Євгену Стичкіну, артистові кіно та театру, — 35, і більше половини свого життя він знімається в кіно — перша роль була в першокурсника ВДІКу в 17 років. Не відповідаючи жодному зі стереотипів рідного кіно — від простувато-міцних і надійних героїв радянського періоду до брутальних мачо сучасності, — артист знайшов власну нішу, ставши таким собі Дені де Віто російського кіно. Невисокий зріст не заважає грати йому героїв. Спортивна форма допомагає виконувати запаморочливі трюки. Притягальна чарівність викликає у глядачів співчуття та ніжність навіть до негативних персонажів. У його творчому архіві — понад 30 фільмів і велика кількість увінчаних різними нагородами вистав, від «Чарлі Ча» у Театрі Місяця (премія «Чайка» у номінації «Прорив» за 2002 рік), до ролей у театральній компанії С. Виноградова, театрі «Школа сучасної п’єси» І. Райхельгауза, театрах ім. Моссовєта та ім. Є. Вахтангова. Він самозабутньо любить свою професію й працює багато та охоче. З Євгеном Стичкіним ми познайомилися 2002 року, коли вийшов фільм Костянтина Мурзенка «Апрель», прем’єра якого відбувалася в нашому Будинку кіно. Тоді ж почалася наша розмова, епізодично продовжуючись на фестивалях у Сочі та Ялті, після прем’єр у Москві. Цього року в конкурсній програмі ХХХII Московського МКФ був фільм Карена Шахназарова «Палата №6», у якому артист зіграв одну з головних ролей і був на презентації стрічки в кінотеатрі «Жовтень».
ДИТИНСТВО, ЩО ПЕРЕХОДИТЬ У ЮНІСТЬ
Женя Стичкін підростав у оточенні чудових картин російських художників — колекцію збирав батько, один із найпрофесійніших перекладачів-синхроністів у Москві, за плечима якого довгі роки роботи в Америці й Європі. Ауру краси, любові та ніжності органічно доповнювала мати — прима Большого театру, виконавиця ролі Царівни Лебідь у «Казці про царя Салтана», — Ксенія Рябінкіна.
— Систему цінностей я успадкував від батька, — згадує артист, — і за це не втомлююся йому дякувати. Хоча з боку ми з ним виглядали хрестоматійним втіленням проблеми батьків і дітей — такими лютими були наші суперечки. Ми обоє вважали це природнім, і я, засвоївши цю систему, сподіваюся передати це своїм дітям.
Не можна сказати, що маленький Женя з дитинства мріяв про акторську професію, хоча мама була переконана в його природному дарі пародії та перевтілення. Тато був проти, але вирішив не заважати спробам сина, вбачаючи у випадку успішного оволодіння першою ступінню — акторством — кар’єрне зростання у вигляді режисерського шляху, що плавно переходить у авторство сценарне. Тим більше, що Стичкін-молодший, володіючи достатнім інтелектуальним вантажем, не був у школі серед числа відмінників-ботаніків.
Існує навіть легенда-бувальщина про його вступ до головного кіновузу країни. Успішно склавши акторські іспити, Женя з тріском «завалив» твір, але за порадою майбутніх педагогів А. Джигарханяна та А. Філозова, яких він підкорив своєю чарівністю, написав апеляцію, і був прийнятий на перший курс. Щоправда, таким чином він втратив можливість учитися за рахунок бюджету.
— У творчих ВНЗ студенти не дуже серйозно ставляться до навчання, — згадує Стичкін, — а мені все дуже й дуже подобалося. Я «жив» у інституті, з ранку до вечора займаючись сценічною мовою (я злегка «пришепітував») і сценічним рухом, знаходячи задоволення в освоєнні нових висот професії. Я людина жвава, якщо хочу чогось — домагаюся будь-якою ціною.
— Проте під час навчання у ВДІКу ви знялися у кількох фільмах, дістали певну популярність, почали працювати на телебаченні, ведучи програми на НТВ і ГРТ, не обділені були запрошеннями в нове кіно, але прийшли все ж таки у театр?
— Це був період у моєму житті, коли я робив усе. Намагаюся по життю робити те, що мені подобається. Але дійшовши висновку, що настав час будувати власну акторську долю, щоб тебе не сприймали, як «мордашку», однопланового актора. Хотілося й нині хочу грати різні ролі — смішні та серйозні, класичні та сучасні. Головне — не повторюватися.
СХОДЖЕННЯ НА СЦЕНУ
Якщо Афанасій Нікітін здійснив «ходіння за три моря», то молодий артист Євген Стичкін просто «за компанію» прийшов на прослуховування до театру «Школа сучасної п’єси», де працював його вчитель Альберт Філозов.
— Нині я не уявляю собі життя без театру, а тоді взяв нахабним напором, тому як, на мій погляд, прослухувався у музичну виставу, а співати ж зовсім не вмів. Згодом довгі заняття зробили свою справу — почав співати. Нині не уявляю свого життя поза театром. Крім «Школи сучасної п’єси», зіграв кілька вистав у Театрі Місяця у Сергія Проханова, серед яких улюблені мною «Таїс Афінська», «Чарлі Ча», «Фауст» і ін. Пишаюся тим, що в моєму творчому архіві — класика. У театрі Моссовєта, у постановці П. Хомського — «Король Лір» (Блазень), у театрі Вахтангова, у постановці В. Мірзоєва — «Дон-Жуан і Сганарель» (Сганарель). Партнерами були, відповідно, Михайло Козаков і Володимир Суханов. Театр — це нелегка, але дуже продуктивна школа, щодня доводиться брати на себе чужі переживання. Завдяки цьому й сам змінюєшся, є можливість стати кращим...
ТОЧКА ВІДЛІКУ — «АПРЕЛЬ»
Інтенсивна робота в театрі, зйомки в серіалах і кіно, в таких режисерів як Карен Шахназаров «День повню» і Петро Тодоровський «Танго втрьох», здавалося, все йде нормально, але хотілося розмаїтості та «серйозу». 2002 рік актор вважає ключовим у своїй акторській долі. Театральна премія «Чайка» і фільм, де Стичкін зіграв головну роль — «Апрель».
— До цього мені у кіно пропонували таких собі дурненьких, але життєрадісних хлопчиків. Апрель же сильно побитий життям, але неабияк цінує та любить його, не збирається з ним зводити рахунки. Костя Мурзенко не тиснув, дав повну волю, лише «змалював» Апреля визначенням — «епічний герой». Працювати було неймовірно цікаво. Моїми партнерами були Крістіна Орбакайте та Олександр Лазарєв-молодший, Гоша Куценко, легендарний Михайло Круг і Рената Литвинова. Головне, я вийшов із того амплуа, що «прилипло» до мене. Сподівався, що й режисери це побачать і зрозуміють. Не наврочити б, але так і сталося. У моєму житті з’явилися Сергій Ніконенко та Єгор Кончаловський, Євгенія Двигубська та Іван Соловов, і наші спільні роботи — «А вранці вони прокинулися», «Антикіллер-2. Антитерор», «Холостяки» і «Слова та музика». Одним словом, щоб не прогавити свій шанс, варто бути до цього готовим, і, що обов’язково, вміти цим скористатися.
ПІСЛЯ «ПАЛАТИ №6»
Євген Стичкін є безумовним працелюбом, він ніколи не прагнув афішувати своє особисте життя, хоча останнім часом став постійним героєм таблоїдів. Його роман із Ольгою Сутуловою, розлучення з дружиною з трьома дітьми обговорюється безпардонно та нахабно, хоча й він сам, і мати його дітей Катерина поводяться інтелігентно, розсудливо та бережуть свої відносини з дітьми. Не варто, справді, у це втручатися, любов — справа тонка й дуже особиста.
— В останній фільм «Палата №6» вас привела любов до класики та минулі роботи з Кареном Шахназаровим. У нещодавньому минулому — нові театральні роботи: Акакій Башмачкін у виставі Володимира Мірзоєва, напередодні здачі вистав у театрі «Практика» та «Розенкранц і Гільденстрен мертві» у постановці Павла Сафонова. А як виглядають найближчі перспективи в кіно? Чи, можливо, на телебаченні?
— Якщо ви маєте на увазі те, що я вестиму якісь телепрограми, то категоричне ні: для мене набагато важливіші власні кінематографічні амбіції. Вищезгадані вистави, якщо Бог дасть, вийдуть восени. Щодо кіно — то є пропозиція від Георгія Шенгелія. Ми вже працювали з ним досить успішно. Не хочу забігати наперед, але якщо все складеться, у серпні приступимо до зйомок. Є ще кілька пропозицій, серед яких можливий навіть режисерський дебют. Подивимося... Головне, щоб була робота.
