Принципи відбору й організації програм Московського фестивалю, особливо основного конкурсу, завжди залишаються дещо розмитими, неясними. Втім, схоже, за останні два роки вималювалася певна тенденція.
Звичайно, за «Золотого Георгія» змагалися дуже різні фільми. Були костюмовані драми: «Монтевідео — божественне бачення» (Драган Белогрліч, Сербія), що отримала приз глядацьких симпатій, — про легендарну збірну Югославії з футболу, яка виборола третє місце на першому в історії Чемпіонаті світу 1930 року і «Табу. Душі не місце на землі» (Крістоф Шарк, Австрія — Німеччина — Люксембург) — історія про стосунки видатного австрійського поета початку ХХ століття Георга Тракля і його сестри Маргарити. Була досить екзотична суміш любовної мелодрами і трилера про вбивцю-маніяка «Переклад з американської» (режисер — Жан-Марк Барр, більш відомий як актор у фільмах Люка Бессона та Ларса фон Трієра). Було настільки модне до недавнього часу азійське криваво-сентиментальне кіно — «Помста. Історія кохання» (режисер — Вонг Чінг По, Гонконг). Була навіть комедія абсурду, що плавно переходила в політичну сатиру: «Уход» — режисерський дебют Вацлава Гавела — колишнього президента Чехії, нинішнього драматурга, а тепер іще й кінорежисера.
І все-таки, як і торік, фаворитами конкурсу, а кінець кінцем — і лауреатами фестивалю стали картини, які так чи інакше стосуються теми війни.
Наприклад, у румунському «Поверненні» йдеться про героїню, яка повертається на батьківщину через багато років після трагічних подій: 1944 року її матір, братів і сестер відправили до Освенціма, їй же дивом удалося врятуватися. Батько дівчинки відвіз її до Швеції, де вона виростала, страждаючи від гострого відчуття провини. Через багато років вона за порадою чоловіка-психіатра повернулася на батьківщину, щоб, нарешті, знайти душевний спокій. Непоганий за задумом сюжет був провальний у втіленні в першу чергу через слабку гру акторів.
Також про Другу світову і Голокост розповідає польський режисер Фелікс Фальк в картині «Іоанна», удостоєній призу російської кінокритики. Головна героїня, полячка Іоанна, ризикуючи свободою, благополуччям і життям, ховає від нацистів єврейську дівчинку в своїй квартирі. Уршула Грабовська заслужено отримала приз як краща актриса ММКФ; інша справа, що весь фільм тільки й будується на ній. Відчуваючи явний дефіцит виражальних засобів, режисер намагається вичавити все, що можна, із талановитої актриси — і в результаті отримує дуже прямолінійну лобову історію, в якій не вистачає часом як стилю, так і пристрасті, необхідної у подібних роботах.
«Золотого Георгія» удостоєні фільм «Хвилі» з досвідченим Альберто Мораїсом у головній ролі (також отримав приз як кращий актор фестивалю), який знову ж таки несе у собі відлуння війни. Головний герой на ім’я Мігель (Мораїс) 60 років потому повертається з Мадрида в маленьке прикордонне містечко Аржель, останню зупинку біженців у 1936 — 1937 роках в охопленій громадянською війною Іспанії. Герой воскрешає в своїй пам’яті події далекого минулого, намагаючись знайти відповіді на запитання, які мучили його все життя. «Хвилі» — цілком добротно знята і зіграна психологічна драма, але тут важливий той воєнний надлом, який розвиває сюжет.
Картина стає завершеною, якщо врахувати, що переможець уперше проведеного документального конкурсу, британсько-американський фільм «До пекла і назад» — також про війну. Режисер Данфунг Денніс провів декілька тижнів із підрозділом морської піхоти США, який кинули в саме пекло — на південь Афганістану, в райони, де Талібан дуже сильний. Денніс знімав прямо на передовій, під обстрілами; поступово режисер виділив серед морських піхотинців головного героя, 25-річного сержанта Харріса, і продовжував його знімати вже і після того, як Харріс, отримавши важке поранення, відбув додому. Вийшла дуже жорстка хвилююча історія про поствоєнний синдром, про мир і війну: Харріс покалічений не стільки фізично, скільки морально, а фінал, де замість кадрів режисера вмонтована зйомка з камери самого Харріса у момент поранення і його слова самому собі: «Дихай, дихай!», просто приголомшує.
При цьому країна-хазяйка фестивалю була представлена двома фільмами, автори яких зосередилися на естетичних експериментах. Режисер Сергій Лобан занесений російською критикою до категоріії багатообіцяючих. Його розтягнуте на 3,5 години «Шапіто-шоу», відзначене у результаті спеціальним призом і бажанням голови журі, Джеральдіни Чаплін, зіграти в наступному фільмі режисера, — постмодерністському концерті з великою кількістю пісень, танців і спроб жартувати. Місцями все це дуже нагадувало фільми Сергія Соловйова часів перебудови, на зразок «Асси», з однією відмінністю: Лобану поки що далеко до професіоналізму Соловйова. У «Шапіто-шоу» є вдалі номери і смішні репризи, але зачасту здається, ніби дивишся претензійний КВК, дещо драматизований завдяки інтелектуальним розмовам героїв і яскравій — як завжди — грі Петра Мамонова.
«Серця бумеранг» Миколи Хомерікі (приз видавничого дому «Коммерсантъ»), не дивлячись на пишномовну назву, розповідає просту історію. Герою (Олександр Яценко), помічникові машиніста в метро, оголошують, що він може померти будь-якої секунди. Далі ми дивимося, що він зробить за пропонованих обставин. Фільм чорно-білий, зимова Москва багато в чому стараннями оператора Шандора Беркеші є одним із персонажів картини. Дуже гарний Олександр Яценко. Виправдана закільцьована структура: тут і вічне повернення («бумеранг»), і те коло життя, в якому ми всі обертаємося.
Але у фільмі є стиль, але немає рокового напруження, яке мало б відчуватися в такій ситуації. Іншими словами, фільм замислювався як метафізичний, а вийшла ще одна соціальна драма: замість «Серця бумеранг» — «Помічник машиніста» (перша назва).
I все ж, усупереч (а може і завдяки) явній спірності, робота Хомерікі була однією з найкращих на конкурсі.
Звичайно, будь-які узагальнення тут ризиковані, але, схоже, на фестиваль впливає саме місце його проведення: зовні спокійна Москва залишається столицею воюючої країни, і фільми про ті чи інші війни дуже довго ще будуть тут актуальні — організатори фестивалю це відчувають, можливо навіть несвідомо. Водночас російські кінематографісти від чесної розмови на цю тему — за наявності великої кількості гарячих точок як усередині Росії, так і на її кордонах — ухиляються, віддаючи перевагу експериментам і камерним драмам.
Декілька слів варто сказати про участь України. Цікаво, що наша країна була показана у фільмах, які відкривали і закривали фестиваль, — правда, досить своєрідно. Початкова сцена третіх «Трансформерів» розгортається у Чорнобилі. Точніше сказати, в покинутій після катастрофи на ЧАЕС Прип’яті. Представлений на екрані пейзаж схожий на Прип’ять так само, як Голлівуд — на Донецьк. Іще смішніше стає, коли на екрані з’являється наш «міністр палива і енергетики» — ненадовго, бо його розстрілює злий робот-убивця. А сама катастрофа на станції сталася, виявляється, через спробу радянської влади добути енергію з паливних стрижнів інопланетного корабля.
У фільмі закриття «Розплата» із Гелен Міррен у ролі агента МОССАДА показаний реальний Київ, усе набагато коректніше. Щоправда, як і в пустушці-«Трансформерах», Україна — всього лише поле битви: цього разу знайшли у нас нацистського злочинця і намагаються його спіймати або ліквідувати.
У паралельному конкурсі американський режисер-експериментатор Роб Нільсен показував будні емігрантки з України, яка слухає програми діаспорного радіо про Голодомор і намагається якось нівелювати психологічну травму, отриману в ранньому дитинстві в Україні, коли її батьківщину роздирали комуністичні та нацистські хижаки. «Шапіто-шоу» Лобана зняте в Криму. А в ретроспективній програмі «Соціалістичний авангардизм» показали «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка, а також «З нудьги» — прекрасну й абсолютно незаслужено забуту картину одного з кращих вітчизняних режисерів Артура Войтецького.
Тоді як Росія нагороджує фільми про війни, але при цьому соромиться говорити про війну на власній території, мирна Україна в кінематографі взагалі мовчить. Усе наше кіно на даний момент — це напівзгаслі спогади про велику школу або ж надання натури для зйомок чужих картин.
Думається, наша війна і йтиме в першу чергу на кінематографічному полі. І перемога тут не менш важлива, ніж перемога у війні справжній.
