«Я захоплююся нашими читачами!» — щиро зізнається Лідія МАЗУР, головний редактор журналу «Жінка». А читач у цього видання і справді особливий — перевірений 80-ма роками існування журналу. Це, напевне, одна з тих небагатьох добрих традицій, яка залишилась від того часу, коли «Жінка» була «Радянською жінкою». Захоплюють Лідію Юріївну в наших жінках високий освітній рівень, чуйність і жага до змагання. Так, у конкурсі «Твій образ неповторний» читачам було запропоновано відповісти на запитання, хто зображений на портреті невідомого автора XVIII століття. Швидко отримали відповідь iз Чернігівської області, де була вміщена не тільки об’ємна розповідь про героїню картини, але й було вказано, хто її автор і де саме зберігаються її копії. Надіслала цього листа сільська бібліотекарка.
Сьогодні, 14 лютого, «Жінка» відзначає свій ювілей. «День» приєднується до всіх побажань, які прозвучать на честь цього журналу, а також його чарівних читачок, і пропонує вашій увазі інтерв’ю з Лідією Мазур, яка півтора десятка років очолює його редакцію.
«ЗАРАДИ КОХАНОЇ МОЖНА ЗБУДУВАТИ МІЦНУ ДЕРЖАВУ»
— Чому саме у День закоханих «Жінка» святкує свій ювілей, адже кожний, хто уважно читає цей журнал, може побачити, що дата його заснування — листопад 1920 року?
— Наш колектив невеликий, у ньому працюють переважно жінки. Може, ми трохи забобонні, але не захотіли розпочинати нове сто- та тисячоліття у високосний рік. І тому постановили відствяткувати ювілей у День закоханих, адже ми хочемо, щоб жінки України були не тільки закохані, але й щоб їх кохали. І вони того варті...
Наша жінка — чи не найосвіченіша жінка в світі. Вона вродлива. Вона працелюбна, хоча часом може побідкатися, що їй важко. Це жінка, яка вміє і не боїться брати відповідальність на себе. Вона кохає, у неї закохуються. А заради коханої все можна зробити: і державу міцну збудувати, і домогтися, щоб ця держава та її діти були шановані у світі. Якщо дитина сильної, заможної держави припускається помилки, то на це дивляться крізь пальці. А якщо держава не має авторитету, то до її громадян світ надто вимогливий. То чому б про це не нагадати у день святого Валентина?
— Раніше для цього було інше свято — 8 Березня. Після переоцінки міфів комуністичної доби ми спочатку різко відмовилися від нього, але традиція вшанування жінок саме у цей день виявилася сильною. Як ви ставитеся до цієї «червоної дати календаря»?
— Мені здається, нашим недоліком є те, що ми рідко звертаємося до історії, і то немає значення — йдеться про складну проблему чи «дріб’язок». Так і з цим святом. Приміром, Марта Хом’як-Богачевська, професор, українка за походженням, часто буває в Україні, вивчала жіночий рух. Коли я знайомилася з її роботами, мені спало на думку, що витоки цього, як нині прийнято вважати, радянського свята слід шукати ще у ХIХ сторіччі, у США. Саме тоді білі поселянки, які нарівні з чоловіками працювали на створення добробуту держави, побачили, що за роки праці, поту і крові вони не отримали нічого, у той час, як чоловік одразу ж має всі права. І якщо у сім’ї народилася тільки дівчинка, то чому вона не має успадкувати зароблене батьками? Вони почали вимагати рівних прав для жінки — на освіту, на роботу, а пізніше — рівної оплати праці.
При трактуванні поняття «фемінізм» я виходжу з того, що жінка повинна мати рівні з чоловіком права і можливості, тобто вона може реалізувати себе як професіонал, присвятити сім’ї або, залишаючись хорошою матір’ю, робити успішну кар’єру. Більше того — на моє переконання, не завжди добре, коли мати займається лише домашнім господарством, хоча традиційно вважається, що вона при цьому приділяє більше уваги дітям. Це не завжди так. Часто-густо жінка, не вміючи шанувати час, знаходити раціональне рішення, і дітей не привчає до порядку, до роботи.
Ідея рівноправ’я виношувалася не одним поколінням жінок, і вона до цього часу повністю не розв’язана. На мою думку, ті, хто сьогодні зневажливо називають авторів свята 8 Березня «соціалістками», помиляються. Не ми придумали ідею соціального захисту, соціальної справедливості — і не нам її відміняти. Так само і до 8 Березня треба ставитися з належною повагою. Чомусь залишається поза увагою, що деякі, нехай багато в чому декларовані права, ми сприймаємо як споконвічні. Тож, наприклад, коли готували проект Конституції незалежної України, у ньому не було положення про рівні права і можливості жінок із чоловіками. І лише завдяки активній позиції неурядових організацій — Спілки жінок України та Жіночої громади це положення зафіксовано у Конституції.
Зараз у нашому суспільстві йде процес фемінізації бідності: серед зареєстрованих безробітних близько 60% жінки, а в деяких регіонах —80%. Жінки на цьому історичному переломі виявилися не допущеними ні до матеральних ресурсів, ні до фінансових, ні до влади. На жаль, незначний відсоток жінок міцно стоїть на ногах, серед тих, хто займається міні- та середнім бізнесом «прекрасних і незбагненних» мало.
За моїми спостереженнями, жінка активніше здобуває нові знання. Крім того, навіть якщо вона професіонал високого рівня — охоче оволодіває новим фахом. Вона готова вчитися, їхати за кордон мити посуд, стояти за прилавком на базарі — і не соромиться цього, бо для неї соромно, коли діти голодні. Чоловіки більш амбітні у цьому плані. Водночас жінкам — при всій їхній готовності і підготовленості — і досі важче зробити кар’єру, забезпечити себе матеріально.
Коли ми вже заговорили про «жіночі» свята, то хотіла б згадати пропозицію щодо святкування Дня матері. Безперечно, воно потрібне. Але для того, щоб стало загальнодержавним, шанованим у кожній родині, треба ще багато працювати. Адже його широко в Україні не відзначали. День матері був започаткований в США на початку минулого століття. Як на мене, він сприяв формуванню громадянського суспільства, виховував повагу до сім’ї, держави.
Жіночі організації підтримали пропозицію щодо започаткування Дня батька. Згодна, це свято потрібне. У нас законодавство, стереотипи мислення такі, що відповідальність за сім’ю і дітей несе переважно жінка. Коли народжується хвора дитина, основний тягар цього лиха лягає на плечі жінки, чоловік, на жаль, часто цього не витримує, залишає сім’ю. І ми шукаємо йому виправдання... Роль батька в родині безперечно треба піднімати. Як? Лише гасла не допоможуть, потрібний комплекс заходів — правових, економічних...
«КЕРУВАТИ СІЛЬСЬКОЮ РАДОЮ — НЕ ОЗНАЧАЄ КЕРУВАТИ ДЕРЖАВОЮ»
— В останні роки в Україну з-за кордону завозиться багато програм, покликаних покращити становище жінки у суспільстві. Наскільки вони враховують наші умови, які їхні «плюси» та «мінуси»?
— Це надто серйозна проблема. Робити висновок можна тоді, коли ти можеш всебічно вивчити питання. А деякі речі я не можу збагнути. Чомусь пригадалося, як у перші перебудовчі роки перед жіночою аудиторією Руху виступав проповідник, який сказав фразу: «Коли Колумб їхав відкривати Америку...». У перерві я підійшла до нього і спитала, чи є якісь нові свідчення, адже ми вчили, то Колумб мав іншу мету — відкрити короткий шлях до Індії. Від мого запитання проповідник розгубився. Мене вразила не його реакція, а те, чому високоосвічені жінки, які були присутні на цій зустрічі, не поцікавилися цією розбіжністю! Оце «чому?» до цього часу не дає мені спокою.
Те, що в Україні працює багато програм, приміром, з гендерної проблематики, різні школи, які фінансують міжнародні організації, — закономірний процес. Але чи завжди запропоновані нам програми важливі для нас?
На початку перебудови експерти ООН зараховували Україну до десятка держав з високим інтелектуальним, фаховим, ресурсним потенціалом. Тоді ми мали можливості не менші, ніж Польща, Угорщина, щоб стати економічно міцною державою. Чого нам бракувало? Як на мене — досвіду державотворення, державного управління. Погодьтеся, що керувати сільською радою, районом, навіть областю — це одна справа, а керувати державою, де близько 50-ти мільйонів населення — це зовсім інше. І я маю на увазі не тільки найвищих посадових осіб, а й управлінців середньої ланки. До того ж час вимагав нових знань, нових форм управління. Можливо, готуючи бізнес-плани, складаючи проекти програм, треба враховувати стан саме нашого суспільства, глибше відчувати болі жінок України. Безперечно, треба проводити семінари, читати курси щодо гендерної рівності, але при цьому більшу увагу приділяти, приміром, ринку дитячої праці, замислитися, чи всі наші хлопчики й дівчатка доходять до школи. Кілька років тому мене запросили до Польщі на семінар, де проводився порівняльний аналіз законодавства Польщі з відповідними міжнародними документами щодо становища жінки. На нього були запрошені представниці країн Східної та Центральної Європи.
«МИ НЕ МОЖЕМО ТАК ДОВГО ЗАЛИШАТИСЯ БІДНИМИ»
— В останні десятиліття існування Радянського Союзу на світогляд української жінки впливали рівною мірою московська «Работница», наша «Радянська жінка», часом і польська «Kobietа», причому українське видання мало свою неповторну ноту у цьому «тріо». При всіх тих обов’язкових на той час розповідях про передовиць соціалістичної праці, воно проводило передові погляди на роль жінки. Останнє десятиліття принесло вашому журналу не тільки зміну його назви...
— Вважаю, що такі видання, як наше, — це національне надбання. Можливо, ми не завжди досконалі, але розуміння цього спонукає нас до постійного пошуку. Окрім редколегії, постійних авторів, серед яких багато відомих імен нашої літератури, видання створює і поліграфіст, і, головне, читач. Ми намагаємося його зберегти. Коли кажуть, що преса незалежна, — я з цим не погоджуюся. Вона завжди від когось залежна. І я б дуже хотіла, щоб ми залежали від нашого читача. А він у «Жінки», як я вже зазначила, освічений, доброзичливий і водночас вимогливий.
Так, ми зберегли основні лінії, основні напрямки, які вироблялися нашими попередниками. Наша героїня — не сексуально занепокоєна жінка і не жінка, яка бачить своє основне призначення у тому, щоб втішити чоловіка чи потішити себе «аристократичними» забаганками. Ми виходимо з того, що кожна жінка — це особистість, у якої дуже різноманітні інтереси, яка має улюблену роботу, хоче ростити дітей здоровими та щасливими.
Нам часто дорікають — ви старомодні. Ми мовчки погоджуємося — можливо, й старомодні. Але наша редакція — прибічниця еволюційного поступу, а не революційних вибухів. Оскільки традиційно маємо свого читача, то ми змінюємося поступово, готуючи його до новацій.
Звичайно, можна закинути, що наш журнал не має крейдяного паперу, не дуже барвистий. Найвищим компліментом для нашого колективу було, коли одеситка написала: «Дуже дякую за ваш журнал, але моя мама чотири дні не купувала хліба, щоб передплатити його на квартал. Вона без нього не уявляє своє життя». Погодьтеся, читати це і приємно, і гірко. Але це реалії нашого сьогодення, і їх ми повинні враховувати. Тому не можемо сьогодні робити дорогий журнал... Коли пропонують: давайте збільшимо ціну, зменшимо наклад — я не погоджуюсь. Може, ми всі трошки ідеалістки, але мені здається, що ми не можемо довго залишалися бідними. Ще Вернадський писав, що Україна належить до зон, де найчастіше народжуються таланти. Я не дуже віруюча людина, але поняття гріха для мене існує. В мене відчуття, що це буде великий гріх, якщо ми втратимо свого відданого читача. На наше місце можуть прийти нові видання з іншими ідеалами, іншими переконаннями, які діють, як казала одна партія, «не на рівні емоцій, а на рівні рефлексів». Тому краще ми будемо робити усе можливе, щоб нас могла передплатити і вихователька дитсадка, і медсестра. І якщо у читачів після ознайомлення з нашими матеріалами з’явиться почуття гордості за рідну землю — будемо вважати, що ми, журналісти, свій обов’язок виконали.
По можливості займаємося організацією реклами. Щоб підтримати вітчизняного виробника, розповідаємо про нього, як то кажуть, на «пільгових умовах». Не раз виступали на підтримку тих підприємств, де переважає жіноча праця. Глибоко переконана, що надання пiльг підприємствам, які випускають товари для дітей, — одне із першочергових завдань.
Разом з тим мене непокоїть зараз, як головного редактора, як матір, бабусю, що ми, українці, якась меншовартісна нація. І я думаю, звідки витоки цього. Так, у нас є пісня, є вишивка. Але чому ми зробили символом хату під стріхою? У всiх інших націй є теж звичайні побутові оселі. Але вони національним символом роблять складну архітектурну споруду, наприклад, собор Петра і Павла, Ейфелеву вежу. І я поставила собі за мету розповісти на сторінках журналу про те багатство складних архітектурних споруд, якими повинна пишатися Україна. А хіба знаємо про наші садово-паркові перлини?
Безперечно, без поезії, хорошого оповідання не обходиться жоден номер журналу. Але опублікувати всіх бажаючих не можемо. Дивно, але зараз так багато пишуть. А чоловіки — люди вимогливі Ми ж, насамперед, підтримуємо жiнок. Їм важче у цьому життя «пробитися».
АРОМАТ СПРАВЖНЬОГО ЩАСТЯ
— У чому, на вашу думку, полягає жіноче щастя?
— Згадується запитання Ольги Кобилянської: «Чи знаєте ви пахощі справжніх квітів — не тих, що викохані у садках, а тих, що квітнуть на полонинах? Їх аромат, як і відчуття щастя, не втримати, не запам’ятати». Жіноче щастя... Надто складне поняття. Дехто вважає щастям душевний комфорт, інші — матеріальні статки. Я не можу так сказати. Для мене щастя — це коли здорові усі мої рідні та близькі люди, коли є відчуття перспективи, впевненості у завтрашньому дні. Найвища посада, якої я добилася за роки праці, — посада бабусі. Отож щиро хочу, щоб моя онука мала можливість реалізувати себе, як спеціаліст, виростила дітей, не заглядала за допомогою в чиїсь руки. Знаю, що неможливо бути для всіх хорошим: навіть добрий вчинок для когось може виявитися злим. Дуже б хотіла попросити долю, що, якщо я щось не так зробила, то щоб за це відповідали не мої діти, мої онуки, а лише я одна. Може, й у наступному житті.
ДОВIДКА «Дня»
МАЗУР Лідія Юріївна — головний редактор всеукраїнського журналу «Жінка». Освіта — Львівський поліграфічний технікум, Душанбинський державний університет (філологічний факультет), Вища партійна школа. Журналіст видання «Здравоохранение Таджикистана». Завідуюча відділом міськрайонної газети «Трудова слава». Працювала в партійних та радянських органах, обиралася головою міської ради народних депутатів Борисполя. З жовтня 1986-го очолює редакцію «Жінки».
