Два дуже несхожих фільми про любов вийшли в українському прокаті минулого тижня. Мабуть, навіть подавати розгляд їх в межах одного тексту доволі ризиковано. Але саме їхнє сусідство в репертуарі кінотеатру «Україна» виглядає примітним.
«Амелі Пулен» — останній фільм Жана-П’єра Жене, французького режисера, відомого своєю невтримною візуальною фантазією. В його активі — скандальна комедія жахів «Делікатеси», дуже дивна кіноказка «Місто загублених дітей» та четверта частина фільму жахів «Чужі» — «Воскресіння», котрий, всупереч усім законам голлівудських жанрів, Жене примудрився перетворити ледве не на фарс.
В «Амелі» дуже яскраво виявляються основні таланти режисера, такі як багата уява, рясно приправлена густим чорним гумором. Навіть про смутні речі у фільмі розповідається легко, немов граючи. Власне, гра — це те, чому Жене та створювані ним герої готові цілком себе присвятити. Амелі (чудова роль Одрі Тоту) — майстриня щодо розiграшів у фільмі, сам автор якого грає ситуаціями, персонажами, різнокаліберними образами. Вона вкрай винахідливо влаштовує чужі долі, але при цьому не в силах впоратися зі своєю власною. Казка на манер «Аліси в країні чудес» поступово переростає у «дорослу» мелодраму. Зрештою Амелі знаходить свого прекрасного принца, такого ж дивака, зіграного Матьє Кассовіцем, найталановитішим режисером та актором. Усе закінчується добре. Але ще задовго до хепі-енду виникає прикре відчуття пересиченості всім, що відбувається. Банальний, по суті, сюжет виконаний у всій пишноті різноманітних кіношних прикрас. Продумана строкатість не в силах сховати поверховість, навіть якусь картонність фільму. Починає здаватися, що тільки заради цієї купи гострот, як словесних, так і візуальних, і знімалася двогодинна стрічка. Але всіх цих милих трюків вистачає максимум на першу годину — далі глядач просто стомлюється. Іншими словами, ту ж саму історію можна було б розповісти швидше і вдумливіше. Втім, Жене ніколи й не претендував на особливі глибини рефлексії — скоріше, мораль його картин можна було б укласти в стандартне «весело жити не заборониш».
Для австрійського режисера Міхаеля Ханеке поняття гри — також одне з ключових. Однак і смислові координати, і темперамент самих гравців зовсім інші. Мабуть, у кінематографічному світі Ханеке відомий як майже чудовисько. Подейкують про його зачарованість насильством, про патологічну жорстокість його фільмів, до чого чимало приводів дають самі фільми, особливо такі, як «Бенні та його відео» і «Забавні ігри». Останній на фестивалі у Каннах у 1997 році всерйоз перелякав зал; бувалі кінокритики, не в силах дивитися на екран, просто втікали. Останніми роками Ханеке певним чином «зробився розсудливим», йому більш охоче стали давати призи. Так, «Піаністка» у Каннах зібрала рясний врожай: гран- прi журі, Пальмові гілкі за кращі чоловічу та жіночу роль.
Достоїнства картини можна перелiчувати довго. Одне з найголовніших — дійсно чудовий акторський дует: Ізабель Юппер у ролі піаністки Еріки Когут та Бенуа Мажимель, який виконав партію Вальтера Клемера. Вони виконали вельми складне завдання — бо в якийсь момент фільму їхні герої зазнають радикальної метаморфози, змінюючись до невпізнанності. Сувора, схильна до садомазохістських фантазій Еріка раптом виявляється беззахисною, повною любові та глибоко нещасливою жінкою, в той час як Вальтер iз чарівного, інтелігентного юнака перетворюється у жорстокого, бездушного мужлана. Цей злам у характерах та поведінці обидва виконавця відіграють так, що глядачевi не залишається ані хвилини перепочинку. Прогнозований вибух насильства й цього разу змушує багатьох відвести погляд від екрану. Гра, що її затіяла Еріка, обернулася проти неї, і не її провина, що вона так і не навчилася освідчуватися в коханні по- іншому... Ханеке завжди тримає чітку дистанцію до своїх героїв, як до катів, так і до жертв, але ті, хто дивиться фільм уважно, переживають страждання Еріки-Юппер, катастрофу її почуттів.
Адже, поклавши руку на серце, багато хто з нас не раз затівав зі своїми коханими або ж iз тими, хто любив нас, свої ігри, які здавалися нам забавними. І правила ми точно вважали справедливими. І те, чим заплатили наші близькі, воліємо не згадувати.
Ханеке, напевно, тому й не люблять, що він, буквально силою, змушує — згадати.
