«День», мабуть, перший зі ЗМІ писав про вихід унікального каталогу «Декоративне мистецтво України кінця ХХ століття. 200 імен». За твердженням фахівців, це видання не має аналогів не тільки в Україні, а й у Європі. Усвідомивши масштабність проекту, ми одразу виокремили його з низки буденних подій. Але проект, окрім видання розкішного альбому-каталогу, має й другий етап — проведення широкомасштабної виставки «Сучасне професійне декоративне мистецтво України. Трансформація образу», яка наприкінці минулого тижня відкрилася в Українському домі. Вже зараз можна впевнено констатувати, що ця акція має всі ознаки загальнонаціональної події. Серед учасників виставки — традиціоналісти, неоавангардисти, постмодерністи... Тут представлено авторську фантазію, що майстерно втілена у склі, кераміці, металі, дереві, текстилі. Про рівень виставки говорить і той факт, що саме арт-проект «Декоративне мистецтво України кінця ХХ століття. 200 імен» представлятиме Україну виставкою у залах Штаб-квартири ЮНЕСКО (Париж, Франція) у травні 2004 року. Президент України Леонід Кучма надіслав вітання організаторам проекту, вбачаючи у його реалізації «добрий знак утвердження гуманістичних ідеалів, високих моральних засад у суспільному житті, запоруку майбутнього рідної України». Позавчора Президент також підписав указ, яким взяв проект під особистий патронат.
Експертна оцінка події безпрецедентна — аналогічна за значимістю акція відбувалася... у Парижі в 1900 році! Кількість відвідувачів — неймовірна! Звідси й мрія організаторів: продовжити роботу виставки бодай до кінця червня. Можливо, найвищий патронат якраз тут стане у нагоді? «День» постійно дискутує на тему про українську культуру, її продуцентів та споживачів. Дана виставка стала вельми органічним приводом ще раз замислитися та усвідомити, що ж таке «своє», який воно має рівень та кому необхідне. Констатуючи високий рівень робіт, які презентовані, та знаючи ситуацію на вітчизняному мистецькому ринку, ми вкотре задалися запитанням:
«Як створити моду на українське?»
Іван МАРЧУК, художник:
— Моду на українське не може зробити окрема людина — це повинно бути підґрунтям. Єгипетські піраміди будувалися знизу, і потім вужче-вужче... Тільки збудувавши низ, можна досягти верха — коли усе насититься, будуть збирати вершки. Я завжди говорив, що Україна на квадратний метр творить найбільше талантів, але вони тут не проростають. Вона, як кицька, сама їх поїдає. Але те, що ми бачимо на цій виставці — це грандіозно! Хоча й робиться воно наперекір умовам, які існують. Одній, з трьох-п’яти сотень, людині вдається проникнути на шляхи, які її живлять. Я вийшов так само... Розвиток мистецтва в країні залежить від наявності багатих людей. На що сьогодні може опертися художник? Колись була совєтська держава і художники халтурили: лозунги писали, пропагандистські щити робили, портрети сухим пензлем... І чекали від свята до свята. Сьогодні митцям потрібен базис — люди, які розуміють мистецтво. Я зараз дуже тішуся, що по всій Україні посіяли котеджі, які мають прикрашатися мистецтвом. Чиїм? Що — їхати до Франції, до Америки? А що ви там візьмете? Таку саму халтуру, яка є по всьому світі; а треба ж вибирати унікальних митців. Коли збільшиться контингент багатих людей, мистецтво також піде вгору.
Виставка, яку ми сьогодні бачимо, — це світовий рівень мистецтва. От тільки у нас прикладне мистецтво вважалося якимось третьорядним. Зараз ситуація потроху змінюється. Мода на українське прийде — це справа часу. Подивіться, скільки тут молоді! Це дуже приємно, що вони прийшли... Совєтський менталітет ще не вижито, згадаймо, як ми дивилися фільми: написано, США чи Франція — всі туди йдуть. Я чекаю нашого Ренесансу, часу, коли всі митці будуть творити. Ця атмосфера має бути створена в державному масштабі. А політична боротьба не сприяє розвиткові культури. Власний приклад: я всю свою творчість готовий подарувати Києву, Україні, тільки кажу: «Дайте мені стіни». Немає... З бізнесменами також проблема — на сто може один є свідомим українцем. І такий зразу знайде, кого підтримати тут, на Батьківщині, бо він розуміє — це талант, це перспектива, це наше, це майбутнє.
Юлій СЕНКЕВИЧ, скульптор:
— Передусім треба позбутися хуторянської психології. Позбутися отого комплексу, що наше обов’язково повинно зважуватися на терезах Парижа чи Штатів... Уже в радянський період у нас з’явилися художники світового значення. І треба неупереджено дивитися на своє, розвивати і популяризувати його... Є Архипенко, якого усі знають, бо він геніальний і «пройшов» у світ, але Приймаченко від того не менша за значенням. Однак для нашого загалу, який мислить «ну, Приймаченко, десь під Києвом, та що ж ви порівнюєте», вона мізеріє. Але ж Приймаченко не гірша за Матісса, не гірша за Сезана! Це трохи інше мистецтво, але такої самої сили.
Виховання поціновувача свого мистецтва — це також проблема. Треба виховувати народ, тому що він виявився на надзвичайно низькому рівні розуміння і сприйняття мистецтва. Не тому, що він не сприймає новації, — він взагалі мало що сприймає. А ті люди, які зараз споживають мистецтво на своїх віллах і замках, на жаль, переважно перебувають «нижче нуля». Гроші затьмарюють красу, вони не допомагають її бачити. На Заході у такій ситуації винаймають критиків, мистецтвознавців — людей, що допомагають розібратися.
Ганна ЛИСИК, художник:
— Все має відбутися природним шляхом. Навряд чи моду можна викликати якимись штучними методами. Від кожної людини щось залежить — і від політиків, і від бізнесменів, і від окремих митців та середовища загалом. Коли б кожен дійсно на совість займався своєю справою — усе було б гаразд.
