Глядачі знають Олексія Пєтухова за ролями у виставах «Кін IV» (Соломон), «Ревізор» (Гібнер), «Майстер і Маргарита» (Алоїзій), «Тевьє-Тевель» (Лейзер- Вольф), «Отелло» (Брабанціо), «Брати Карамазови» (Григорій Васильович), «Кавказьке крейдяне коло» (старий селянин), «Віват, королево!» (Нокс) та інші, створеними на сцені Театру ім. І. Франка. Героїв у мистецтві дуже багато, а ось майстрів епізоду?.. Погодьтеся, запам’ятатися глядачеві у другорядній ролі набагато складніше, але без акторів-феєрверків вистава просто не відбудеться. Саме до таких майстрів епізоду належить заслужений артист України Олексій Пєтухов. Iз Театром ім. І. Франка нерозривно пов’язана його творча доля вже 48-й сезон.
— У наші дні така відданість одному театрові — рідкість. У вас не було бажання поміняти колектив?
— Що ви! З кожним роком мені все цікавіше працювати. Постійно відкриваю для себе щось нове, з’являється азарт. Для мене Театр ім. І. Франка став другим домом. З роками відточується майстерність, а часом приходить осяяння, і лише сцена може подарувати ці миті щастя й радості.
— А своє перше осяяння ви пам’ятаєте?
— Це сталося ще в дитинстві. Одного разу до нас у військове містечко під Житомиром (я народився в родині офіцера) приїхав ляльковий театр. Їхня вистава стала не просто осяянням, а потрясінням... Хоча стреси отримав ще в утробі (мама була вагітна мною, як раптом прийшла похоронка на батька). Я його ніколи не бачив. Він загинув у Фінську війну, а я народився 1 січня 1940 року... У шість років я вперше побачив виставу лялькового театру й захотів стати актором. Почав усіх дорослих розпитувати: де ж можна навчитися, щоб стати актором? Мені радили підрости, говорили, що є маса цікавих професій, але я мріяв лише про акторську долю. Повинен зізнатися, що спочатку в школі я погано вчився. Це були муки. Два роки мене переводили умовно, але в третьому класі раптом з’явився інтерес до занять, і я став круглим відмінником. Будь-яку інформацію вбирав із жадібністю. У мене були чудові вчителі, і я їм дуже вдячний за науку... Мій дебют на сцені відбувся в шкільному концерті. Я стояв на табуреті і кричав байку «Бабка і мурашка». Зрозумів буквально пораду — голосно й чітко декламувати... До речі, пізніше, вже навчаючись у студії при Театрі ім. І. Франка, сценічну мову мені викладали блискучі актори-педагоги — Поліна Нятко та Костянтин Степанков. Саме завдяки їм я зрозумів, що криком глядача не візьмеш...
— У вас дійсно прекрасна мова, і коли ви на сцені, то глядачам, що сидять навіть на третьому ярусі, чутно...
— Це — результат постійної багаторічної праці. Хоча спочатку в мене була погана мова, так що довелося чимало попрацювати. Від природи я був боязким хлопцем-провінціалом... Якось побачив оголошення, що Народний театр (при заводі «Більшовик») під керівництвом Едуарда Марковича Митницького запрошує акторів, і пішов на прослуховування. На заводі працював учнем і паралельно грав у театрі. Часто рятував вистави, вводився без репетицій. Мені це давалося легко. Я дуже вдячний Митницькому — саме він увів мене до світу театру... Потім з’явилося відчуття, що можу домогтися чогось більшого. Пішов поступати до Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Але мене не взяли через поганий зір (я, наївний, прийшов на іспити в окулярах). Дуже засмутився, брів містом і не помітив, як вийшов до Театру ім. І. Франка. І бачу раптом оголошення, що студія при театрі набирає студентів.
— А як же поганий зір?
— Цього разу я злукавив. Відправив свого брата (у нас ініціали збігалися) до окуліста і він отримав довідку, що зір добрий. На іспиті я читав довженківську «Зачаровану Десну». У комісії сиділи легендарні франківці — Гнат Юра, Наталя Ужвій, Євген Пономаренко, Дмитро Мілютенко, Володимир Оглоблін. В останнього я потім і навчався. Він точно завжди вмів розподіляти ролі, а мою акторську тему позначив такими словами — невиразність, незахищеність, боязкість душі, незістикування із жорстким світом. У кожній ролі я намагаюся знайти свій «ключик», і всі вони улюблені...
— Ви вчилися в Москві?
— Я хотів здобути вищу освіту. Поступив до ДІТМ, з відзнакою його закінчив (клас Катерини Іллівни Еланської — акторки Малого театру). Навчання в Москві дозволило побувати в багатьох театрах. Я був приголомшений грою Іннокентія Смоктуновського в ролі Бориса Годунова в однойменній виставі Малого театру. Незабутній був Ігор Ільїнський... Багато я побачив. Хоча в ту пору критики говорили, що театр у занепаді, нарікали, що мало добрих вистав. Доброго завжди мало. Такий закон. Тепер, через роки, ми розуміємо, що в той час театр був на піднесенні завдяки великим акторам, яких, на жаль, сьогодні немає...
Повернувшись до Києва, я багато чого навчився, працюючи поруч із такими майстрами, як Нона Копержинська, Юлія Ткаченко, Ольга Кусенко, Михайло Задніпровський, Аркадій Гашинський, Віктор Добровольський, Дмитро Мілютенко. Вони приголомшували своєю грою. Спостерігати за ними на сцені стало найкращим майстер-класом. І сьогодні Театр ім. І. Франка стоїть на професіоналах екстракласу: Богдан Ступка, Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк, Олексій Богданович, Ірина Дорошенко. Я вважаю, що мені дуже поталанило з партнерами, а це багато чого варте. Після кожної вистави аналізую, що вийшло, а що — ні. Наш театр має особливу ауру, і я навіть не уявляю іншого життя, не пов’язаного з франківцями.
