Сам про себе Володимир Шпудейко говорить: «Я — патріот». У наші часи, коли всі як один стали патріотами, хоча досить часто за гучним формулюванням ховається елементарне бажання «увірвати» якнайбільше для себе, його слова не звучать як порожні хвастощі. Багато його учнів зараз успішно працюють на Заході, виступають у найвідоміших чечіточних колективах світу. При бажанні і сам Володимир міг би «рвонути» за кордон, де б він з його здібностями зміг забезпечити безбідне життя не тільки собі, а й своїм дітям. Але щось його тримає. Може, школа, в якій він викладає степ, а може, листи, які він іноді отримує як відгук на свою передачу, що йде по телеканалу «ТЕТ», «Джаз-степ- танц-клас!» В одному з них 72- літній старий дякує за те, що він у старості побачив те, що мріяв побачити все своє життя, але раніше не міг. «На якій, питається, підставі людину позбавляли цього?» — обурюється Володимир. Саме з цієї причини він і зайнявся степом.
— Для того, щоб бити чечітку, чого потрібно більше — вроджених якостей чи наполегливих тренувань?
— Кожна людина вміє говорити, але не кожна може стати актором. Тобто, кожна людина може відбити якийсь ритмічний малюнок ногами, але для того, щоб демонструвати це на сцені, потрібно, звичайно, цьому повчитися. Є початковий рівень, який може осягнути практично кожний, але справді добре бити чечітку може тільки той, кому це дано.
— До речі, степ і чечітка — це синоніми чи два різні танці?
— Синоніми. Просто чечітка, коли тільки потрапила до Росії, була звукоімітованим танцем. Вона повністю відповідала мистецтву tapdance. «Степ» у перекладі з англійської — удар, набійка. А у нас першим терміном імітації було слово «чечітка». Певний час чечітку перестали шанувати. Може, комусь не подобалася така несерйозна назва. Балет, танець, і тут — чечітка! Цю назву вирішили «облагородити» словом «степ». Німці tapdance називають штеп, італійці — тіп-тап. Але як не назви — ми говоримо все про ту ж чечітку. Відомо, що танець можливий тільки лише в гармонії з музикою, а якщо її немає, то це називається пантомімою. А чечітка — той танець, який сам собі акомпанує. Нехай степ грає тільки ритмічну основу, та в ній закладено дуже багато і від мелодики.
— Тобто в принципі, чечіткою можна «зіграти» будь- яку мелодію?
— Так, адже ми можемо простукати навіть одним пальцем ритм і впізнати, що це за пісня. Ритміка і гармонія між собою пов’язані, або, швидше, ритміка підкреслює мелодику. Тому на професійному слензі ми говоримо, що ноги «співають» або «грають». Є такий номер у московського чечіточника Костянтина Небредінова — «Степ на руках», коли він відбиває мелодії, які йому грають на фортепіано.
— Чим відбиває?!
— Ногами, але стоячи на руках. Стрибає, робить різні кульбіти. Просто й ефектно. В принципі, можна «грати» ногами все. Від популярних мелодій до Бетховена і Баха...
— А коли ви відкрили для себе степ?
— В чечітці я з 1981 року. Я тоді працював у проекті «Артисти кіно на естраді», будучи штатним актором кіностудії iм. О. Довженка. Знімався дуже багато в той час. Ви, напевно, пам’ятаєте мої роботи у фільмах «Весь світ в очах твоїх», «Там вдалині за рікою» та ін. Але оскільки моя основна професія — артист балету, я легко потрапив до концертної бригади, адже головна умова була — вміння показати щось на естраді. Вже тоді я почав використовувати у своїх виступах деякі елементи чечітки. Сприймалася вона публікою «на ура». Це було неординарно й свіжо. Я зрозумів, що це цікаво для мене і «смотрибельно» для аудиторії. Відтоді й вирішив займатися степом професійно.
— Важко було суміщати кінематограф і чечітку?
— Поки був кінематограф, він, звичайно, мене сильно відволікав, і я не дуже наполегливо займався чечіткою. Але коли, на мій величезний жаль, наш кінематограф канув у Лету, я став приділяти танцю набагато більше часу. За кіно у мене взагалі душа болить, тому що нічого не робиться нашим урядом, щоб його реанімувати. Варто повчитися хоча б у Росії, де капітали, вкладені в кінематограф, не обкладаються такими божевільними податками, як, наприклад, бізнес з продажу нафти. А у нас? Як можна порівнювати культуру з торгівлею? Культура — це те духовне благо, яке оздоровлює націю. Потрібно о бов’язково міняти податкову політику, і тоді можна буде займатися культурою. Коли зник кінематограф, потрібно було якось жити. Я зайнявся торгівлею і нормально заробляв, але гроші в купівлю- продаж не вкладав, тому що розумів: я нічого не виробляю, а бути на правах утриманця в цьому світі не хотів. Тому гроші я вкладав у свій розвиток, у пошук, в освіту. Я багато їздив Європою, відвідував різні танц- школи і купував відеокасети з виступами майстрів степа. А касети, між іншим, коштували недешево — $20 — 60, як і набійки, яких я свого часу привіз до Києва двадцять пар. А зношуються вони за рік. Мене цікавило одне — «підняти» і розвивати цей жанр хореографії, який у нас незаслужено забутий через те, що його довгий час вважали буржуазно-шкідливим. Адже є маса дітей, які не хочуть займатися балетом і народними танцями, але із задоволенням лупцюють ногами по підлозі. Адже це краще, ніж по склі чи обличчях перехожих на вулиці.
— Розкажіть, будь ласка, детальніше про ваш професійний інструмент — взуття.
— Перше своє взуття для степа я робив практично місяць. Сам ставив набійки, ще не зовсім знаючи, як потрібно. Пам’ятаю, ноги після кожного виступу збивав у кров. Але звуковидобування мене влаштовувало, та й публіці подобалося. Сьогодні зроблено матриці, які відливаються досить швидко. Набійки робляться зі сплаву алюмінію, міді та інших металів. Я навчив чоботаря шити спеціальні туфлі, ставити на них набійки. Він закупив партію якісних європейських колодок. Тобто на сьогодні це набагато легше і доступніше. І, звичайно, бажано відразу придбати взуття, якщо ви прийшли до школи. Адже без нього — все одно, що вчитися грати на скрипці без скрипки.
— А коли з’явилася школа і програма «Джаз-степ- танц-клас!»?
— У 1997 році відбувся перший набір. Я тоді ще навіть не мав наміру відкривати школу, просто була програма на «ТЕТ». Вона й зараз ще йде в запису. Це просвітницька програма, свого роду підручник, який знайомить зі зразками та шедеврами степа, великими людьми, що проявили себе через джазовий танець. Її робила талановитий режисер Галина Шигаєва, яку, до речі, вже за свою дебютну короткометражну стрічку було удостоєно «Гран-прi» на Міжнародному фестивалі в Турині. Передача багато разів удостоювалася призiв на фестивалях, причому в різних номінаціях: як краща розважальна, пізнавальна, дитяча, навчальна. Після виходу програми в світ почалися дзвінки від людей, які цікавилися, де можна займатися чечіткою. Дзвінків було так багато, що я вирішив організувати школу. Зняв зал у ДК «Енергія», навчав чечітці, танцю. Виник дитячий колектив, у нас з’явилася програма. Тобто ми з моїм колективом потихеньку наближалися до шоу-бізнесу. Це вже була інша, якісно нова гілка моєї діяльності.
— Оскільки ми вже заговорили про шоу-бізнес, не можна обійти грошове питання…
— Ми на повному госпрозрахунку. Ніяких спонсорських або державних грошей не отримуємо. Тому мені буває шкода дітей із малозабезпечених сімей, які не можуть займатися степом, адже й школа повинна якось існувати. Урок триває приблизно годину п’ятнадцять хвилин. Довше просто фізично складно бити чечітку. Адже вся та уявна легкість досягається важкою працею. Я захоплююся своєю командою, в якій одні діти.
— До речі, в Сибіру на концертах в рамках «Року України в Росії» ви виступали виключно з ученицями. Дівчата дійсно краще піддаються навчанню, ніж хлопці?
— Це тенденція в усьому світі. Дівчатка скрізь краще займаються і більш працелюбні й старанні. Хлопців більше цікавлять ігри, їм властивий азарт, якась агресія. Але якщо хлопець по-справжньому захопився, то результат прийде. Наприклад, серед моїх учнів більшість професійних чечіточників все-таки чоловіки. Вони якщо вже починають ставитися до справи з усією відповідальністю, то йдуть до кінця.
— А на яких майданчиках ви виступаєте? Напевно, немає відбою від пропозицій виступати по нічних клубах?
— Я вже досить давно не працюю в нічних клубах. Багато часу забирає сама школа і серйозна робота на фестивалях або участь у престижних концертах. Фактично, у Києві немає жодної сцени, на якій би я не танцював чечітку. Навіть в Український дім, де кругом ковралін, я приносив свою дошку і танцював.
— Як ви думаєте, чи є перспективи у степа в нашій країні?
— У нас сильно розвинений народний танець, балет, а ось інші види хореографії, зокрема джазовий танець, практично на нулі. Вважається, що естрада сама себе може прогодувати. Але щоб чечітка стала популярною, потрібно фінансувати програму розвитку на державному рівні. Я нещодавно провів у Києві I Всеукраїнський фестиваль «Країна степа», на сцені колишнього Палацу піонерів. Важко все тягнути за свій рахунок. А якби була допомога, то степ органічно розвивався б в Україні, в цьому немає ніяких сумнівів. Я бачив талановитих чечіточників з Одеси, Севастополя, Рівного. Просто потрібно їм допомогти. І тоді — хто знає, можливо, вони повторять шлях Майкла Флетлі. Його знає весь світ як видатного чечіточника. Американці після його перформансів говорили, що раніше для них Ірландія була лише плямою на карті, а тепер вони дiзнались про Ірландію як про країну із самобутньою культурою і традиціями. У його шоу вклали тисячі, а в результаті він приніс сотні тисяч.
ДО РЕЧІ
Чечітка народилася у той час, коли ірландці почали перебиратися до Америки. У той час вони ще ходили у дерев’яних черевиках. Танцюючи на палубах свій національний танець — джигу, вони зробили несподіване відкриття. Суть джиги — сильні і швидкі удари ногами об землю. Якщо в Ірландії для танців вибиралися різні поляни і майданчики під відкритим небом, де удари звучали глухо, то на палубі джига зазвучала по- новому. Ритмічний і мелодійний танець прийшовся до смаку всім, хто його почув. Особливо популярний він став у моряків. Вони ходили у черевиках на шкіряній підошві, до якої для посилення звуку прибивали дрібні монетки і металеві пластини. Логічно, що у нашій країні чечітка вперше з’явилася в Одесі. І одесити вважають її своїм танцем. Примітно, що у чечіточників є свої фірмові, можна сказати, фамільні такти, котрі вони не продають ні за які гроші. Вони ними гордяться, і не даремно. Багатьом із них вже сотня років.
