Щоби ознайомити загал із мистецькою традицією «тандему» важливих елементів світогляду — вогняної стихії, яка за Біблією уособлює відтворюючу силу, та світла, до якого прагне усе живе — Національний заповідник «Софія Київська» спільно з Дирекцією художніх виставок України зініціювали проект «Вогонь та світло». Якщо «художнє скло» чи «художня емаль» досі асоціюються у вас лише з періодом Київської Русі, час ознайомитися із цими нетривіальними на сьогодні видами мистецтв, що «народжуються» з вогню та сприймаються належним чином завдяки дії світла (особливо сонячного): отже прямуйте до Будинку Митрополита.
«ЗАРАЗ ПРОСТІР ДЛЯ ТВОРЧОСТІ ОБМЕЖЕНИЙ...»
Тут у чотирьох залах представлені зразки художнього скла 1980—90-х років (твори І. Аполлонова, В. Геншке, А. Балабіна, С. Голембовської тощо) та витворів з бронзи (А. Валієва, М. Горлового, М. Кошелевої та ін.) з колекції Дирекції художніх виставок України. Особливо ефектний вигляд мають скляні експонати під штучним підсвіченням, адже помітно, як виграють усі їхні відтінки й грані. Ці роботи, виконані у різних мистецьких техніках, як-ось розпис, алмазна грань, ліплення, гравірування, — на перший погляд дуже витончені, але насправді, як розповідають організатори виставки, — найскладніші для транспортування — і через крихкість матеріалу, і через їхню немалу вагу.
ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ ОЛЕКСІЯ ІВАНОВА
Щодо відповідності в цьому контексті вислову «давні техніки», зауважу: скло на території Київської Русі з’явилося близько III-IV століття, і уже тоді над ним проводилися усілякі мистецькі «маніпуляції» (наприклад, це виявлялося у виготовленні скляних прикрас). Вироби з бронзи набувають значення у добу античної класики, тобто у V столітті. Втім, як повноцінний мистецький напрям художнє скло сформувалося лише у другій половині XX століття. Але сьогодні цей напрям не надто популярний, і ось чому. «Якщо раніше працювало кілька потужних скляних заводів, які виробляли промислове скло й посуд, але там дозволяли працювати і художникам, які творили ось такі унікальні речі, то зараз простір для творчості обмежений невеличкими майстернями, які, певна річ, не мають тієї потужності», — пояснює Святослав ЯРЕНИЧ, завідувач виставкового відділу Національного заповідника «Софія Київська».
ЕМАЛІ ТЕТЯНИ Й СЕРГІЯ КОЛЕЧОК
Художня емаль, яка представлена на виставці та є основою загальної експозиції, — це окрема історія. Автори цих експонатів — лауреати премії імені Катерини Білокур Тетяна та Сергій КОЛЕЧКИ. Серед їхніх дуже різнотематичних робіт є й зовсім нові, і ті, які виставлялися раніше. Щодо самої технології художньої емалі та її значення у сучасному мистецькому просторі організатори виставки розповідають: «Якщо раніше емаль мала більше прикладний характер, з неї могли робити сережки і невеликі зображення, шати для Євангелія, то в останні три десятиліття художники почали робити великі картини — це уже новий етап у розвитку цього мистецтва».
ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ ОЛЕКСІЯ ІВАНОВА
На моє питання про причини непопулярності технології художньої емалі Сергій КОЛЕЧКО пояснює, що таке мистецтво вартує чималих зусиль, часу та коштів. Взагалі створення емалі — це ціла «процедура»! Уявіть, спершу на мідну пластину накладається шар спеціальної фарби, яка є сплавом скла з окисами металів — і пластина потрапляє в піч. Потім її дістають з печі і наносять новий шар — і так до 10—15 разів. Фарби потрібні теж специфічні: їх виробляють у Франції, Німеччині й Росії (за часів СРСР був лише один завод, який виробляв фарбу для орденів та медалей); в Європі вони досі дорогі й дефіцитні. «Головна властивість такої фарби — вона з часом ніколи не тьмяніє, вона уже на віки! — розповідає пан Сергій. — Адже про це говорив ще Леонардо да Вічні: якщо ви хочете зробити щось вічне, то робіть з емалі. Наприклад, давні емалі VIII і XI століття, які можна нині побачити в музеї коштовностей на території Києво-Печерської лаври, досі не втратили кольору». А ще таке мистецтво вимагає чудово розвиненої уяви, адже фарби під час обпалювання у печі можуть змінювати колір. Різні фарби мають різну температуру опалу, в середньому орієнтовно 800—870 градусів.
В Україні мистецтво емалі маловідоме, його практикують приблизно 20 митців в Україні. Сергій та Тетяна, які досі працювали у галузі традиційного живопису, захопилися роботою з емаллю у 1980-х, заохочені київським художником Олександром Бородаєм. А тепер вони активно проводять майстер-класи й за кордоном — кілька років тому викладали у Центрі емальєрного мистецтва у Німеччині. Виставки творів подружжя Колечок свого часу побували і у Франції. На батьківщині митці 2002 року створювали іконостас для відбудованого храму в Херсонесі. До слова, за розповіддю Сергія, реставрація емалі — надскладний процес, адже кожна емаль має різну температуру опалу і передбачити, якою вона була кілька століть тому, майже неможливо. У будь-якому разі ця давня техніка — дуже ефектна і, безперечно, варта того, щоби бути відродженою.
Виставку «Вогонь і світло» можна побачити у «Софії Київській» до кінця травня.
