Постановка відомим російським художником Михайлом Шемякіним балету «Лускунчик» у Маріїнському театрі як режисером очікувалася російськими ЗМІ майже як подія загальнонаціонального значення. І ось модний російський американець балет все-таки поставив. Який же результат?
Марно в переповненому залі після увертюри глядачі шурхотіли програмками, намагаючись відшукати в тому, що відбувається на сцені, хоч би які-небудь аналогії з класичним лібретто Петіпа, пише Газета.ru. У автора нової версії балету «Лускунчик» Михайла Шемякіна різдвяна казка починається не з Новорічної ялинки, а з кухні. На стінах цього гігантського закладу висять досить натуралістичні муляжі яловичої та свиної туші що неначе посходили з шемякінских полотен 80- х років, а озброєні ополониками кухарчуки ганяються за довгоносими мишами.
Як відомо, для Михайла Шемякіна головним достоїнством живої істоти є значних розмірів ніс. Тому довгі носи в новій постановці у всіх та скрізь: і в опудал носорогів, слонів, зайців та кабанів на стінах, і у виряджених в камзоли та шинелі злодійкуватих мишей, і навіть у Лускунчика.
Імідж зачарованого принца з гофманівської казки у версії Маріїнки настільки новий, що навіть на збільшеному портреті головного героя, який проеціюється лазерними установками на задник, його можна легко сплутати з довгоносим персонажем казки Олексія Толстого. Немає нічого дивного в тому, що довгий гострий ніс новоявленого родича Буратіно тримав глядачів в напруженні весь час спектаклю. А коли шемякінської проби принц спробував з розгону поцілувати Машу, у глядачів захопило дух: того і дивись Лускунчик своїм носом висадить бідолашнiй очі. Але в критичний момент сцени герой раптом повернув до коханої свою щоку, викликавши полегшене зітхання в глядачів.
Судячи з усього, і хореографа автор балетного проекту Михайло Шемякін вибирав за тією ж ознакою — він віддав перевагу орлиному профілю нікому не відомого Кирила Симонова над кирпатим Олексієм Ратманським. Як не дивно, почуття носа не підвело художника — під чуйним керівництвом Шемякіна колишній маріїнський танцюрист другого плану створив досить гармонійну пластичну партитуру. Не біда, що в постановці немає жодного нового руху: починаючи з мімічних сцен на кухні і закінчуючи великими балетними ансамблями в «Конфітюренбурзі», весь «Лускунчик» буквально нашпигований хореографічними цитатами з Баланчина, Ека, Вайнонена та Форсайта. Тазостегнова розкутість та крутіння ситими животами в наслідування танцмодерну в першому акті балету змінюються неокласичними напівпальцями та підтримкою в другому. Проте ніяких швів між пластичними цитатами не видно — тож хореографію цілком можна прийняти за оригінальну.
Проте і сам метр, що давав поради балетмейстеру під час репетицій, не цурався художніх цитат. Щоправда, він користувався переважно самоцитуваням. Шемякін нафарширував постановку своїми улюбленими камзолами усіх відтінків. Був тут і червоний кардинал, що кочує з картини в картину, і різноманітні напої в глеках, тістечка та льодяники, що бігають по сцені на очах здивованої дітвори. Не обійшлося в новому «Лускунчику» і без комах — осами, мухами, гусеницями та жуками рябiв увесь другий акт. Щоправда, в Маріїнському театрі Шемякін відмовився від своїх улюблених похмурих тонів, зробивши сцену схожою на диснеївські мультики, тож деякі герої балету нагадували Вжіка, Аладдіна, а також Красунь та Чудовиськ.
Так чи інакше, строкате миготіння персонажів, фарб, балетних та сценічних цитат під Чайковського в темпі «престо» справляло враження казкової феєрії і примушувало глядачів спостерігати за шоу, затамувавши подих. Зрештою, мета виправдала чималі кошти, надані для прем’єри американцем Альберто Вілларом (швидше за все, вони з лихвою перекрили мільйонний бюджет попереднього балетного мега-проекту Маріїнки «Спляча красуня»).
