Основний матеріал третього випуску Гучномовця — це огляд дніпровської (дніпропетровської) рок-сцени — наразі однієї з найцікавіших в Україні. Відповідно, у розділі рецензій — короткий аналіз дніпровського проекту «Негрузовики» (створеного учасниками гурту «...и Друг Мой Грузовик») та, задля розширення контексту, відгук на книжку Сергія Гурьєва «История группы Звуки Му». Всі зауваження, уточнення й коментарі читачі можуть надсилати за адресою [email protected].
Пишучи про дніпропетровську рок-сцену, не зможу втриматись від особистих і суб’єктивних інтонацій. Бо дніпровський рок певний період був, хоч як це пафосно звучить, справою життя для автора цих рядків.
Внутрішня суперечливість попередньої фрази (яка ж то справа життя, що триває лиш певний період?) цілком відповідає поняттю «дніпровський рок», котре для мене так само довго було чистим оксюмороном. Сталі негативні переконання, звісно, з’являються не від доброго життя. Моя історія з дніпроком вміщає неймовірний початковий ентузіазм, творення самвидавчого рок-журналу, прослухування годин і годин здебільшого посередньої чи поганої музики, відвідання прохідних концертів, цілковиту відсутність будь-якого прогресу і, зрештою, загальне гостре розчарування.
Власне, на той момент, коли у другій половині 80-х по всьому перебудовуваному СРСР рок вийшов з підпілля — навіть не вийшов, а вибухнув, як гейзер, — він для багатьох, таких, як я, став більш ніж музикою: чимось на кшталт релігії, ідеології та способу життя водночас. Досить було ввімкнути магнітофон — і радянська реальність щезала геть чисто. Хотілося лишень, аби звучало те чаклунство не тільки у магнітофоні. Щоб відчувалася масова спільність інтересів, щоб гули переповнені зали. А якраз з отим було скрутно.
На кінець 80-х у Дніпрі-місті лише дві музичні спільноти мали своїх більш-менш професійних і харизматичних виконавців, доволі широке коло шанувальників та певні можливості для виступів: джазмени і металісти. Джаз мені здавався кволим, дідівським, жодних вікон в іншу реальність не відкривав. Металісти ж просто були нецікаві, але вони принаймні чинили бодай якийсь галас навколо себе, тож доводилося вже писати й підтримувати декого з них. А насправді хотілося чути щось направду прогресивне, щось подібне до модних тоді «Акваріума», ДДТ, «Зоопарку», «Звуків Му», якихось відчайдушних панків тощо... Воно й виходило в декого з дніпровців: трошки подібне, тобто бліда копія пітерсько-московських розкошів.
Зрештою, махнув на все рукою. Шляхи наші розійшлися, я подався у більш перспективні місця, твердо переконаний, що Дніпро є цілковито безнадійне місто з точки зору музики.
І, як з’ясувалося, помилився.
Нова рок-ера для Дніпра почалася серпневого вечора 97-го у старому кар’єрі під містом. Ближче до кінця рок-фестивалю «Кар’єр» на сцену вийшов нікому не відомий ансамбль з чудернацькою назвою «Я и Друг мой грузовик» (на фото). Дивувала не тільки назва. Своїм складом «Грузовики» були тріо: вокал — бас-гітара — барабани, випадаючи зі звичного формату, в якому задля створення мелодії обов’язково є ще й соло-гітара або клавішні.
Тоді вони здалися «сирими», вочевидь, через незвичний склад і музику — вибухову суміш фанку, хіп-хопу, жорсткого року. Вокаліст Антон Слєпаков, рудий, рухливий і артистичний, танцював, стрибав, перекидався і врешті-решт разом зі своїми майстерними, стрімкими музиками так завів публіку, що та наприкінці виступу досі невідомого гурту вимагала: «Ще!» Саме так і народилася найвідоміша на сьогодні дніпровська та загалом одна з кращих українських груп.
Стиль «...и Друг Мой Грузовик» (егоцентричне «я» з назви зникло кілька років тому) визначити важко. Це, безумовно, незалежна, некомерційна музика, подеколи надзвичайно енергійна, подеколи ускладнена ритмічно і мелодійно, з добре продуманими текстами. Нині, як і дванадцять років тому, «ИДМГ» лишився тріо. Антон так само є автором текстів та рушієм сценічного шоу. Музична частина — переважно на Ростиславові Чабані — музикантові, як то кажуть, від Бога. Граючи всього лиш на басі, він, однак, видобуває з цього тембрально обмеженого інструмента такий звуковий простір, що його цілком вистачає для творення нових альбомів: таких у доробку групи вже чотири. А проте креативності Антона і Ростислава вистачає на більше. Торік вони здивували шанувальників новим проектом «Негрузовики», в якому віддали перевагу електронним експериментам та драматичним текстам (докладніше про «Негрузовики» див. рецензію у цьому випуску Гучномовця). Також під час гастрольного турне Ізраїлем з тамтешньою групою «Пароход и Крузенштерн» було буквально зімпровізовано по-південному колоритний і хуліганський міні-альбом. І все те — не рахуючи концертів основними містами України і Росії, на престижних фестивалях у Фінляндії та Угорщині, спільних виступів з такими майстрами сучасної сцени, як Дамо Сузукі (вокаліст легендарної німецької групи Can).
Пасіонарності Антона і Ростислава вистачає і для суміжних територій. Недавно утворену групу «СахАра САхара» (тобто «Сахара Цукру») «Грузовики» підтримують музикантами, менеджерською опікою, участю у спільних концертах. А втім, нема сумніву, що дуже скоро «Сахара» зіпнеться на рівні ноги й не потребуватиме особливої допомоги. Адже ця група молода тільки за часом свого існування; її основою є учасники досвідченого інструментального колективу «Сахр», що мав неповторний власний стиль і певну відомість у Києві та Москві. По-друге, в «Сахара» є перевага над багатьма не тільки дніпровськими, а й вітчизняними гуртами: це — без перебільшень чудова вокалістка. Голос Валентини Левченко не просто сильний, а ще емоційно насичений, адекватний для таких складних стилів як джаз і тріп-хоп. Основний акцент — на вокал і клавішні; вже перші, напіврепетиційні записи показують, що у Валентини й компанії виходить легка — але не легковажна — й водночас інтелектуальна музика. Дебют «Сахара», що відбувся минулого місяця на кримському фестивалі «Сусідній світ», підтвердив очікуване: успіх для гурту — лише справа часу.
Подібним шляхом іде Jungleman: перші три роки вони доволі успішно обходилися без вокалу, тепер, уникнувши, на щастя, розпаду, залучили до складу яскраву в усіх відношеннях особистість з артистичним псевдо Sweetlana. Уподобання «Людини джунглів» визначити легко: джаз, інколи майже традиційний, частіше — з новітніми модифікаціями на кшталт ейсід-джазу або лаунжа. Ідеальна клубна, атмосферна музика, надзвичайно комфортна, практично бездоганно зіграна; кращого звукового тла годі й побажати. Разом зі співачкою (Sweetlana має чітко джазовий голос) у «Джанглменів» з’явилися стрімкість і експресія, ускладненість ритму: нові роботи потребують уважнішого слухання.
Загалом, з огляду на те, що три найцікавіші сьогодні міські групи так чи інакше є досвідчені інструментально, цілковито байдужі до будь-якого рок-пафосу як у текстах, так і в музиці, можна сказати, що у дніпровській музиці нині панує спосіб мислення, який передбачає складну ритміку, зосередження на інструментальному боці, змішання стилів, звукові експерименти. Парадокс, але так і є: в індустріальному місті гору бере не протест, не в’їдлива іронія і не гітарний гуркіт, а інтелектуальна, не завжди комерційна музика.
Єдині, мабуть, хто помітно випадає з такої тенденції, — друзі «Грузовиков», музично на них абсолютно не схожі. Перший виступ цього колективу, побачений три роки тому, справив на мене незабутнє враження.
Спочатку на сцену ланцюжком вийшли картонні коробки. Вивів їх якийсь недоречний дядько, вбраний як провінційний піжон: піджачок-штанці-картузик, червона краватка з зеленою(!) сорочкою й товста оптимістична пика. Під коробками виявилися музиканти. Та ще один персонаж, такий собі бувалий бувалець з великим стажем роботи в кочегарках: мішкувата одіж, тільняшка, героїчна неголеність. Ті, що з-під картону, заграли, а другі, тобто «бувалий» і «піжон», — затанцювали. І так само заспівали. І називалося те все «Гражданин Топинамбур».
Сказати, що це було смішно або хвацько, — значить нічого не сказати. Публіка просто стояла на вухах. «Граждане» влаштували правдиву буфонаду в стилі провінційної дворової банди хлопців, «на лице страшних, всередині добрих». Співали й танцювали. Палили бенгальські вогні та провокували публіку. Навіть провели сеанс гіпнозу і передражнювали якусь Катю Лель. До речі, щодо обличчя — незримим гаслом «Топинамбура» тепер для мене є рядки:
«Это не грустное настроение,
Это случилась травма лица...»
Лишалися побоювання, чи довго вони, такі веселі, протягнуть? Нині з’ясувалося: не тільки протягнули, а й цілком успішно існують і вже випустили дебютний альбом «Друг родини». «Топінамбур» — це якраз отой такий бажаний мною колись представник відв’язного соціального року. Образи провінційних простаків, несамовите шоу, іронічні тексти — все на місці, виглядало б наприкінці 80-х просто ідеально, але й зараз сприймається більш-менш доречно. Інша річ, що довго на таких прийомах не проживеш: далі треба буде або міняти інтонацію, може, в бік темнішого гумору, або ускладнювати музику, або переходити у суто попсову ротацію, експлуатувати старі прийоми, що так само можливе з огляду на цілком успішну участь у одному з «Голубих вогників» з отою Катею Лель. Що саме вдасться «громадянським» лідерам Андрієві Удовиченку та Романові Забузі — стане зрозуміло у найближчі роки; принаймні здатність творити проникливі ліричні пісні вони вже довели кількома номерами на тому-таки «Другові родини».
Як у будь-якому розвиненому рок-русі, в дніпроку є і свій андеграунд. Небагато хто бачив інструментальну групу «Peel Off The Bass» (далі — «РОТВ»; буквально можна перекласти як «Очистити Бас») у живому концерті, позаяк ті концерти бували лічені рази. Свій єдиний альбом група випустила ще 2001 року. Уявлення про те, що вони роблять, я почерпнув з нетривалого відеозапису одного їхнього виступу. Але навіть та аматорська зйомка дає розуміння, що «РОТВ» має просто колосальний потенціал. Їхні композиції тримаються на монотонному, потужному ритмі, на щільному гітарному звуку, який наростає подібно потужній чорній ріці, заливає увесь простір і відносить слухача в інакший вимір, де владарює дух останнього великого рокера, рано загиблого лідера британського гурту «Джой Дівіжн» Яна Кертіса.
«Вертеп» — єдина цілком україномовна команда з місцевих. Вони сильні насамперед своєю послідовністю: не лише тексти, сценічні костюми, але й музика з національною специфікою, що приносить їм тріумфи на фестивалях штибу Шешор. Цілком вправний етно-поп і етно-рок, придатний для найширшої аудиторії; як на мене, саме такої україномовної естради і мусить бути якнайбільше. Вартий уваги останній диск «Вертепу»: «Віршоспіви» зроблено на вірші найвідоміших вітчизняних поетів, від Світлани Поваляєвої до Юрія Андруховича (інколи й самі поети виступають виконавцями). Диск відповідно різноманітний музично, з помітним ухилом у той-таки джаз. Важливіше однак те, що «Вертеп» — частина ширшої формації «Арт-Вертеп», котра є не тільки активно діючим осередком української культури, а й включає в себе фірму грамзапису та книжково-музичний магазин «Білокнижник»; на першій випускаються в тому числі й найкращі дніпровські групи, у другому продаються їхні диски.
Отже, є свої знаменитості, своє підпілля, є різноманітність стилів і водночас та спільність музичного мислення, котра дозволяє говорити про школу. Чимало груп лишилося поза межами цього огляду; не вистачило місця для міста-супутника Дніпродзержинська, де ситуація не менш цікава. Але можна з відчуттям виконаного обов’язку констатувати: дніпровський рок відбувся, хай і зовсім неочікувано для автора цих рядків, котрий зробив неправильну ставку. Перемогли таки джазмени.
А якщо серйозно, то дніпрок не ламав стін, не шокував моральну більшість, не акомпанував революціям, оминув панківську анархію, — просто виріс із культурного пласта, котрий виявився достатньо плодючим, а також — зі свободи, котра нарешті прийшла в місто на Дніпрі. Не минуло й двадцяти років. Але, найімовірніше, так і було треба. Бо вийшло красиво, і ця музика — дніпровська музика — легко дихає.
«Негрузовики». «Не улыбаются»
Проект лідерів гурту «...и Друг Мой Грузовик» Антона Слєпакова та Ростислава Чабана під назвою «Негрузовики», попри апофатичну частку, що доповнила попередню назву, все ж позиціонується як «Грузовики, що подорослішали: пісні для людей, що думають, шукають та вагаються». Як автор текстів Антон не те щоб особливо виріс, проте глибини самозанурення безперечно досягли принципово нової позначки. «Негрузовики» не посміхаються самі, та й слухачам своїм особливого приводу для цього не дають.
Слєпаков — один із небагатьох вітчизняних авторів, для кого пісня — це не просто «діалог зі слухачем», це своєрідна сповідальна практика. Позірна побутовість сюжету («мое пособие по безработице меня устраивает», «ты никогда на себя ничего не переворачивал, не рассыпал, не обливался? ну там, перец, сахар, кофе, чай...»), інтелектуальний речитатив (з погляду музичної компаративістики цікаво, коли саме почули одне одного Слєпаков та Кирило Іванов з петербурзької групи «Самое Большое Простое Число») та відхід у електроніку (ось тут «Негрузовики» відверто програють і тим таки «СБПЧ», і самим собі часів «ИДМГ»: Ростислав Чабан, здається, народжений бути басистом цієї групи, і навіть задовільне засвоєння компьютерних синтезаторів не створює належного саунду) — три основні складові альбому «Не улыбаются». Це альбом, записаний для знайомих, але звісно не в сенсі завузькості, локальності контексту — аж ніяк. Адже у текстах Слєпакова нутрує така любов до ближнього (зауважимо чергове звернення до теми дружби — хто ще зараз про дружбу співає, у гламурно-еротизованій музичній тусовці?), такий гуманістичний пафос, що філософи доби Просвітництва позаздрили б. Ні, справа в тому, що прослуховування цього альбому, попри деякі професійні недоліки, нагадує розмову з автором «за жизнь» за шинквасом?.
А щодо недоліків, то фольклорна «Весна» та балканські ремінісценції у композиції «Лицо-контроль», як на мене, випадають з загального музичного паттерну, трохи «не в касу». А можливо, це просто неналежним чином сфокусована дослідницька оптика.
Сергій Гурьєв. «История группы Звуки Му»
Для людини, що створює життєпис відомої рок-групи, найважче і найважливіше уникнути спокуси підміни біографії агіографією: надто вже принадними є потенції започаткування культу. Книжка російського музичного журналіста, креатора шанованого у вузьких колах видання «Контркульт’Ура» Сергія Гурьєва тут мене дуже потішила. Двадцять п’ять років історії одного з найпарадоксальніших гуртів російської сцени викладені Гурьєвим вервицею напіванекдотичних, напівапокрифічних епізодів, зміцнених фактажем з перших вуст. Маючи нагоду — спровоковану щонайменше роллю самого Мамонова у фільмі «Острів» — інтерпретувати історію «Звуків Му» як шлях духовного переродження їхнього лідера Петра Мамонова (за версією якого уся творчість та modus vivendi гурту періоду розквіту, у 80-ті роки, була «скотоподобием»), Гурьєв однак навмисне уникає питань воцерковлення героя, стовідсотково заповнивши відповідний розділ книжки прямою мовою останнього. Варто також зазначити, що книжку, майже повністю присвячену фронтменові «Звуків Му», вдалося написати лише завдяки утриманню від будь-якого контакту з Петром Миколайовичем. Можливо, книжка за масштабом є неадекватною явищу, проте чесною. Та й чи можна таку формацію, як «Звуки Му», визнавати придатною до вербального опису?
Петро Мамонов сьогодні — це Гоголь, що вже спалив свої «Мертві душі». «Мертві душі» Мамонова (Ліпницький, Бортнічук, Хотін, Павлов + Артемій Троїцький, гітарист першого складу групи, що зараз заступив Мамонова у функції вокаліста) натомість час від часу концертують під назвою «Отзвуки Му». Навіть після навернення до активного християнства Мамонов не залишає музику, нібито намагаючись новими, «правильними» опусами (на початку 2000-х з’явилося шість сольних дисків, що переважно містили аудіосупровід мамоновських моноспектаклів) спокутувати богопротивні пісні свого гурту, дотепно названого «російською народною галюцинацією».
Цікаво, що жодного однозначно негативного відгуку на сучасну творчість лідера «Звуків Му» ми протягом усієї книжки не знаходимо. Та й Сергій Гурьєв далекоглядно не вдається до порівняльної оцінки музики Мамонова канонічного та Мамонова ортодоксального. Можливо, зважаючи на його лукавість, яку підкреслюють в інтерв’ю деякі колишні поплічники Мамонова, характеризуючи його як лицедія. Християнський досвід у тому чи іншому вигляді останнім часом став поширеним серед героїв російського року (Кінчев, Чистяков), проте Мамонов видається ледь не єдиним, хто може безболісно поєднувати його з іпостассю творця. А отже, хто знає, може, й не безпідставні надії басиста теперішніх «Отзвуків Му» Олександра Ліпницького на відпадання ностальгічного префіксу.
