Його програма передбачає не тільки презентацію нових видань, ділові контакти, а й численні «круглі столи», мета яких — не тільки вербалізувати проблеми, а й обговорити шляхи їхнього вирішення. Проблеми — від вузькопрофесійних до загальних.
Чи є в Україні культурна політика? Чи можна вважати сучасну Україну культурною нацією? Що треба зробити для того, аби виправити становище? Відповідь на останнє запитання об’єднує у собі всі три теми обговорення. Отже, на «круглому столі» йшлося про загальний стан української культури. Представники основних культуроносних сфер, за словами модератора конференції Юрія Макарова, «поділилися своїми рефлексіями» стосовно цього питання.
Оксана ЗАБУЖКО, письменниця:
— Нині культура існує суто за радянським принципом, за яким значення її обмежується лише «піснями-танцями», які потребують утримання за державний кошт. Це — суто тоталітарна засада розуміння культури, успадкована нами ще зі сталінських часів. Таке поняття та сприйняття культури в сучасному світі є абсолютно неактуальним. Культура не є окремою сферою життя. Вона є цінністю суспільства. Нині за всіма документами ООН рівень життя в кожній країні оцінюється не в цифрах доходів на душу населення, він оцінюється за так званим «індексом гуманітарного розвитку», де забезпечення культурних прав громадян і свободи їхньої реалізації вважається абсолютним пріоритетом.
А в сьогоднішньому українському політикумі немає розуміння стосунків, притаманних всякому цивілізованому суспільству, між державою та культурою. Що ж вимагає культура від держави? Фінансування й дотації — важливий момент, але не визначальний для культури загалом. Культура є незалежною й самоцінною. Їй потрібні дві базові речі: належне правове поле і, хоч як це парадоксально, заможне суспільство — багаті люди, багаті споживачі культури. Тоді суспільство самотужки профінансує культуру, чи то придбавши квиток на виставу вартістю 100 — 200 гривень, чи то купивши книгу.
Є ще одна проблема — інформування. Ситуація висвітлення культури в ЗМІ — трагічна. Реально сфера культури в ЗМІ виявилась залишковою й факультативною. У ній коїться інформативний безлад, який не передбачає жодної відповідальності журналіста за написане слово.
Слід збагнути, що культура є живим організмом, який буде розвиватися тоді, коли створять відповідний суспільний клімат, насамперед законодавчий. Культура повинна бути не гуртом «таборових придурків» (з роману Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛаг»), якому адміністрація кидає кістки зі свого столу. Культура прагне стати на утримання суспільством, саме таким, яке б змогло належно профінансувати цю сферу.
Юрій МАКАРОВ, тележурналіст («1+1»):
— Байка про рояль. Одній із обласних філармоній держадміністрація пообіцяла рояль. Представник філармонії йде до держадміністрації, де кажуть, що роялю не буде, бо гроші пішли на звітні концерти областей в Палаці культури «Україна»... Мораль: якщо ми вирішимо, що нам у принципі в Україні потрібні філармонії, зокрема в областях, то слід апріорі передбачити, що в них повинен бути бодай один рояль.
Михайло ІЛЬЄНКО, кінорежисер:
— Я б хотів звернути увагу на те, що болить саме мені, кіношнику. У нас нині так багато політики, що складається враження, що ми скоро отримаємо передозування нею. Одначе наркотична залежність нам, думаю, не загрожує. Має бути баланс: є політика, є культура, є носії культури. Наше завдання: врівноважити, зберігаючи все в нормальних пропорціях, аби не було передозувань.
Євген КАРАСЬ, галерейник:
— Програма діяльності Кабінету Міністрів «З метою забезпечення всебічного доступу до культурних надбань, формування високих культурних запитів громадян, покращання умов творчої діяльності, зміцнення позитивного культурно- мистецького іміджу України в світі» якраз і створює правове поле для існування культури. Але, як мені здається, тут надзвичайно важливим є факт відповідальності, професійності та бажання зробити Україну культурною державою. Ці моменти даною програмою явно не передбачаються.
Сергій ПРОСКУРНЯ, театрознавець:
— Ми зараз знаходимось у ситуації хаосу. І, на жаль, ті зусилля, які кілька генерацій діячів мистецтва й культури докладали до 1991 року та які мусили концентровано перетворитися на фактуру законодавчої бази, певних стратегічних документів і стати по суті основою для розбудови майбутньої незалежної української сучасної культури та мистецтва, стараннями певних осіб і фігурантів були перетворені на хаос і розпорошення. І те, перед чим ми зараз стоїмо, викликає необхідність знову засукати рукава та згармонізувати нашу роботу.
Перш за все, гадаю, слід систематизувати всі суб’єкти творчої діяльності в Україні. Це колосальна й необхідна робота. Після того, як сформується база даних, можна буде будувати інформаційну політику в галузі культури та мистецтва.
Леонід ФІНКЕЛЬШТЕЙН, видавець:
— Минулого року ми поїхали в Одесу. Зайшли в тамтешню книгарню. У відділі «Іноземна література» знаходимо свої книжки. Ось вона — культурна політика держави! Опинились у Полтаві. Заходимо в державні книгарні. Хочемо поставити на продаж свої книжки. Натомість отримуємо відповідь: «А у нас такое никто не читает!» Ось вона — культурна політика держави!
Ми не можемо звинувачувати російську книгу в тому, що вона витісняє вітчизняну. Адже у нас не експансія російської літератури, у нас експансія російської попси. І лише ЗМІ можуть допомогти переконати в цьому наше суспільство.
Олександр АФОНІН, президент Асоціації українських видавців:
— Я ретельно проштудіював усі документи, що стосуються культурної політики, прийняті різними урядами України, різними прем’єр-міністрами протягом останніх дев’яти років. У жодному документі я не знайшов слова «книга». Вона апріорі відсутня в нашій культурі, в нашій соціальній політиці. В документах, які вибудовують наукову стратегію, її немає. Тобто вона начебто існує, але як байстрюк — всі знають, що вона є, але ніхто її не визнає.
