Радощі вітчизняних кіноманів тривають: в український прокат вийшов другий поспіль (після «Порожнього будинку» Кім Кі Дука) південнокорейський фільм. Чергова південно- східна сенсація має назву «Old Boy» (що означає приблизно «старий» або «однокашник»; адекватного й одночасно ефектного перекладу так і не змогли вигадати), яку знято ще одним місцевим провокатором і скандалістом Чхан-Ук Паком.
Перш ніж перейти власне до фільму, хотілося б дещо уточнити. В рецензії на попередній корейський прокатний прорив, вже згадуваний «Порожній будинок» (див. «День», 1.02.04), автор цих рядків добряче покритикував українських прокатників, які тільки в останні рік-півтора почали пропускати на масовий екран вартісні, складні фільми з різних країн. Прокатники, принаймні деякі з них, у відповідь так само сильно образилися. Тому автор поспішає запевнити представників такої потрібної та гарної професії у своїй повній відданості та приязності. Автор нічого поганого не замишляв. Молодці, ой, молодці українські прокатники, хай живе вітчизняний прокат — найрізноманітнiший і найвишуканiший у СНД! Ну, якщо не в усьому СНД, то, принаймні, в деякій його частині. Ну, і якщо не весь прокат, то, принаймні, одна з компаній, яка в моєму критичному пасажі аж ніяк не малася на увазі, бо саме вона й показує у нас усі ці корейські, а також французькі, китайські, японські дива. Це — київський «Артхаус Траффік», що в адекватному перекладі означає «Торгівля музеями». А в ще більш адекватному — «Просування будинку мистецтв». Ну і вже в зовсім точному — «Траффік артхауса». Це означає, що дана компанія займається полегшенням доступу українських глядачів до високохудожнього авторського кіно, яке виходить у різних країнах і не завжди потрапляє в прокат або на телебачення, шляхом запуску вищезгаданих високих взірців у репертуар затишних, добре обладнаних, кондиціонованих і десь навіть модних кінотеатрів. Дуже складне пояснення? Але це такі труднощі перекладу — як і з назвою фільму Чхан-Ук Пака. До речі, ім’я режисера можна було б транскрипувати і так — Парк Чон-Вук. Тобто вся справа в суто індивідуальному підході — кожен сприймає почуте, побачене або прочитане в міру свого досвіду, особистих пристрастей, певних (корпоративних, фінансових тощо) інтересів. І те, що сказано одним внаслідок деяких переконань і поглядів, іншим може бути сприйнято по-своєму, і реакція може бути якою завгодно, самою несподіваною, навіть катастрофічною. Завершуючи тему прокату і прокатників, дозволю собі лише відмітити, що обгрунтованої, або як зараз кажуть, конструктивної критики ніколи не буває дуже багато ні в якій справі, стосується це влади чи ж транснаціональних корпорацій, якими, загалом- то, прокатні контори часто й є. «Артхаус Траффік», повторюся, — дуже приємний виняток. А так причин — маса. Починаючи з того, що «українські» прокатні фірми по суті є відділеннями фірм російських. І ніякого «ексклюзиву» у нас не буває за визначенням, — усе, що ми дивимося, вже куплено Москвою і десятки разів там показано, і там продубльовано (на щастя, «Олд Бой» продубльовано у нас — знову ж київський «Траффік» допоміг), а нам дістається з неабияким, іноді піврічним і більше, запізненням. І артхаусної мережі кінозалів у нас, як і раніше, немає, а про кінотеатри повторного фільму залишається тільки мріяти. І про україномовний дубляж — також. І найкращим взірцям вітчизняного кіно, навіть картинам такого майстра, як Кіра Муратова, якій і доводити нічого не треба, — шлях у наш прокат просто заказано. І ще багато наболілого можна було б сказати, але вже не в рамках даної статті. Так що, панове, бив я вас і бити буду. Задля глядацької, тобто вашої, користі.
Що до «Олд Бою», то тут конфлікт, загалом, також виникає через катастрофічну колізію між побаченим, сказаним і почутим. Якийсь собi О Де-Су (супертемпераментний актор Мін-сик Цой) виявляється несподівано в центрі абсолютно параноїдальної, в дусі теорій всесвітньої змови, колізії. Його ні з того ні з сього викрадають і ув’язнюють у дивну приватну в’язницю, а потім випускають на волю — з начисто зірваним самоконтролем, де озвірілий в’язень починає витворяти казна що. Жорстокий мордобій, кров цівками, зламані кістки та вирвані зуби, — словом, усі ті милі прикмети, що прославили кінематограф Країни Вранішньої Свіжості. А Тарантіно зачарували до такої міри, що він як голова журі й зовсім посприяв нагородженню Чхан-Ука Гран-прі Канського фестивалю (до Золотої гілки, кажуть, одного голосу не вистачило).
Якщо вірити анотаціям, то «Олд Бой» — це вельми вільна інтерпретація роману Олександра Дюма «Граф Монте-Крісто» й популярних японських манга-коміксів. Головне, що об’єднує фільм і текст — мотив помсти. До нього домішуються не менш гарячі інгредієнти — наприклад, інцест. Фільм знято ефектно, але головне його достоїнство, воно ж i недолік — «Олд Бой» надмірний. У ньому надто багато всього — криків, крові, ударів, східних єдиноборств, такої ж їжі, красивих планів, негарних і темних пристрастей, кохання, сліз, гіпнозу, електричного освітлення. Він, цей фільм, жорстокий і сентиментальний одночасно. Він одночасно намагається називатися і бойовиком, і трилером, і мелодрамою. Немислиме поєднання. Знову ж — для когось — добре, для когось — смерть. Багатьом у залі вся ця кричуща та кривава конструкція видасться надмірною. Багатьом — саме те, що треба. Але абсолютно точно можна бути впевненим — серед інших новинок прокату ця виглядатиме вельми і вельми освіжаюче.
Залишається, як завжди, лише питання перекладу. А яке, взагалі-то, послання хотів передати Чхан-Ук з-під цього лютого громаддя?
Та ніякого.
Він просто хотів нас… розважити.
