Окрім горезвісної Прип’яті, мандрівка до якої вже мало кого здивує, в Україні є ще декілька міст-привидів. Туроператори не працюють з цими містами, екскурсоводів там не знайти, навіть не кожна карта покаже вам дорогу до них, але є шанс відчути себе першовідкривачем, одним-єдиним гостем на околицях цивілізації.
Колишнє містечко Цукроварів знаходиться на Кіровоградщині й вже декілька років вважається частиною сусіднього села Липняжки. Відтак Google Maps приведе вас до існуючого села, а істинне місце призначення саме впаде в око. На фоні приватних будинків, гусей, тракторів та всієї решти звичних атрибутів українського селища виднітимуться багатоповерхівки. Нам туди.
До подорожі в Цукроварів приготуватися неможливо, бо скільки б фотографій ти не подивився в інтернеті ще вдома — вигляд справжнього міста вражає. Цілі мікрорайони покинутих будинків, буяння зелені, постапокаліптичні краєвиди та абсолютне нерозуміння, де ж ти насправді опинився. Заходиш у перший-ліпший під’їзд, підіймаєшся сходами без поручнів та, оговтавшись від легкого запаморочення, довго розглядаєш покинуті квартири. Величезні, світлі, з декількома балконами та немаленькими кухнями — ось воно, житло мрії, яке багато хто не може собі дозволити. Стає ясно, чому люди в 1980-х їхали сюди з усього Союзу.
Наприкінці минулого століття в Цукроварові функціонував цукровий завод, що займав третє місце за обсягами виробництва в СРСР. А коли він збанкрутував, люди стали масово виїжджати, залишаючи свої оселі з речами та меблями. Далі до міста завітали мародери, які все цінне винесли й вивезли, остаточно спустошивши його.
Снувати чужими квартирами моторошно: обідрані шпалери, пліснява, павутиння, мотлох й купа сміття. Надворі не краще. Цегляні велетні з вибитими темними вікнами-очима. Хто там живе? Зомбі? Привиди? Виявляється, живі люди.
Так, попри відсутність в Цукроварові води, каналізації та опалення, тут мешкають до ста людей, хоча колись 920 квартир заводського селища були розраховані на майже тисячу родин. Місцеві вимушені заготовляти дрова на зиму, носити воду з вуличної колонки та жити у квартирах, оточених пусткою. Уявіть, з однієї сторони у вас є сусіди, а з іншої — порожня квартира, де гуляє вітер. Звісно, люди намагаються селитися в одному під’їзді, аби було тепліше і не так страшно, але зустрічаються і поодинокі квартири.
На щастя, світло у селищі є, тож на деяких вікнах заселених під’їздів можна побачити супутникові тарілки. Картина контроверсійна: половина будинку чорніє від запустіння, решта ж — з фіранками й білісінькими тарілками.
На вулицях Цукроварова тихо. Дітлахи, побачивши чужинців, одразу ховаються у звичні й безпечні для них недобудови та проводжають вас поглядом. Бабусі, що сидять на лавочках та пkеньках, замовкають і обережно розглядають новоприбульців. Немає сміху, голосних розмов, шуму машин. Тут немає самого життя.
Буває, проходиш повз дім — і собака починає скажено лаяти. І все б наче так, як треба, як у селі. З однією різницею — собак тримають не на подвір’ї приватного будинку, а у під’їзді. Для охорони.
Подорож до Цукроварова не підніме настрій, не стане приводом для вихваляння і не прикрасить ваш інстаграм. Ви поїдете звідти з негативом, з несприйняттям, з пусткою у душі. Що це і хто ці люди, які там живуть? Інфантили чи жертви недбалості своєї країни? Втім, подорож до міста-привида точно вплине на вас після повернення додому, де вже галасливі сусіди не дратуватимуть, а навпаки — захочеться познайомитися з ними. Як добре, що вони просто є. Поруч.
