Московський кінофестиваль, можливо більш ніж будь-який інший крупний кінофорум, містить у собі неминучу подвійність. Із ранку до обіду — прес-перегляди й прес-конференції, ретроспективи класиків — час для роботи журналістів і для тихих радощів сінефілів. Увечері ж ці дві категорії розчиняються в припливній хвилі дозвільної або статусної публіки, значна частина якої йде не стільки на конкретні фільми, скільки на фестиваль як на престижну вечірку: усе одно, що дивитися — аби відзначитися.
Те ж саме й із локаціями: затишний однозальний кінотеатр «Художественный» зі справжнім зимовим садом — для преси, галасливий неоновий «Октябрь» на Новому Арбаті — для презентацій, гала-прем’єр і світського галасу.
Те саме роздвоєння й у конкурсах. На ММКФ-32 їх два: основний і паралельні «перспективи». В основному змаганні, де начебто мають бути основні відкриття й сенсації, таких поки не спостерігається. Зате в «Перспективах» принаймні одна така картина вже є.
Так, перший фільм конкурсної програми «Беса» (Сербія, Словенія, Франція, Угорщина, Хорватія, режисер Срджан Каранович) один із співорганізаторів фестивалю Кирило Разголов назвав «можливо, найяскравішим» у конкурсній програмі. Час дії — Перша світова війна, місце — школа в сербському селі, головні герої — жителька Сербії, учителька танців, чий чоловік на фронті, й албанець, сторож при цій школі, що дав вчительчиному чоловікові «бесу» — клятву оберігати дружину вдень і вночі. На жаль, із оцінкою Разлогова погодитися складно. Режисура «Беси» — старанно-учнівська, добротна, але нудна, більшість епізодів — як масових сцен, так і лірики — здаються вже десь багато разів баченими. Актори професійні без сумнівів, але весь час переграють, переборщують із емоціями, в результаті відчуття штампів з’являється й у цьому компоненті.
Не дуже переконливим виявився й сучасно знятий «Убивця з камерою» (Австрія, Угорщина, Швейцарія); режисер Роберт Адріан Пежо переїхав із Румунії до Австрії, там учився, і, вочевидь, вирішив, що для успіху своєї першої ігрової повнометражної картини потрібно бути схожим на нинішнього гранда австрійського й німецького кіно Міхаеля Ханеке. Риси подібності — до смішного: знову будинок на березі озера, подібні інтер’єри, украплення псведодокументального відео й навіть курячі яйця (привіт «Забавним іграм» Ханеке), які господиня будинку розкладає в першому епізоді. Та сама холоднувата операторська манера, те саме невмотивоване насильство, моменти з релігією, з дітьми як жертвами й тому подібне. Єдина відмінність — сюжет радше ближчий до Агати Крісті, чергова подоба «Мишоловки». А вийшло вторинно й нецікаво.
«Униз за течією» (Вентура Понс, Іспанія) — про медсестру, яка, надивившись страхів у воюючій Африці, намагається забутися в себе на батьківщині в роботі, розлученні, житті в трейлері, пиятиці, сексі. Дуже пафосно, дуже роблено. У внутрішню драму героїні тяжко повірити, рясні флешбеки — сцени травматичного минулого — не страшні, зроблені з гнітючою прямолінійністю.
Окрему групу в конкурсі становлять фільми про долі людей, так або інакше постраждалих від комуністичної системи. «Сліди на піску» (Івайло Христов, Болгарія) — хороший приклад того, як у задумі своєму захопливу історію можна зіпсувати посереднім утіленням. Герой (в основі образу — реальна людина) прожив, можна сказати, декілька життів, по ньому ХХ століття, можна сказати, потопталося; зустріти такого співрозмовника — напевно всі заслуховувалися б. Але таланту режисерові вистачило лише на чергову гліцеринову мелодраму.
«Як рай земний» (Ірена Павлазкова) — знову про протистояння незалежного особистого й комуністичного суспільного. Серйозний сюжет — про «Хартію-77», про окупацію Чехословаччини 1968-го. На жаль, соціалістична Чехословаччина виглядає як її глянсова реконструкція, особисте зведене до чергової порції декоративних сліз, а політичний пафос вторинний і непереконливий. Загалом, це, мабуть, біда всіх подібних фільмів, представлених у конкурсі: усупереч старанням режисерів, вони передають погляд людини, яка не відчула тему, яка не найкращим чином дистанційнувалася від неї.
Спочатку не ладналося й із «Перспективами». «Бібінур» (Юрій Фетінг, Росія) — така собі претензія на оповідь про дівчину-жінку-стареньку не від світу сього, присмачена татарським колоритом. Зворушливо-грунтове кіно, з претензіями на особливість авторського стилю — ані найменшої оригінальності немає, лише мавпування радянського поетичного кіно минулого століття. «Організація сновидінь» (Кен Мак-Маллен, Велика Британія) — перший претендент на винагороду «найпретензійніший фільм фестивалю», якщо б така існувала. Мак-Маллен старанно слідує за великим французьким кінореволюціонером Годаром: багатоголосся історій, велика кількість титрів, цитат-епіграфів, декілька мов, старанне перемішування мистецтва, психоаналізу, класичної музики, музики Майкла Наймана й політичної тріскотні — усе з метою якомога сильніше вразити залу. Але те, що в Годара або виглядає як провокація, або просто примушує задуматися, у його британського послідовника виглядає як розтягнута на півтори години візуально-вербальна балаканина інтелектуала, що занудьгував у лондонському (паризькому) кафе.
А ось «Реверс» (конкурс «Перспективи», реж. Борис Ланкош, Польша) став приємним винятком. Починається цілком лагідно, як лірична чорно-біла комедія часів сталінської (1952 р., Варшава) Польщі. Але що далі, то все жорсткіше закручується сюжет. Відчуття жанру в Ланкоша дивовижне: потрібно вміти поєднати комедію, трилер, нуар і кінохроніку, та ще й зробити це так, щоб фільм до фіналу знаходив глибину приповістки. Напруження режисер тримає прекрасно, акторський ансамбль — просто чудовий, особливо три актриси — Агата Бузек, Христина Янда, Анна Польоний, — що грають три покоління однієї сім’ї. Поки що це найкращий фільм обох конкурсів. Інтерв’ю з паном Ланкошем з’явиться у фінальному огляді фестивалю в нашій газеті.
«День» і надалі інформуватиме читачів про події на 32-му Московському кінофестивалі.
