Представляти поета Ігоря Губермана так само безглуздо, як сперечатися про смак ананаса з тим, хто його не куштував. Ті, хто жодного разу в житті не читав його «гарики», навряд чи зможуть оцінити талант і тонкий гумор цієї людини. А ті ж, кому поталанило тримати в руках книжки Губермана, давно знають і люблять його. Він народився 1936 року в Харкові, а виріс у Москві. Хоча досі багато хто з його шанувальників упевнені, що Губерман одесит. За своє життя він встиг приміряти на себе цілий ряд професій. Був інженером, виконробом на будівництві, писав для часописів наукові статті й навіть повість про народовольців. «Я нелеп, недалек, бестолков, да еще полыхаю, как пламя; если выстроить всех мудаков, мне б, наверно, доверили знамя», — писав Губерман про себе. Саме завдяки цим їдким, іронічним віршикам, що виходили за радянських часів у вигляді «самвидаву», до нього й прийшла всенародна слава. «Не стесняйся пьяница носа своего. Он же с нашим знаменем цвета одного!» Це не було боротьбою із системою. Це — гумор! Але саме цього система й не пробачала. Потім було п’ять років таборів, повернення, нові вірші та проза. Потім еміграція до Ізраїлю, нове життя, визнання й концерти в усьому світі. Нещодавно в Одесі відбувся творчий вечір Губермана. А незадовго до нього нам вдалося поговорити з автором безсмертних «гариків».
— Ігорю, вам же вже доводилося бувати в Одесі. Яким ви побачили місто через багато років?
— Останній раз я був тут 70-го року в розпал холери. За ці роки Одеса не просто змінилася. Це вже — інше місто. Прекрасне за своєю зовнішньою формою. Але дух міста, оспіваний різними відомими людьми, на мій погляд, сильно вивітрився з від’їздом старих одеситів за кордон. Я добре пам’ятаю, як у свій останній приїзд до Одеси я піймав на морвокзалі таксі. Дорогою таксист підсадив до нас дуже огрядну пані, типову одеситку, яка погано бачила свій живіт, бо їй заважали величезні груди. Вони зав’язали вельми пожвавлену розмову, не звертаючи на мене уваги. Дорогою я попрохав зупинитися, вийшов купити пляшку вина — не їхати ж у гості з порожніми руками. Коли сів до машини, моя попутниця, ні слова не кажучи і навіть не повернувшись, царствено простягла з переднього сидіння руку. Здогадавшись, я вклав до неї пляшку. Вона подивилася на неї й вимовила: «гівно» та повернула пляшку мені.
Тоді щось подібне могло трапитися лише в Одесі. А зараз такого страшенно багато на Брайтон-Біч. Десь побільшало, значить, десь поменшало. До речі, там Одеса виявляє себе абсолютно по-різному. Я якось зайшов на Брайтоні до одної крамнички, познайомився з продавщицею. Вона, як належиться, кандидат мистецтвознавства. Ми розбалакалися. І тут заходить такий собі одеський дідусь Моня, ветеран. Виймає дві свої вставні щелепи, кладе їх на прилавок і говорить: «Лідо, дитинко, дай-но мені пожувати м’якої ковбаски».
— Так, таку Одесу вже навряд чи сьогодні зустрінеш на Батьківщині. А яка, по-вашому, є відмінність між одеситом, який мешкає в Ізраїлі, Америці, Австралії та в самій Одесі?
— Різниця, вочевидь, є, як між будь-яким радянським чи пострадянським мешканцем і людиною, яка живе на Заході. Є такий відомий психіатр Володимир Леві, ми з ним багато років товаришували. Так ось він ще в 60-і роки на спір визначав у натовпі перехожих іноземців і ніколи не помилявся. Він вираховував їх зі спини, по «посадці», по спокійних очах. Одесити, які поїхали, також змінюються, але не так, як інші. Вони стають нахабнішими, більш вільними, розбещенішими, яскравішими та жвавішими.
— А ваша спина змінилася в зв’язку з від’їздом?
— У мене вона випросталася настільки раніше, що я п’ять років за це відсидів.
— Ігорю, а як ви ставитеся до того, що частина ваших «гариків» згодом починає сприйматися як народна творчість?
— Так це ж прекрасно! Для поета це — щастя! Але, на жаль, є різні графомани, які переробляють мої вірші на власний розсуд і, що смішно, мені ж їх і читають. Наприклад, виступаю я в Москві в Єврейському культурному центрі. До мене підходить одна пані, вельми колоритна на вигляд, і говорить: «Ви знаєте, я дружина поета Хаймовича. Він не зміг прийти. Але він так любить ваші вірші, що ось видав збірку своїх віршів і там є багато віршів, схожих на ваші. Напишіть йому що- небудь тепле». Я наздогад відкриваю збірку, читаю й кажу: «Ластівочко, ці вірші не схожі на мої. Це просто мої вірші!» На що вона мені відповідає: «Ой, ви знаєте, він так любить ваші вірші, що, мабуть, плутає».
— А коли ви вперше почули слово «гарик»?
— Тоді, коли навчився чути. Вдома в дитинстві мене всі називали Гариком. А моя бабуся Любов Мойсеївна любила говорити: «Гаринько, кожне твоє слово зайве». Це в дорослому житті я став Ігорем. І навіть іноді бував Ігорем Мироновичем, коли працював старшим виконробом у Москві.
— В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що зустріли перших справжніх людей у своєму житті в таборі…
— Так уже вийшло. Ми ж усе життя варимося в страшенно вузькому оточенні. Спочатку серед приятелів батьків, потім заводимо власних приятелів. І в основному це інтелігентні люди, з якими вам приємно випити, сходити кудись. Принаймні так було в мене. А на зоні я вперше зустрівся з бувалими в бувальцях людьми, в яких виявилися дуже несподівані враження, реакції, спогади, стосунки. Це дуже збагатило моє життя. І я досі вдячний радянській владі, що вона на п’ять років оселила мене серед цих людей. Вони розмірковували над життям абсолютно в інших формулюваннях. Мені це було дуже цікаво. Я потім багатьох із тогочасних знайомих описав у своїх книгах.
— Ви сказали, що вдячні радянській владі?
— Так, в тому числі за появу нашого покоління «шістдесятників». Того самого, яке сьогодні лають у пресі, яке приречене на вимирання через маленькі пенсії та неможливість влаштуватися в нових умовах. Молоде покоління просто ще не усвідомило, чим воно зобов’язане «шістдесятникам». Воно зрозуміє це пізніше, коли виросте.
— У ваших творах вельми часто подибуються матюки. Що, по-вашому, являє собою таке явище, як російський мат?
— Це природна частина «великої, могутньої, правдивої та вільної» мови. Обмежити російський і весь пострадянський народ у його природних виявах не можна. Років зо 25 тому мене катував із цього приводу в будинковому управлінні секретар парторганізації. Він почув одну з моїх матірних частівок і обурювався з цього приводу.
— Скажіть, у якій частині тіла зароджуються ваші вірші?
— О, цього я вам не можу сказати при всіх. Але з віком вони зароджуються все рідше.
— У нас люблять давати визначення тому чи іншому місту, народу. Наприклад, в Одесі говорять, що кияни — це одесити, які не доїхали до Москви. А яке визначення, на ваш погляд, пасує євреям?
— Єврей — це божа кара всім іншим народам, втілена в ряді представників єврейської нації.
— Який із ваших концертів в Україні вам найбільше запам’ятався?
— Мабуть, той, що був у Полтаві 1991 року. Мене запросили туди по лінії «Сохнут». І ось до зали ввійшли 150 старих євреїв, які, схоже, не знали, куди вони власне потрапили. Сіли. Але при перших же вимовлених мною віршиках вони стиснулися. Бо для себе зрозуміли, що з центру прислали провокатора — з’ясовувати ставлення до радянської влади. В антракті жоден із них не піднявся. Закінчилося це тим, що хтось спочатку несміливо заплескав у долоні, а потім вони встали і шеренгою вийшли. Ось такий був концерт.
— Скажіть, а хто із сучасних поетів вам співзвучний?
— Я дуже люблю Тимура Тибірова, Ігоря Іртеньева. А ще недавно з’явився такий чудовий афорист Борис Крупієр. Я в нього дуже багато думок украв і сховав між римами. Щоправда, з його дозволу. До речі, саме йому належать слова: «Не вимагай від дружини більше, ніж ти можеш».
— Як часто вас можна побачити й почути в Україні?
— Я як дівчина за викликом. Мене коли кличуть, я приїжджаю. Отримую, як і вона, гонорар. Питаю: чи сподобалося, як і вона, і виїжджаю до наступного разу.
