Перша моя спроба була в дитинстві. Ковзани були двоюрідного брата. Вони були на розмір менше мого. До того ж вони були ковзанярськими і скидалися на підковані туфлі, а не чобітки. Тобто ногу міцно не тримали.
Отож, вирулив я з будинку на цих ковзанцях до місцевого катка. Підлі ноги в районі щиколоток підкошувало, заважаючи йти гідно і гордо. Коли я дошкандибав до проклятого льоду, там становище не покращилося, а навпаки. Ступні вигиналися то в один бік, то в інший, утворюючи з ковзанів трикутник. Коли ступні вигиналися всередину і щиколотки цілували одна одну, на льоду розташовувалася його основа, а коли щиколотки розходилися в сторони, льоду торкалася його вершина. Якби мої ніженьки були з ізоляційного дроту — ступні б давно повідпадали.
Моє катання зрештою звелося до одного-єдиного маневру: я розбігався по снігу, мов та чапля, високо підкидаючи ноги, а потім вискакував на лід і, зафіксувавши ступні у формі одного з трикутників (див. вище), ковзав, і жодних інших рухів. До найближчого замету. Там я завмирав у позі переможця Олімпійських ігор і з презирством оглядав пацанів, що грали в хокей, а також із легким присмаком показної байдужості звабливо витріщався на дівчаток. Це продовжувалося до того моменту, поки немилосердно стиснені пальці ніг не відморозило.
Як я пхався з відмороженими пальцями додому — окрема історія. Леонову у відкритому космосі таке й не снилося. Вдома за порадою рідні хвилин десять тримав ноги під холодною водою. Вона здавалася мені гарячою.
З тих пір у мені затаїлися легка зневага до катка і стійка ненависть до ковзанярських ковзанів.
Аж якось, неначе в Дюма, «за 20 років опісля» (хоч, якщо бути точним, через 23 роки), я зважився повторити похід на каток. На те було три причини: по-перше, у великих кількостях з'явилися в прокаті (відомості з глибоко достовірних джерел) хокейні і фігурні ковзани (це було важливим ще й у тому сенсі, що надаремно ці мої роки не збігали, я встиг порвати зв'язки на обох ногах від занять легкою атлетикою і стрибків одним махом через сходові прольоти); по-друге, мене неодноразово кликали друзі, а по-третє (і це головне!), мені чорт зна від чого закортiло це зробити.
У неділю ми рушили на другу дня на льодовий стадіон, розташований неподалік НВЦ.
Закуйовджене небо з кишень свого сірого пальто щедро витрушувало сніг. Почасти крізь діромахи цього сірого драпу з синьою підкладкою підморгувало сонце, чим дещо підіймало настрій.
Поряд зі стадіоном, оперезаним кільцем ковзанярів від нічого робити, стояв сумний будиночок. Сумним його робили дві черги, які у вигляді пилососових шлангів відходили від двох його віконець. Виявилося, що в першому віконці купують квиток для входу на стадіон і за прокат ковзанів. У сусіднє віконце вишикувалися, ті хто вже відкатав свою вільну програму.
Однак, коли ми зайшли всередину, натикалися на, власне, головну чергу — за ковзанами. Щось із п'ятдесят чоловік разом нагадували гігантського пуголовка: його голова впиралася в касу, а тоненький маленький хвостик доходив до протилежної стіни. Частина нашої компанії (я і зеленоока дівчина) прикрасила хвіст пуголовка, а інша (багато народу, довго розказувати) стали в першу чергу. Якби людина прийшла сама, і їй треба було відстояти всі черги — на каток би вона потрапила під вечір.
Так, виявляється, щоб повторити подвиг дитинства, треба було потерпіти. Казенні салатові стінки у приміщенні навівали думки про військкомат чи нотаріальну контору. У такій самій приблизно черзі останній раз я стояв у 1992 році (епоха тотального дефіциту і спиртової валюти) у гастрономі на проспекті Вернадського за горілкою...
Зліва від нас була «Жіноча роздягальня» і «Ж. туалет». Тут-таки на лавках публіка приміряла на свої копита взуттячко.
Чомусь ті, хто завалював через вхідні двері, норовили «прошити» чергу саме через нашу парочку. Може, спрацьовувала моя брехлива напівінтелігентна зовнішність. Скільки б ми не рухалися в черзі, мов та «собачка» на блискавці, народ намагався прошмигнути винятково через нас.
Я набичив шию, розвернув плечі, і навіть, коли розправив спину, розчепірив вуха. Відразу ж я почув: «Вибачте, будь ласка, можна пройти?» Можна, чорт побери!
Коли до каси залишилося метрів зо три, за нами пролунав зловісно-пророчий голос надто нетендітної Касандри: «Це ще нічого, що ми тут півгодини стоїмо, найважливіша ділянка чекає попереду — біля віконця. От де штовхають, штовхають і виштовхують! Там головне витримати!»
Нарешті, ми з дівчиною дорвались до бабуні-завгоспа. Її короткий портрет: верхня половина голови — фіолетовий, шерстяний берет, нижня — плюсові окуляри. Тут з'ясовується, що з чоловічих ковзанів є самі... ковзанярські. Яка гидота! Та ще вони чорно-червоного кольору, поєднання, яке попереджає про небезпеку. Довелося погодитися і на цю розкіш. Обмінювали ковзани лише на паспорти (на останній сторінці яких, між іншим, у 23-му пункті вказано: «...забороняється взяття паспорта у заставу»). Зеленоокій поталанило більше — їй дісталися фігурні засоби пересування. Щоправда, на два розміри більші, ніж потрібно. Удруге дівчині поталанило, коли з'ясувалося, що я взяв із собою (про всяк випадок) три пари вовняних шкарпеток. Отже, згодилися.
Нарешті виповзаємо на крижану дорогу. Ноги, хоч і розгойдувалися, як щогли на човні, але тримали моє уперте тіло. Поряд падали діти і дорослі. А я, здивований із самого себе, більш-менш їхав правильно. Причому в голові у мене безперервно проходили кадри змагань із ковзанярського спорту. Переді мною бебехнулися двоє дівчат у шапочках з величезними оранжевими балабонами. З динаміків ніби познущався над дівчатками голос Челентано: «Ай-яй-яй, яй- яй!» Нехороший дядько.
Трохи перекантувавшись у заметі (супертактика двадцятирічної витримки), я вибрався на льодову поверхню. І тут стався приємний епізод.
Коли я досить доладно переміг чотири метри, з боку двох парубків з сумовитими пиками — хлопці трималися за блакитні стадіонні поручні — почув таку мову: «Ти знаєш, я не думав, що тут підсовують таку туфту, як ці безглузді ковзанярські труни замість хокейних... Я на них стояти не можу, не те, щоб їздити... А он той уміє». Останнє було сказане про мене!
Я в думках відразу додав собі у зрості метрiв зо два. Рухи мої стали плавнішими й урочистішими. Однак, що далі, то щиколотки боліли все більше. Витримавши метрів з п'ятдесят, я на останньому подиху, як той марафонець, ускочив у рятівний замет. Щиколотки розколювалися. Стадіонний магнітофон відгукнувся хітом групи «Чайф»: «Какая боль, какая боль! Аргентина—Ямайка — 5:0!»
У результаті я подолав три кола. Основне досягнення — ні разу не гепнувся, хоч цьому сильно сприяли хокеїсти (знову!) й аси-спринтери, якi літали повз мене зі швидкістю літаків-винищувачів...
А найбільший кайф я відчув, коли ЗНЯВ КОВЗАНИ! Це задоволення схоже на те, яке я отримую, коли закриваю книгу великого Достоєвського. Ти начебто кажеш собі: «Х-у-х! Хоч ці проблеми відпали!» Ступні, здається, навіть посміхнулися старим приятелям — черевикам. І ще довго боязко озиралися у бік ковзанів-мучителів, які вже поглинуло третє віконце (відповідно, довелося відстояти третю чергу).
П'ятирічна дочка знайомих, чарівна Сашенька, здивовано розвівши руками, спитала тата: «А чом у мене немає цукерки?» — «Це нормальний стан дитини», — мудро відгукнувся батько. Саша «протестно» наприндила губки. Однак усім стало зрозуміло: це сигнал — час випити і закусити. Ну, і десерт, звичайно...
Коли я пізно ввечері йшов додому, ступні раділи, мов щенята. Проте скоро їх доведеться засмутити: на закритому льодовому стадіоні «Червоного екскаватора» хокейних ковзанів, кажуть, повно. Так що, ніженьки мої бідові, готуйтеся!
