станній сольний концерт співачки — театралізоване музичне шоу «Міа». Таку ж назву отримав і один з її останніх альбомів.
Саме таке ім’я маленької дівчинки — «альтер его» співачки, її Янгола-охоронця, який матеріалізувався під час концерту на відеоекранах в Жовтневому палаці. Міа весь концерт жила у своєму особливому паралельному світі, роблячи час від часу приголомшуючі за своєю суттю послання глядачам від серця до серця. У кожній її пісні є субстанція сповідальності, яка й дарує цій самій пісні довге життя. Це і є той «діамант», який із великим смаком було вставлено в розкішну «оправу» зі світла, звуку, декорацій і сценографії. Дуже професійна група Юрія Пилипа, тріо «Лайт», вокальний ансамбль «Джаз-експромт» і балет були складовими компонентами цього шоу і піснями під гітару.
Саме так Марія Бурмака розпочинала в далекому 1989 році, приїхавши до Чернівців на фестиваль «Червона Рута». Напевно, це банально, але її історія нагадує казку про Попелюшку. Марія вмить потрапляє в обійми популярних виконавців, стає наймолодшим лауреатом фестивалю, першою випускає власний компакт-диск у Канаді, за два- три роки «збирає урожай» призових місць на фестивалях авторської пісні. Тим часом їй майже ніхто не вірить, коли вона говорить, що є корінною харків’янкою. Не вірять тому, що її українська — дуже природна і органічна — і не тільки на сцені, а й у побуті. Насправді, Марія — пряма спадкоємиця того могутнього літературно-художнього руху, який розцвів у 20-ті роки в Харкові і майже повністю був знищений комуністичним режимом у 30-ті. Були часи, коли людина, яка розмовляла в Харкові рідною українською, автоматично потрапляла під статтю «буржуазний націоналізм». Цією чи іншою мірою від сумно відомого радянського інтернаціоналізму (який успішно підмінили банальною політикою русифікації), постраждали багато хто в її роду.
— Мій дід у Харкові був досить відомим ученим, — згадує Марія, — а батько викладав у харківських вузах. Мама викладала хімію та фізику в електромеханічному технікумі українською. Вони обоє ніколи не давали мені спуску і дуже критично ставилися до мого захоплення музикою, особливо батько. Він допомагав мені у пошуках справжньої поезії. Його смак, його погляди — все це формувало мій світогляд. Я навчалася в Харківському університеті на філологічному і під час фольклорної практики списала три товсті загальні зошити. У них — пісні, приказки, бувальщини з усієї Слобожанщини. Якось мені вдалося зафіксувати кілька абсолютно унікальних пісень в одному із сіл. Ні раніше, ні пізніше нічого подібного я не зустрічала. Одну з них я виконала на «Червоній Руті». Через деякий час, коли я потрапила в те ж село, з’ясувалося, що та жінка померла… Це означає, що якби мені не пощастило вчасно записати пісні, то вони б просто пішли в небуття. Мені було тоді вісімнадцять, і я жила в атмосфері, так би мовити, революційної романтики.
Був такий випадок. Ми з однодумцями їздили якось під Харків встановлювати пам’ятний хрест січовим стрільцям. Все це закінчилося грубою провокацією з боку тогочасних органів. Вони багатьох наших побили, дісталося на горіхи й мені. Але вся річ у тому, що батькам я сказала, що їду погостювати до подруги. А вони того вечора, коли трапився інцидент, слухали «Радіо Свобода», яке повідомило в новинах, що таких-то побили кагебісти і що, мовляв, не пожаліли навіть співачку Марію Бурмаку. Батьки мої, ректор і декан — в шоку. А всі друзі дзвонять — поздоровляють, кажуть, що пишаються. Мої походи до так званого 3-го відділу університету стали чимось звичайним: то я привожу заборонений дисидентський «Український вісник» і мене, відповідно, поспішають виключити, то я щось не з тих поетів співаю на студентському «капуснику» — та ж історія. Можливо зараз, коли всі, кому не лінь, спекулюють на патріотичних ідеях, мої юнацькі пориви видаватимуться наївними, але часи тоді дійсно були іншими, і доводилося крок за кроком наполегливо відстоювати право бути собою.
Бути собою… Це своє право Марія відстояла. І в цій своїй іпостасі вона сильно відрізняється від багатьох «золотих» і «срібних», заслужених і перезаслужених артистів, що несуть з естради нафталіновий дух солодко- застійних радянських часів. Марія Бурмака — «біла ворона» і в той же час — кішка, яка гуляє сама по собі. Вона сама вибирає собі новий одяг для виконання пісень, які часом звучать ультрасучасно, що зрозуміло для кожного, хто хоч трохи розбирається в актуальній поп-музиці. Дивно те, що кожну її пісню, підібравши акорди на простій гітарі, можна виконати без особливого напруження. Якось на одній з урочистих акцій з участю іноземних дипломатів Марія виконала в акустиці кілька пісень. Після цього до неї підійшов Карлос Паскуаль і признався, що під час її виступу він відчув Душу України. Марія не думає, що це були звичайні в тих колах лестощі. Це було щось більше.
«Янгол на плечі» — її шостий за рахунком альбом. Це не тільки тематично різдвяний альбом, він ще представляє своєрідний Рубікон, певний підсумок десяти років сценічної, поетичної та журналістської діяльності Марії. Крім того, в 1991 році канадською аудіокомпанією «Євшан» було видано її перший акустично прозорий бардівський альбом «Марія».
Чи можна говорити про індивідуальність, злободенність мистецтва, коли йдеться про заповітні людські цінності? Бурмака переконана, що тільки так і не інакше. Її відвертість і готовність до експериментів здатні дивувати. Незадовго до концертної презентації альбому «Міа» на аудіоринку з’явився електронно-танцювальний парафраз кращих її пісень під назвою «I am», тобто «Я є». Спродюсований Віталієм Бардецьким і компанією «Sale Records», цей диск є ультрасучасною інтерпретацією її мелодій у виконанні найкращих київських ді-джеїв. Такі хіти, як «Сонцем, небом, дощем», «Чорні черешні», «Я сама», «Де ти тепер», отримали абсолютно нове прочитання, інший вимір.
