На прес-конференції, що передувала відкриттю «Арт-Києва-2008», «День» почув цікаву розмову, яка цілком може проілюструвати суть суперечок щодо мистецької вартості творінь сучасників. «Художник із Москви і теоретик мистецтва» (так він представся), який випадково потрапив на «Арт-Київ», звичайно, не може виступати барометром настроїв московської художньої тусовки, але втілює одну з позицій щодо contemporary art в суспільстві. Саме між цим гостем, а також куратором «ПінчукАртЦентру» Олександром Соловйовим і галеристом Євгеном Карасем виникла дискусія. Ось уривок із цієї промовистої полеміки.
— Напрям так званого актуального мистецтва, який претендує на те, щоб називатися продовженням авангардного мистецтва, — це велика натяжка, — вважає «художник із Москви». — Насправді ж у сучасному мистецтві дуже активно роздувається тенденція антикультури. Я звертаюся до колекціонерів, тому що саме вони купують ці роботи. Ось у Москві була виставка Олега Кулика, його оголосили художником №1. А він — пропагандист зоофілії. Йдеться про розклад не тільки мистецтва, а й моралі, який до того ж оплачується, — і в цьому трагедія.
— Основна доктрина Олега Кулика — це «діпекологія», тобто «глибока екологія» в іронічній формі, — не погоджується Олександр Соловйов. — Він знімає кордони між людським виміром і тваринним. Для нього весь світ — як одне ціле. А постмодернізм — це продовження мистецтва авангарду. Більше того, постмодернізм гуманніший. Тому, що авангард висував лозунги, які мали встановити новий порядок, нову людину. Через це йому навіть фашизм приписували. А сучасне мистецтво якраз відмовилося від ідей перевлаштування, ідей революційних і обрало еклектичний шлях.
— В усі часи великих, які порушували традиції своїх попередників, звинувачували в порушенні моралі, — підхопив Євген Карась. — Це нормальний процес розвитку мистецтва...
«ДО ОБІДУ П’ЯТЬ РОБІТ»
Тим часом 26 жовтня цього року в пресі з’явилося повідомлення, що в Парижі під час ярмарки сучасного мистецтва FIAC було арештовано 30 робіт згаданого Олега Кулика, якого на виставці представляла «XL Галерея». В коментарях РІА «Новости» директор галереї Олена Сєліна заявила, що роботи було арештовано на підставі того, що вони «розповсюджують повідомлення, що містять насильницький і порнографічний характер». За словами Олени, арешт відбувся на прохання французької митниці, оскільки під час ввозу в прикордонників виникли претензії до змісту робіт. Ця історія ще чекає на свою розв’язку... й інтерпретацію.
Продовжуючи цю тему суперечливості, треба сказати, що не все сучасне мистецтво можна зарахувати до напрямку contemporary art. Сьогодні є послідовники, так би мовити, менш прогресивних течій. Свій спецпроект «Балет» Лариса Клюшкіна створила для «Арт-Києва» за допомогою звичних полотна й олії, але, за словами художниці, висловила у них нове бачення:
— Нове прочитання, нове бачення формується поглядами, адже нас оточує абсолютно інше життя, форми, інформаційне поле. Змінюються мізки — тому змінюється мистецтво.
В’ячеслава Брейша на «Арт-Києві» представляє паризька галерея. Він — доволі успішний (так, до митців варто вживати саме цей епітет) художник і скульптор, роботи якого продаються в Парижі, Берліні, Кельні, Лондоні:
— Деякі вважають, що актуальне концептуальне мистецтво — це те, що називається «до обіду п’ять робіт». Я створюю близько однієї роботи на місяць. Але справа навіть не в цьому, бо художник може створити роботу швидко, але в ній буде енергетика, яку він поглинав протягом двох тижнів. У будь-якому випадку він повинен працювати і ще раз працювати. І вчитися.
Письменник Іван Драч, який уважно вивчав експозицію на п’яти поверхах Українського дому, теж за скрупульозне мистецтво:
— Я — людина з минулого тисячоліття, тому нинішнє тисячоліття я не розумію, — зізнається письменник. — Мені тут тільки одна художниця сподобалася, її робота — віртуозна, наполеглива, неймовірно тяжка і скрупульозна. Все талановите — рідкісне.
Пощастило Києву, що саме тут вперше представляє свій новий проект «Скромність&жир» Олександр Гнилицький. Нагадаємо, що саме цей художник разом зі своєю дружиною і співавтором Лесею Заяць представили Україну на останньому бієналє у Венеції проектом мультимедійної кімнати «Візуальний вініл». Маючи вражаючу низку персональних і групових виставок переважно за кордоном, Олександр не має однозначної відповіді на запитання, що є сучасне мистецтво.
— Це найскладніше запитання, на яке я не зможу відповісти. Я все життя пробую зрозуміти, що таке мистецтво. Тим більше — сучасне. Кожен собі може сказати, що він робить сучасне мистецтво, якщо він його робить зараз, у цей момент.
Художниця Оксана Мась так само має довгий «послужний список» персональних і групових виставок. Весь вечір саму авторку і її спецпроект окупують представники преси. Художниця має дорогу шубу і чемних піар-менеджерів. Оксана Мась — приклад вдалого брендингу від мистецтва:
— Це те, що ти відчуваєш тут і зараз, — і вона має відповідь на те, що таке сучасне мистецтво... — Це коли ти бачиш витвір мистецтва — й у твого мозку не вистачає заготівок для того, аби його одразу ідентифікувати. Тому — бац! — шок на декілька секунд. Коли ви це відчули — значить, ви доторкнулися до мистецтва. Художник — це той, хто собі не бреше і може собі дозволити зробити те, що він хоче, не озираючись, куплять це чи не куплять. Художник — це стиль життя, він не сидить на місці. Він — космополіт на сто відсотків.
Часто проблема полягає не тільки в питанні «Що є мистецтво, а що — ні?», а й у тому, що вся естетичність і мудрованість актуального арту — вдавана, це ніщо інше, як «жир», що буйно розцвів на благодатному грунті гламуру.
І на це розуміння підштовхує перш за все проект Гнилицького, на якому, до речі, шуби немає, і армії піар-менеджерів не видно. Живучи фактично між Мюнхеном і Києвом, із роками він все менше почувається космополітом.
— Колись, 20 років тому, я собі казав: я — космополіт, — розповідає художник. — Але чим більше я дорослішаю, тим більше люблю свою землю, хочу її якось прикрашати, про неї піклуватися... Ні, я навіть не можу поїхати в Мюнхен на півроку, я цього не витримаю, бо мені добре сюди повертатися.
У часи, коли всі називають себе космополітами і прагнуть глобальності, чи залишають художники в своїх роботах слід національного? Чи їхній почерк неможливо співвіднести з їхнім етнічним походженням?
— Гарного — навряд чи, — відповідає на запитання «Чи можна сьогодні відрізнити українського художника від французького?» вже згадуваний В’ячеслав Брейш. — Є, звичайно, національні художники. Але сучасних, наприклад, французьких національних художників ми не знаємо. Мистецтво належить всій Землі. Я вважаю, що мистецтво — це мова, якою може домовитися людство. Можливо, це та мова, яка була ще до зведення Вавілонської вежі...
— Як на мене, відмежуватися від свого національного єства абсолютно нереально, — вважає Олеся Авраменко, куратор і завідувач сектору новітніх візуальних практик Інституту проблем сучасного мистецтва. — Воно прозирає так чи інакше. Це темперамент, колористика, ракурс, погляд, акценти. Ти дивишся, наприклад, на роботу Криволапова: абстракція, але бачиш, що це український художник.
МИСТЕЦТВО БРЕНДИНГУ
Основна «зовнішня» діяльність художника спрямована на роботу з галереями.
— У нашої галереї є концепція, а у художника — його роботи й уже сформований імідж, — розповідає Марина Щербенко, власниця галереї сучасного мистецтва «Bottega». — Якісний художник — це той, у якого є школа, ім’я (навіть якщо він зовсім молодий). У мистецтві так само працюють правила брендингу. І якщо так, то треба ці правила визнати і користуватися ними.
Іллі Чічкану в подальшому, очевидно, вдасться скористатися тим, що цього літа на аукціоні Philips його роботу було придбано за 40 тисяч фунтів стерлінгів. Тепер саме від цієї суми йтиме відлік ціни його таланту.
— Це подія, — переконаний мистецтвознавець і галерист Олексій Титаренко. — Саме від аукціонного продажу йде відлік в процесі ціноутворення. В цьому сенсі це безпрецедентний для України випадок.
Утім, безпосередньо Чічкан цією силою-силенною грошей розпорядитися не зможе.
— Насправді я цю картину давно продав, і на аукціоні її було перепродано, тому до цієї «цицькі» я не присмоктався, — прокоментував ситуацію художник.
Так чи інакше, думка про непричетність капіталу до мистецтва або ж вивершення мистецтва над капіталом не зовсім об’єктивна.
— Одна із необхідних частин існування мистецтва — це, хочемо ми того чи ні, арт-ринок, — констатує Олександр Соловйов. — Як класичне Пушкіна: «Не продается вдохновенье, но можно рукопись продать».
І про наболіле: чи вдарить по художниках фінансова криза?
— На художниках першої десятки фінансова криза не відіб’ється, — прогнозує галерист Олег Байшев. — Так само, як і в бізнесі: найбагатші не постраждають, а стануть ще багатшими. По художниках менш талановитих або, скажімо так, менш розкручених ця криза вдарить доволі сильно. З іншого боку, є позитив: «долара» зараз не буде — буде час думати про мистецтво і робити його.
