За танцювальним конкурсом «Євробачення-2008» в Глазго з напруженням стежила вся країна, тримаючи кулаки «за перемогу» нашої пари — 30-річної гімнастки, олімпійської чемпіонки Лілії Подкопаєвої та 22-річного професійного танцюриста Сергія Костецького. І хоча журі конкурсу явно недооцінило українську пару, глядачі дружно за неї проголосували. У результаті вивели в призери, на третє місце. Про конкурс і про себе розповідає газеті «День» олімпійська чемпіонка зі спортивної гімнастики Лілія Подкопаєва.
— Ліліє, вітаємо вас з чудовим виступом на танцювальному «Євробаченні». Якими є ваші враження від конкурсу?
— Загальне враження — це феєрично, чудово, класно. «Євробачення» — дуже цікавий і приголомшливий конкурс. І проводиться він на найвищому організаційному рівні. Цікаво було спостерігати за підготовкою та роботою телебачення на Заході. Для того, щоб у прямому ефірі все було чітко й зрозуміло (як то кажуть, гладесенько-рівнесенько), ми, танцюристи, заздалегідь проганяли свої програми по шість разів. Це доволі складно — витримати стільки генеральних репетицій, причому із зачіскою, макіяжем і костюмом, що будуть у прямому ефірі. Це робилося на випадок якихось форс-мажорних обставин. Ми з прогонів просто виповзали, бо втома після них була жахлива. Адже приходиш до зали о десятій ранку, а йдеш о десятій вечора. Тому навіть не питайте мене, чи сподобалося в Глазго, як Шотландія? Скажу одразу, що абсолютно нічого не бачила, крім готелю й зали. Наш готель був суміщений з танцювальним залом. Ми могли туди потрапити абсолютно спокійно, просто перейшовши переходом.
— З кимось із суперників подружилися?
— Так. У нас склалися добрі теплі стосунки з парою з Росії, в якій танцювала Таня Навка — олімпійська чемпіонка з фігурного катання, й Олександр Литвиненко, з парою з Польщі — Едитою Хербуш і Марчином Мрочеком, з яким були знайомі й раніше, та з парою з Азербайджану — Анною та Ельдаром. Коли проходили репетиції, ми одне одного підтримували, допомагали. Інакше важко було б витримати те навантаження, яке нам дали. На додаток до шести прогонів особистих танців були ще й репетиції спільного танцю, коли всі пари мусили виходити на паркет. І хоча це важка, виснажлива праця, зате видовище просто шикарне.
— Як ви поставилися до третього місця? Засмутилися?
— Ні. На «Євробаченні» ми зробили максимум того, що могли. Ми в трійці найкращих! Не буду приховувати, звісно, їхали за перемогою. Прагнення першості в мені виховували з дитинства. Але головне в житті — це перемога над собою. Наш тренер Поліна Комисова сказала: «Ви перетанцювали самих себе. Усе, що ви робили на тренуваннях, було добре, але на сцені — ще й дуже круто». Так вважає й відомий хореограф Володимир Елізаров, який уважно стежив за змаганнями. Він сказав, що якщо в «Танцях із зірками» я була ще з гімнастичним ухилом, то зараз уже повністю розтанцювалася. І в джайві (а це найважчий танець, який зазвичай танцюється наприкінці латино-американської програми) показала себе чудово. «На мій погляд, ви мали отримати найвищі оцінки від суддів», — вважає Володимир Альбертович.
— Мені теж здається, що судді занизили оцінки...
— Я не маю права обговорювати суддівство, адже я учасниця цих змагань. Але мені воно незрозуміле. Володимир Альбертович, наприклад, вважає, що судді себе дискредитували, оцінюючи конкурс. Погодьтеся, дивно, що вони парі з Данії, яка не показала жодного танцювального елемента ні з європейської, ні з латинської програми, поставили 12 балів. Нам і парі з Росії дали шосте-сьоме місця, а телеглядачі нас буквально «витягли» в призери. За умовами конкурсу, треба було зберегти в бальному танці національний колорит. І ми, як слухняні конкурсанти, все це зробили. І ще ці вимоги повністю виконала пара з Литви. І більше ніхто. Виявилося, що все це було абсолютно нікому не потрібно. За невиконання цих умов абсолютно нікого не покарали.
— Що було найважчим на Євробаченні?
— Після виступу чекати, як іде голосування глядачів. Усе решта — й навантаження, й нервове напруження конкурсу — було значно слабшим. Очікування результатів тягнулося нескінченно. У скронях гупало, й здавалося, що ось-ось розірветься серце. Мені хотілося заплющити очі й затулити вуха, нічого не чути й, особливо, не бачити екран. Хоча подумки вмовляла себе, що це всього лише шоу. Але скрізь, де є елемент оцінювання, хвилювання неминуче. Я запитувала багатьох акторів, невже ви анітрошечки не хвилюєтеся, виходячи на сцену? Пам’ятаю, як перед виходом у «Танцях із зірками» хвилювався Юра Горбунов, хоч і намагався з нами жартувати. Мені він тоді сказав, що кожний раз у нього «як перший». І що хвилювання — нормальний стан актора.
— А що було найприємнішим?
— Наша група підтримки. Вона була, мабуть, найяскравішою на конкурсі. Дівчата зробили шикарні вінки з лілій і троянд, а хлопці вдяглися в українські вишиванки. Найколоритнішим був лисий персонаж з козацькими вусами й «оселедцем» з волосся на голові. Приємно було також бачити в залі українські прапори й відчувати підтримку української діаспори, яка прийшла повболівати за нас.
— Що вам допомагає перемагати?
— Виховання. Установка ніколи не здаватися, йти вперед, робити відповідні висновки. Якщо були помилки, намагатися їх виправити. Спорт виховує дух переможця, загартовує, робить людину залізною, робить її сильнішою, сміливішою, досвідченішою, кращою. У спорті інакше не можна. Напевно, й у житті теж. Адже воно буває часом і злим, і жорстким, і навіть жорстоким. Коли виживають лише сильні. Я Лев за гороскопом, знак вогню. Людина, якщо хоче чогось досягти в житті, має запалати ідеєю. І тренер так мене виховував: горіти, виділятися, не бути сірою масою. Якщо ти не сіра маса, готуватися, що про тебе почнуть говорити, й не завжди добре, обов’язково критикуватимуть. І треба піднятися на дві голови вище за інших, щоб вистояти, не зламатися. Знання того, що суд людський буде завжди, якщо ти не схожий на інших, допомагає не звертати на ці розмови жодної уваги. Адже подобатися всім неможливо. У нашій країні 46 млн. Усім не догодиш. Не буває завжди все ідеально. Навіть у троянд є шипи й колючки. Тож, як то кажуть, собаки гавкають, а караван іде.
— Ліліє, ви голова Міжнародного добродійного фонду «Здоров’я поколінь». Як ви прийшли до його створення?
— Ми займалися добродійністю давно. Але все це було неофіційно. Це й поклик серця, й виховання батьків. Мій чоловік Тимофій з 1989 року почав надавати добродійну допомогу. Він — сьома дитина в сім’ї. І його завжди вчили допомагати іншим, ділитися, віддавати частинку своєї душі, серця. Найменше, чим ми можемо пожертвувати, — це своїм часом. Часто приділити увагу людині, поговорити з нею, варте набагато більшого, ніж дати їй у руки щось матеріальне — гроші, цукерки або іграшки. Людині важливо знати, що про неї хтось думає, пам’ятає, піклується. Фонд було створено для того, щоб пропагувати здоровий спосіб життя, допомагати молодим перспективним спортсменам і ветеранам спорту. Але зараз до нас звертається багато людей з різними проханнями. Наприклад, щоб допомогли прооперувати. Ми отримуємо тисячі листів. Звісно, всім допомогти не в змозі. Я розумію біль батьків і дуже засмучуюся через їхні біди. Але я не бізнесмен, не фабрикант, не промисловець. У нас немає заводу, який би давав прибуток. Проте сімнадцять тисяч людей уже отримали завдяки нам адресну допомогу. Це діти-сироти, інваліди, ветерани-спортсмени, хворі на туберкульоз і онкологію, ВІЛ-інфіковані. Нещодавно ми займалися трійнею дітей, які залишилися сиротами. Їхня мати померла від раку, а батько загинув у шахті. Дівчатка залишилися під опікою старшої сестри, яка виховує дворічну дитину. Допомоги від держави в 1200—1300 грн., звісно, не вистачало навіть на харчі й одяг. Зараз трійня живе в Києві в гуртожитку й вчиться в університеті культури. Допоміг їм знайти себе в цьому житті співаючий ректор Михайло Поплавський. Дівчатка раніше навіть подумати не могли, що з депресивного міста Сніжного потраплять до столиці. Вони дуже добре танцюють і як краплі води схожі одна на одну. Можливо, пов’яжуть своє життя з шоу-бізнесом. Адже їхня схожість може стати цікавинкою в балеті будь-якого артиста.
— Усі зараз скаржаться на брак часу. А у вас як із цим питанням?
— Якщо час розподілити правильно, то його вистачить на все. І на роботу, й на зустрічі з друзями, й на добродійність, і на виховання дітей. Я зазвичай ніколи нікуди не запізнююся. Мене так виховали. Байдуже, затори на дорогах, не затори. Я намагаюся встигати вчасно й дуже злюся, коли запізнюються інші.
— Кажуть, точність — ввічливість королів...
— Напевно. Принаймні необов’язкові люди високих результатів досягти не можуть. А мені доводилося бути точною з дитинства. Щоб мені, маленькій, о сьомій ранку не спізнитися на тренування, доводилося вставати о п’ятій годині. А о пів на шосту вже виходити з будинку, щоб рівно о сьомій стояти, вже перевдягнутій у спортивну форму, й чекати тренера та його вказівок. У мене й чоловік Тимофій так вихований.
— Як ви знімаєте стрес?
— Мені допомагає прийти до тями й відновити баланс моя сім’я. Діти приводять у тонус, дають душевну рівновагу й спокій. Я теж люблю сходити в кіно з друзями й чоловіком. Хороші фільми й книжки теж знімають стрес.
— У вас двоє дітей — син Вадим і дочка Кароліна. Що головне у вихованні дітей?
— Усе має бути гармонійним — і духовний розвиток, і фізичний. Батьки в жодному разі не повинні вирішувати за своїх дітей, чим вони займатимуться в житті. Треба дати їм можливість усе спробувати: й одне, й друге, й третє. Гадаю, мої діти років з п’яти займуться і спортом, і мистецтвом. Але право вибору залишиться за ними. Вважаю, що в жодному разі батьки не повинні прагнути втілити свою нереалізовану мрію в дітях. Адже малюки можуть затаїти образу на все життя, за те, що їх змусили займатися нелюбою справою. Мені хотілося б, щоб діти стали професіоналами, хоч би чим вони займалися.
ДОВIДКА «Дня»
Лілія Подкопаєва — володарка 45 золотих, 21 срібної та 14 бронзових медалей на міжнародних змаганнях (не рахуючи національних). Абсолютна чемпіонка світу (Японія, Сабає), володарка Кубка Європи, абсолютна чемпіонка Європи (Велика Британія, Бірмінгем), абсолютна чемпіонка Олімпійських ігор (США, Атланта). Заслужений майстер спорту України (1994). Суддя міжнародної категорії. Лілія закінчила Київський інститут фізкультури за фахом «тренер-викладач» і Донецький державний університет управління. Наразі має намір заснувати в Донецькій області мережу гімнастичних шкіл. Засновниця й глава Міжнародного добродійного фонду «Здоров’я поколінь». Організатор спортивного фестивалю «Золота Лілія», який цього року в Києві проходитиме вже увосьме.
