Автор його ідеї — Юлія Бородай — відома художниця-емальєр. А організатор — Музей українського народного декоративного мистецтва, де представлені цікаві роботи наших співвітчизників і гостей із Грузії, Угорщини, Румунії, Росії та Іспанії.
Попри те, що емальєрні традиції пов’язують переважно із арабськими, балканськими країнами та країнами Закавказзя і Причорномор’я, мистецтво емалі має давню українську «прописку». Так, емаль використовувалася у скіфських золотих прикрасах, у колтах та діадемах Київської Русі, у виробах культового призначення славетної доби українського бароко. А наприкінці ХІХ століття мистецтво почало розвиватися як станкове. У радянські часи воно було дещо призабуте. І тільки із початком незалежності спостерігається його інтенсивний розвиток. Тому головне завдання цього заходу — популяризація емальєрної справи. «Назріла не тільки потреба проведення такого фестивалю, а й необхідність об’єднати українських майстрів в асоціацію, подібну до тих, які існують за кордоном, — говорить Юлія Бородай. — Це дасть нам змогу внутрішньо інтегруватися, виконувати комплексні замовлення, створювати школи (окрім тієї, що створив мій батько Олександр Бородай, їх більше не існує), спілкуватися із колегами із-за кордону, обмінюватися з ними досвідом...» Власне, на круглому столі «Мистецтво емалі крізь час і простір», що відбудеться сьогодні, дане питання — одне із ключових на порядку денному. А поки що офіційно представлено інтернет-ресурс вітчизняних емальєрів www.enamel.kiev.ua. А ще у планах — видати альбом «Українська емаль». Між іншим, він навіть уже зверстаний. Тепер митці у пошуках коштів на його видання (а це трохи більше 10 тисяч дол.). Якби знайшовся спонсор, обіцяють подарувати кожен по роботі. Ювелірна чи станкова емаль — задоволення не з дешевих. Дивись, і вийде цінна колекція...
У Музеї українського народного декоративного мистецтва експозиція об’єднує чотири розділи: емаль і ювелірне мистецтво, емаль як станкова галузь, емаль в архітектурі, емаль як contemporary art, тобто сучасне мистецтво. Очевидно, довкола вітрин із ювелірними прикрасами ажіотаж створювали жінки. Поєднання традиції та сучасності — такий девіз учасника виставки «Лобортас & Карпова». Оригінальні сережки та каблучки, браслети із впізнваними героями з картини Марії Приймаченко — диво-звірами, тонкої роботи ланцюжки, натільні хрестики... «Емаль — одна із найстаровинніших і найскладніших технік, проте дуже красивих, — зазначає творчий директор цього ювелірного дому Ірина Карпова. — Працюючи з нею, майстер може проявити всю свою досконалість. Ми витратили декілька років, аби цю техніку адаптувати до сучасності. Тепер поєднання традиції і новації творить ось таку красу (рукою вказує на вітрину. — Ред.). І, на мою думку, ця терапія мистецтвом дуже потрібна у наш складний час». Результати art-терапії посилювали ювелірні вироби грузинки Катерини Абасадзе: перстень, здавалося, фамільний, що належав якомусь із знатних грузинських родів, грайливо прикрашені сонцезахисні окуляри, кулон, що справляв враження раритетного.
Природно, що найповніше на фесті була представлена Україна. Сакральне мистецтво презентували дивовижні ікони з елементами емальєрної оздоби. Святого Георгія Мученика і Казанської Божої Матері Олександра Сорокіна та монументальне розп’яття Устима Федька... «Емаль, якщо її екстраполювати до священного мистецтва церкви — православної чи католицької — живе в основному в мініатюрному вигляді. Тобто нею прикрашалися металеві оклади напрестольних Євангелій. Також нагрудні прикраси — від священиків до патріархів, що мають розпізнавальне та символічне значення. Наприклад, єпископ, архієпископ, митрополит і патріарх носять на грудях іконки, які називають панагіями, — портрет Ісуса Христа і Пресвятої Богородиці», — розповідає мистецтвознавець, доктор богословських наук Дмитро Степовик, який на задану тему може прочитати повноцінну лекцію. «Фестиваль приємно здивував, — продовжує він. — Адже традиційними країнами емалі є держави Східного Середземномор’я, Закавказзя, Причорномор’я і Балкан. А Україна, яка в основному плекала мистецтво великих форм — станкове і монументальне — ніби стояла осторонь мистецтва мініатюрного, арабескового. І раптом цей захід свідчить, що наша емальєрна справа відроджується. Радісно, що тут тематично присутня Україна. Ми повинні розвивати національну тематику. Це — перспективно. Інакше наслідуватимемо інших або повторюватимемо себе у минулому».
Україна тематично присутня в оригінальній масштабній роботі Олександра Бородая «Звірі ідуть в гості до Марії», присвяченій століттю від дня народження Марії Приймаченко. Вона — авангардова. Складається зі сполучення емальованого посуду, решітчастої огорожі і чеканих різнобарвних мальв. У творах Степана Марчука «Хортиця крізь віки», Михайла Ніколаєва «Чумацький шлях», Неллі Княжковської «Україна. 33 рік» та «Україна. Чорнобиль», Сергія Юркова «Над Бугом» (назви свідчать самі за себе)... «Мені дуже приємно бачити роботи одночасно молодих і маститих художників, — ділиться враженнями мистецтвознавець Оксана Гордієць. — Треба сказати, що твори наших митців вигідно відрізняються. Відчувається серйозна професійна підготовка. Прекрасно побудовані композиції. Вони не просто демонструють техніку, її можливості, а намагаються сказати, що думають про світ, і зробити його кращим. Це отой вищий рівень мистецтва».
Нині, на круглому столі, підбиватимуть підсумки фестивалю — зокрема, відзначатимуть кращі роботи. До речі, володар першої премії матиме можливість організувати персональну виставку в Музеї українського народного декоративного мистецтва. Й говоритимуть про фестиваль наступний — планується, що захід відбуватиметься раз на два роки. Організатори мають амбіції перетворити його на мистецьку подію в житті країни, географія учасників якої б розширювалася, а кількість відвідувачів, серед яких були б і мистецтвознавці, колекціонери, скульптори, архітектори, дизайнери, іноземні туристи — зростала з року в рік.
