Минуло 10 років, як Леонід Федорович Богинський вперше презентував свої роботи у Музеї українського народного декоративного мистецтва і от нова зустріч.
Як признався гончар, вже три роки він відкладав цей вернісаж... Нині митець представив публіці найкращі свої роботи, які створив у різні роки. («День» писав про відкриття виставки у №132). Роботи Леоніда Богинського експонуються не лише в Києві, а й у Хмельницькому та Сумському художніх музеях. Вони прикрашають приватні колекції в Україні та за кордоном. Наша розмова з художником про сучасне мистецтво, розвиток гончарства та проблеми, яки нині хвилюють Л. Богинського.
— Зараз мистецький світ живе у вихорі постмодерністського хаосу. Як ви вважаєте, такі тенденції впливають на розвиток гончарного мистецтва?
— Складно однозначно відповісти на це питання. Нині найсильніші японські та італійські майстри-керамісти. Там проходять різні виставки, але по двом напрямкам: традиційної кераміки з сучасними забарвленнями, пошуками та навіяна, мабуть, європейським мисленням (кубізм, розвал форми, потім збирання й так далі). До речі, ці художники називають себе вже не керамістами, а — пластиками... Кожний митець шукає свою «мову». Мова, на мій погляд, має триєдине начало: необхідно спочатку визначити: для чого, що і як ти збираєшся робити. Це і є мовою та почерком художника-кераміста. Чим більше митець відрізняється один від одного, тим більше його цінують. Ви подивіться твори визначних художників усіх часів і народів, особливо ХIХ — ХХ століття: Ван Гог, Гоген, Сезан — одразу ви їх впізнаєте. Наскільки колосальна енергетика йде від їхніх робіт. У Ван Гога, наприклад, була унікальна жага до життя і це відчувається у його картинах. Ось тоді народжується мова, почерк художника... Навіть його остання картина «Ворони над полем» — це ж настільки драматична робота, але в ній така потужна енергія!
— Коли ви вперше вирішили працювати з глиною. Мабуть, іще до навчання у Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва?
— Один із перших моїх учителів — Георгій Степанович Нєрехов, живописець. Ви знаєте, я взагалі хотів стати живописцем. І тепер, коли їду до Криму на відпочинок, завжди беру з собою акварель... Коли я навчався в училищі, завжди отримував п’ятірки з живопису. Навіть після навчання в інституті я ще думав пов’язати життя із живописом. Та потім кераміка полонила мою душу. До Львова я поїхав, щоб вивчити народне мистецтво...
Я дуже люблю українську форму і вбачаю її у формі макітри... Монументальна макітра — велике філософське узагальнення: це і образ стражденної української землі, і серце Батьківщини, і ковчег, що береже силу та душу народну. Наприклад, ніхто не хотів їхати до села, а я вибрав саме Опішню — найбільший східноукраїнський центр гончарства. Там особливий стиль, відчуття форми, мене навіть не так розпис цікавив, як форма. Працювали тоді такі відомі майстри, як Білик, Селюченко та інші...
