Навряд чи є серед наших читачів хтось, хто б не знав ім’я французького режисера Люка Бессона. «П’ятий елемент», «Нікіта», «Леон», «Блакитна безодня» — ці фільми дивилися, мабуть, усі.
У другій половині червня Бессон побував у Москві у двох іпостасях: як автор нового фільму «Неймовірні пригоди Адель» (виходить в український прокат 22 червня) і як голова журі 32 московського кінофестивалю. Також двічі він зустрівся із пресою. «День» скористався цією нагодою, щоб поставити режисерові кілька запитань.
— Ви вже не вперше головуєте в журі. Якими є ваші критерії оцінки фільму?
— Серце — ось мій єдиний критерій. Справа в тому, що ми всі — судді. Коли ми дивимося фільм, ми так чи інакше судимо його. Ми йдемо у кіно, платимо кілька євро за квиток, і після перегляду кажемо або: «ну що, куди підемо вечеряти?», або: «який гарний фільм, я хочу його переглянути!» Тобто, коли ми знаходимо стрічку, яка промовляє щось нам, нашому серцю, то ми стаємо суддями. Але цікавим тут є те, що серце в усіх різне, ми всі з різних країн, представляємо різні культури, і нам подобаються різні фільми. Саме ця частина роботи в журі найпривабливіша для мене, коли ми обмінюємося діалогами: «мені це сподобалося» — «а чому саме це?» З’ясування таких речей мені здається в нашому співробітництві найцікавішим.
— У конкурсі бере участь французька стрічка. Як ви будете відокремлювати національне й професійне?
— Є фільм із Франції у програмі? Гаразд. Мені на це все одно наплювати. Запитання, звісно, чудове, але ви розумієте, що на нього не можна дати коректної відповіді. Обіцяю, що не буду себе розфарбовувати як футбольний фанат французькою символікою, коли піду на показ французького фільму. Взагалі мистецтво гарне, насамперед, тим, що це єдина країна, у якій не потрібні ніякі візи. Байдуже, звідки ви, байдуже, який у вас паспорт — там, де ви бачите талант, там відбувається творчість. І коли ми зустрічаємося із творчою людиною, ми документів у неї не запитуємо, ми дивимося — чи є їй що сказати. Приблизно кілька тижнів тому в Лос-Анджелесі я зустрівся зі своїм другом і колегою Міхаелем Ханеке і мав чудову розмову, такий обмін думками, що мені дуже запам’ятався. Для мене мистецтво й кінофестиваль зокрема — це зустріч людей різних культур. Думаю, і на цьому фестивалі ми зустрінемося, поспілкуємося, обговоримо гарні фільми. Ви, напевно, як критики, любите класифікувати речі, розкладати їх по поличках, а мені приємніше інший процес — змішувати. Складати усе воєдино.
— Тоді ось критичне запитання, саме щодо розкладання по поличках: чи є для вас різниця між арт-хаузом і комерційним кіно?
— Я ніколи не розумів різницю між кіно як мистецтвом і кіно як комерцією. Коли ви приходите до кінотеатру, хіба за один фільм треба платити, а на інший можна піти безкоштовно? Ні, так не буває. За всі фільми потрібно платити. Безліч малобюджетних, дуже милих, інтелектуальних фільмів, арт-фільмів мали величезний успіх і принесли продюсерам великі прибутки. Гарна новина полягає в тому, що незалежно від того, скільки ви витратили на фільм — 2 мільйони євро чи 200 мільйонів, ціна квитка в кінотеатрі залишиться однією й тією самою. І це, до речі, робить кінобізнес винятком з усіх інших різновидів бізнесу. Бо якщо ви, припустимо, продаєте автомобіль, а покупець хоче змінити колір або отримати машину в іншій комплектації, він буде змушений заплатити більше. А тут — різні моделі продаються за однією й тою самою ціною. Я плакав, коли дивився фільми Міхаеля Ханеке, Андрія Тарковського й Уолта Діснея. І вчора ввечері я теж плакав, коли дивився матч Франція-Мексика. Це найбільш французький фільм, що я його будь-коли бачив.
— Поговорімо про ваш новий фільм. Чому ви звернулися саме до цієї історії?
— Це відомий французький комікс, не такий знаменитий, як «Астерикс». Але я завжди любив «Пригоди Адель», мені подобалася ця героїня ще змалку. Приголомшливий характер.
— Наприкінці фільму героїня вирушає в нову подорож на «Тітаніку». Чи означає це, що зніматиметься продовження?
— Є два варіанти завершення в кіно. Перший — коли всі помирають. Другий — коли закінчується одна історія й починається інша. У цілому є 9 випусків коміксу про Адель, і в жодному з них немає закритого фіналу.
— У чому специфіка роботи над екранізацією коміксу?
— Я завжди вставляв деякі комічні моменти в мої попередні картини, але не дозволяв собі зняти повністю легкий, розважальний фільм. Зараз, коли важкі часи, надворі криза, я вважаю, що фільми мають бути якнайлегшими. І без того багато проблем, я не хочу ставати ще однією. Найвпертіші мої фанати вимагають, щоб я продовжував робити кіно на кшталт «Нікіти» або «Леона». Я обіцяю їм і всім вам — щойно світ стане трохи кращим, я всіх довкола повбиваю.
— Яким є ваш метод роботи з акторами?
— Найголовніший секрет роботи з акторами — це хлист. Жартую... Я думаю, що головне — це проводити з акторами якнайбільше часу. Бо на них лежить величезна відповідальність, вони працюють обличчям. Тому намагаюся якнайбільше розмовляти, спілкуватися з акторами, максимально усуваю технічні питання з процесу роботи, даю їм більше свободи у творчості. Коли вони розуміють, що й навіщо потрібно робити, працювати з ними набагато простіше. Найголовніше — правильно їх вибрати на початку роботи. Усе буде гаразд, якщо ви працюєте з такими талановитими й розумними людьми, як Луїза Бургуен (виконавиця головної ролі у фільмі. — Д.Д.), — вона значно полегшила мою роботу.
— А як ви знайшли цю чудову акторку?
— У неї було своє шоу на телебаченні. Лише кілька хвилин у вечірньому ефірі. Але за цей час Луїза встигала кілька разів переодягтися, поміняти кілька образів: вона перевтілювалася в чоловіків, у політиків, у черниць. Крім того, вона сама писала тексти для шоу. Я дивився цю програму щовечора кілька років і думав: «якщо вона так чудово перевтілюється, то треба б з нею попрацювати». А потім вона зіграла в невеликому фільмі, і мені знову сподобалося, і я зрозумів, що цю дівчину треба зняти. Але, насамперед, мені потрібно було пересвідчитися, що вона гарна людина. Талановита людина — це одне, але я надто старий, щоб працювати з ідіотами. І вона дійсно виявилася гарною людиною, я в цьому переконався. Я спробував ще кілька варіантів на цю роль, але все ж таки вирішив зупинитися на ній.
— Що означає ця вимога — щоб актор був гарною людиною? Одного таланту недостатньо?
— Думаю, актор мусить мати якісь моральні підвалини. Має поважати себе й поважати вас як режисера. А у випадку з акторкою — вона повинна завжди вчасно приходити на зйомки, з повагою ставитися до своєї роботи, і в неї мають бути гарні причини, щоб прийти на майданчик. Вона повинна відстоювати свій фільм, свого персонажа. Актори здебільшого дуже егоцентричні. І дуже часто вони приходять на зйомки, керуючись неправильними причинами. Вони можуть погодитися грати через наживу або гонитву за славою. І якщо щось у їхньому житті не складається, якщо вони не керуються належними причинами, то вони не можуть нормально грати, стають дуже скандальними, непередбачуваними, кричать на всіх, починаються скандали й неприємності на зйомках. Дуже часто це відбувається через те, що їм щось не подобається в характері персонажа або в діалогах. Розумний актор у таких випадках сідає й розмовляє з режисером, а не скандалить через дрібниці. Саме цього я й очікую від акторів: щоб їм вистачило розуму поговорити з режисером про матеріал.
— За що ви любите свою роботу?
— Чесно кажучи, у мене чудова професія, я такий щасливий із нею, адже так багато інших, важких професій. Щоранку, просинаючись, я кажу: «дякую за цю роботу!» Я займаюся нею вже... Господи, 30 років, чи не час зупинитися? Але гарний момент у тому, що ти подорожуєш навколо світу зі своїм фільмом.
— Ваші картини обожнюють діти і підлітки. Чи ви орієнтуєтеся на них? Або ваш глядач — це просто доросліший Люк Бессон?
— Цього я не можу вам сказати. Ніколи не знаєш достеменно, з ким ти розмовляєш. Один і той самий фільм може сподобатися 70-річному корейцеві й 16-річній іспанці, іноді з цілком різних причин. Всі ми дуже різні. У кожного з нас своє минуле, свій досвід, свої рани. І ми зовсім по-різному реагуємо на один і той самий фільм. Є люди, яким фільм може сподобатися, хтось плакатиме під час сеансу, і є ті, кого фільм може роздратувати. Є ті, хто його ніколи не подивиться. Фільм — це як приваблива пропозиція від мене. До речі, у мене був шпигун, який перебував у залі під час показу, і мій шпигун сказав, що ви весь час сміялися. Чи це правда? Ми завжди нервуємо, коли показуємо фільм такій аудиторії, як журналісти. Іноді буває, що приходиш на прес-конференцію, де всі сидять із кам’яними обличчями. Тому дуже вдячний моєму шпигунові. Я щасливий, що ми розсмішили вас.
— В одній статті про вас написали, що ви втілюєте інфантилізм і практицизм епохи. Чи ви згодні із цим?
— Я не знаю... Одночасно? Щось тут не так, бо одне з іншим не в’яжеться. Один філософ сказав, що дитина — це батько чоловіка. І він уже точно не був інфантильним, коли говорив це. Дорослий, який намагається стерти спогад про своє дитинство, хибно чинить. Я доросла людина, можу вам точно це сказати. Я випускаю по 12 фільмів на рік, у мене працює багато людей, але я не рву зв’язок зі своїм дитинством. Я дуже добре пам’ятаю себе в 10-річному віці. Це дуже гарний хлопчик, я з ним дружу. Бути інфантильним — це коли ти поводишся, неначе тобі 7 років. Повірте мені, я давно не поводився як семирічний хлопчисько.
