Кліпмейкерство — новий різновид візуального мистецтва, що виник на перетині шоу- бізнесу та кіно. Щоправда, у нас професійне виробництво музичного відео нараховує заледве десять років. Проте, на відміну від «великого кіно», кліпмейкерство як галузь розвивається бурхливо: на-гора видано сотні кліпів дуже різної якості. Нині ця галузь більш-менш структурована, ринок поширюється, і твори музичного відео так само займають аутсайдерські або лідерські позиції. Трійця лідерів усім відома. Це — схильний до альтернативної, артівської естетики Віктор Придувалов, попсово-маргінальний, схильний до естетики вар’єте Семен Горов (його останній «шедевр» — мюзикл «Попелюшка» — це чистої води кітч в дусі російської попси) та Максим Паперник, який естетично знаходиться посередині, себто він творить інтелігентне відео, схиляючись в бік поетизації або романтизації музичного матеріалу. При тому він не скочується в маргіналії та не «забрідає» на територію контр- культури або альтернативи. Паперник робить гарне поп-відео для якісної поп-музики.
Максим чудово говорить вишуканою українською мовою і трохи хіпово одягається. Він виріс і навчався в Києві. Закінчив середню музичну школу по класу фортепіано. Не з першої спроби потрапив у Театральний інститут ім. Карпенка-Карого на кінофакультет. Паралельно навчанню працював асистентом режисера в редакції літературно-драматичних програм Національної телекомпанії України. Потім — режисером. За його плечима — вісім років телережисури. Цей період свого професійного життя оцінює як надзвичайно корисний і важливий. Як відомо, у нас кліпмейкерству не навчають, але базовий досвід Максим отримав на телебаченні. У шоу-бізнес він прийшов у 1997-му. Його дебютом був відеокліп на пісню Ірини Білик «А я пливу». Остання робота — зйомки для Олександра Пономарьова на пісню «Hasta La Vista», яку він має показати на конкурсі «Євробачення» у травні.
— Поява вашого першого кліпа викликала помітний резонанс, насамперед — небаченою на той час сміливістю образного рішення. Це була новаторська робота. У Москві, яку вважали більш продвинутою, відмовлялися вірити, що це відео створив нікому не відомий український режисер…
— Кліп «А я пливу» на довгі роки став моєю візитівкою. Навіть через п’ять років з цікавістю переглядаю це відео. Чесно кажучи, багато моїх перших музичних відео я сьогодні знімав би інакше. Але це не стосується кліпу «А я пливу». Там є цілковита співмірність музики, гри, візуального образу і режисури. Цей кліп ми знімали з оператором Вадимом Савицьким на кіностудії ім. О. Довженка. З ним я робив кліп «Місяць» для Наталі Могилевської. Пізніше, з переходом на кіноформат, я почав працювати з Олексієм Степановим.
— Перед тим як розпочати зйомку, ти як режисер створюєш ситуацію, інспіруєш якусь інтригу на майданчику. Ти перетворюєшся на такого собі маленького деміурга?
— Кажуть, що актор — це діагноз. Режисер — це щось подібне. Режисура, як на мене, це особливий спосіб існування в просторі і часі з елементами драматургії.
— У який момент ти збагнув, що ти — кліпмейкер?
— Внаслідок цілої низки різноманітних обставин. Коли мені було 18, я думав, що для творчого і професійного зросту мені треба їхати до Москви. Коли в 1991-му Україна стала незалежною і в нас потроху, крок за кроком, почали з’являтися нові імена, які вже чітко асоціювалися з українською поп- культурою, я інтуїтивно відчув, що моє місце тут і що я буду знімати музичне відео.
— Поп-культуру, а точніше, масовий музичний рух, створюють не тільки артисти з певною харизмою. У процесі створення поп-символів і поп- міфів активну роль відіграє оточення — представники мас-медіа і креативно налаштовані режисери кліпів. Чи не так?
— У моєму випадку трохи інакше. Коли мені було 14, я познайомився з Ірою Білик. Ми тоді разом відвідували юнацьку театральну студію в Будинку культури ім. Антонова. Тоді і вона, і я мріяли стати акторами. Я не став ним, хоча міг би стати. Ірина те ж не стала актрисою, але вже тоді знала, що проб’ється на сцену. Коли через роки ми зустрілися знову, Ірина вже була хедлайнером нашого шоу-бізнесу, а відтак мій перший експеримент з «А я пливу» обов’язково мав бути успішним. І я дуже цього прагнув. Хоча мушу зауважити, що на той момент стати успішним кліпмейкером було набагато легше. Тоді не існувало трьох цілодобових музичних телеканалів, забитих якісним західним відеопродуктом, тому будь-яка хороша робота моментально потрапляла в епіцентр уваги глядачів. Нині мені потрібно кожного разу з появою кожного нового відео доводити свій фаховий рівень, здавати іспит на професіоналізм. І це добре, бо стимулює і не дозволяє розслабитись.
— Кажуть, що добрий відеокліп — це як фільм, тільки дуже короткий…
— Це поширена думка, але помилкова. Просто з легкої руки деяких молодих режисерів почали з’являтися кінофільми, зроблені в естетиці кліпового монтажу. В сучасному кіно існує такий струмінь, доволі модний.
— Чомусь на думку спадає чудова німецька стрічка «Біжи, Лоло, біжи»…
— Так. Однак я, просуваючись від однієї роботи до іншої, рухаючись по щаблях відеомистецтва, готую себе до великого кіно. Мрію зняти кіно. І, повір, я знаю в чому полягає різниця між трихвилинним відео та повнометражним фільмом.
— Інколи, коли в кліпах наших артистів сновигають лаковані лімузини, в яких їздять люди в дорогому хутрі, а дія розвивається на тлі фешенебельних інтер’єрів, все разом справляє враження не нашого життя, в яке чомусь потрапили наші артисти. Це дратує відсутністю органіки. Чи не здається тобі, що дуже багато запозичень, що культивується мало доречний ново- буржуазний стиль життя на екрані?
— Я можу тут виступити на захист наших артистів, адже в очах більшості людей вони уособлюють формулу успіху, який матеріалізується в певних атрибутах комфортного життя. Уявімо, що артист йде по сірій вулиці, бідненько вдягнений. Потім заходить в метро або сідає в тролейбус. Навколо буденно, сіро. Кожна людина так чи інакше стикається з цим в повсякденному існуванні і прагне вирватися з цього. Тому є певний авторитет, символ красивої або сильної особистості, яка досягла життєвої мети.
— Якщо порівняти кращі відеороботи українських авторів з роботами, скажімо, їх російських колег, що в них відмінного?
— Для мене є відмінною одна принципова риса. На загал наші кліпи — кращі з них — духовніші, в них більше філософічності, ліризму, напівтонів, акторської гри. В російських домінує зовнішній ефект, йде наголос на провокаційність, яскраву картинку і динаміку дії. Це, як не дивно, пояснюється не лише різницею в ментальності, а — різними бюджетами. Там вони великі, у нас — маленькі. А тому треба включати всі мазки, усі здібності, аби змогти сто перший раз розповісти історію кохання якось по-новому, під іншим кутом зору.
— Кліп на пісню «Місяць» Наталі Могилевської особисто я сприйняв як комп’ютерну казку. Застосування нових технологій — це для тебе ще один експеримент?
— Це пішло від бажання помістити артиста в інший вимір. У «Місяці» дійсно багато комп’ютерної графіки, за допомогою якої була створена віртуальна реальність, інакше — казковий простір, де усі дива — можливі і бажані.
— Чи існують артисти, творчість яких ти прагнув би візуалізувати?
— Я маю музичну освіту, тому вже давно до музики ставлюся як до фахової категорії. Незалежно від жанру. Мені цікаво працювати з багатьма, але, якщо я скажу що хочу зняти відео для Мадонни, це прозвучить досить кумедно…
— Що знімаєш зараз?
— Нове відео для Олександра Пономарьова на пісню «Hasta La Vista», яку він має показати на конкурсі «Євробачення». У нас дуже мало часу, тому навряд чи хтось буде спати найближчі три доби… А взагалі, у нас з Олександром і Оленою Мозговою давні і приятельські стосунки. Так склалося, що я зняв усі кліпи для нього, починаючи від «Ніжними вустами». Це був його «кліповий» дебют.
— Цікаво було б почути увесь перелік артистів, з якими ти працював.
— Це — Ірина Білик, Наталя Могилевська, Ані Лорак, Олександр Пономарьов, Михайло Поплавський, «Віа Гра», Галліна, Євгенія Власова, Тамара Гвердцителі та Дмитро Гордон, Мурат Насиров, «Алібі».
Максимові Папернику, за його словами, не відоме почуття ревнощів у випадку, коли артист, з яким він працював, запрошує для зйомок наступного відео іншого режисера. Він впевнений, що артист має абсолютне право вибору. Але водночас зазначає, що в цьому житті усе іде по колу. Максим найбільше цінує стабільність, відкритість, довіру і чесність. Все інше — це його особистий спосіб існування в просторі і часі.
