлення, приречений прийняти запропоновану авторами «Гри в «Динамо» хронологію й тональність розповіді.
ПАРТІЯ ВЕДЕ
У перших серіях, що переповідають досягнення «Динамо» у 60 — 70-ті роки, досить багато часу присвячено ролі партійних функціонерів Радянської України у становлення київського «Динамо» як сильної команди. Молодий глядач, що не може знати дійсних реалій тих часів, сприйме роль того ж Щербицького як «почесного президента» клубу «Динамо» сучасного зразка. Намагаючись показати правду, автори забули нагадати, що в ті далекі часи про участь у футбольних справах партійних керівників або про їхні уболівальницькі симпатії ніхто вголос не говорив. Тільки пошепки і на вухо знайомому. Зовні все подавалось як природній процес, коли із масового дитячого та юнацького футболу кращі гравці приходили до «команд майстрів», де й виступали на радість заповнених трибун. Сприймаючи це як належне, сотні тисяч юнаків грали в ті далекі вже роки у футбол на першість вулиць, міст, районів, областей. Дорослі футбольні команди були практично на кожному промисловому підприємстві. Це був насправді масовий футбол, граючи в який люди й не підозрювали про симпатії партійних секретарів, так само як і уболівальники йшли підтримувати своїх, не розмірковуючи, як подекуди тепер, про різні закулісні речі. Лише щирий як завжди Йожеф Сабо сказав у фільмі про те, що тодішні футболісти менше за все думали про матеріальні блага. Хоча блага, безумовно, були. Однак тоді про це не говорили, як не згадують і тепер.
Цілком можливо, що автори серіалу й справді не знають, як було тоді насправді. П’ятнадцять років гласності зробили свою справу. Аби відтворити справжню атмосферу тих часів, слід знайти особливий підхід, говорити з особливими людьми. А може й не треба цього? Навіщо затуманювати голови молодих любителів футболу, коли можна зробити все простіше, схематичніше і легше для сприйняття. Якщо саме таким був задум авторів кіно про «Динамо», якщо вони багато чого знають, але не кажуть для збереження концепції — тоді честь їм за це і хвала.
ЛЮДИ «ДИНАМО»
З особистостями, тим більше реально існуючими поруч, складно. У кожного з одинадцяти гравців команди-переможниці своя думка щодо власної ролі. Не кажучи вже про тренерів і функціонерів. Об’єктивно оцінити роль кожного із динамівців у славній історії команди нелегко. Для цього потрібен енциклопедичний формат. Коли ж є лише дванадцять двадцятихвилинних серій, значну частину з яких займають ретельно підготовлені кліпи- заставки, слід вибрати кількох. Саме таким шляхом і пішла «команда Долбілова» відштовхуючись від абсолютних авторитетів, чиї імена надійно «забронзовіли» в динамівській історії. «Ожививши» для нових поколінь постаті головних зірок минулого, віддавши належне кожному із тренерів, фільм досить нерівноцінно показав великих футболістів. А як було це зробити, коли нинішнього «піару» в шістдесяті роки не існувало взагалі, а пізніше «розкрутка» окремих футболістів була не завжди адекватною й обґрунтованою. У вісімдесяті — дев’яності на заміну емоціям прийшла ринкова ціна гравців, яка теж далеко не завжди об’єктивно відтворює реальну силу футболіста та його значення для команди.
Об’єднати нерівнозначні за якістю, обсягом і глибиною портрети динамівських зірок фільму «Гра в «Динамо» допомогла фігура Валерія Лобановського, якою фільм логічно «закільцьовано». Від форварда команди-чемпіона у 1961 до найбільш титулованого тренера цієї ж команди у 2001. Не скористатися такою нагодою, не провести поруч з історією «Динамо» історію Лобановського не наважився б жоден реально допущений до вітчизняного телеекрану режисер. Навіщо вигадувати щось, коли ось вона — жива історія славної команди. Стоїть монументально і мовчить. Всі дванадцять серій глядач підсвідомо очікує монологу Лобановського — головного динамівця всіх часів і народів. Коли ж очікування завершується безрезультатно, почуваєшся як після перегляду детектива, в якому не названо в кінці ім’я злочинця. Чому мовчить Лобановський у фільмі про київське «Динамо»? Давайте перетворимо це з недоліку на здобуток — Лобановський ще не сказав свого останнього слова!
ПРОДАНИЙ «КОРОЛЬ»
Кульмінацією новітньої історії «Динамо» є перша в історії команди комерційна міжнародна зірка, талановитий, гарний, розумний простий хлопець Андрій Шевченко. Видатна роль цього футболіста в історії київського клубу полягає не стільки в його здобутках — були в команді нападники з набагато більшими досягненнями. Унікальність Шевченка в тому, що він став першою динамівською зіркою, проданою за гроші на злеті своєї кар’єри. Такого досі в Києві не було. Тому дивитись кадри останньої серії емоційно складно. Занадто печуть нинішні проблеми київського «Динамо» і всього українського футболу, занадто це все болить аби відсторонено аналізувати короткий документальний переказ нинішнього життя улюбленої команди. Історія останньої поки що динамівської суперзірки ще не раз буде показана і відрежисована.
«КАЗКАРІ»
Люди, устами яких розповідається багатосерійна історія київського «Динамо», враховуючи обраний формат конспекту «для чайників», виглядають досить презентабельно. Вирішив автор, що саме він особисто і підібраний ним перелік людей має розповісти масам про останні сорок років футбольної історії — так тому й бути. Проте підбір людей міг бути більш ретельним в тому сенсі, щоб глядач звик до стилю і манери того чи іншого «резонера». Чому в кадрі виникають саме ці, а не інші люди, у більшості випадків викликає запитання без відповіді. Мова не про футболістів, які коментують те, що було з ними. Мова про журналістів, чия «різнокаліберність» часом просто шокує. Видається, що автори так і не знайшли серед співвітчизників футбольного «авторитета» масштабу Махарадзе чи Маслаченко. Тому й не виявилось кому розповісти діточкам про «Динамо» від першої особи, безпосередньо з Києва. Розповісти так, аби слухали саме нашого, а не чужих.
І власне про мову не можна не сказати. Здається, лише Леонід Кравчук, перший президент України, говорить у фільмі мовою країни, яку представляє «Динамо». Російськомовний формат серіалу «Гра в «Динамо» видається не даниною об’єктивним обставинам на каналі, який щоденно декларує свою україномовність. Маємо ще одну художню спробу припинити «заніматься глупостямі» з цією українізацією, говорячи «как удобнєй». Враховуючи те, що після повної капітуляції української мови в газетах та журналах, телебачення залишається чи не останньою барикадою українськості в українських ЗМІ, виконання серйозного документального проекту мовою сусідньої держави не додає цьому проекту історичної привабливості та перспективи. Може, як не дітям, то онукам нашим розкажуть про рідне «Динамо» по-українськи?
ДАЛІ ТРЕБА
Тепер відійдемо від попередньої домовленості розглядати фільм Сергія Долбілова як продукт для тих, хто не знає. Спроба розглядати серіал, з точки зору справжніх знавців футболу, натикається на цілий ряд фактичних помилок, котрі автори не знайшли можливості виправити, зайняті пошуком оригінальної форми. Коли одержуєш від симпатичної дівчини лист із граматичними помилками, зникає бажання говорити з нею про щось інше, крім танців. Важко повірити в те, що канал, який по десять разів на день нагадує про свою професійність, не здатен зробити про футбол щось більше і суттєвіше ніж конспективний «короткий курс» історії київського «Динамо» у дванадцяти серіях. Хочеться вірити, що для автора «Гри в «Динамо» Сергія Долбілова представлений серіал є лише першим кроком до здійснення проекту, здатного задовольнити справжніх знавців футболу, уболівальників «Динамо» із багаторічним стажем. Таких в Україні не один мільйон, отже високий рейтинг справжньому документальному кіно про футбол забезпечений.
