Митці не знали, що увійдуть в історію українського театру, в часі, що вже не розмежовував на «наших» та «ваших», хоча б першопостановкою «Гамлета» (1943). А згодом у Німеччині з тими ж акторами «Ансамбль українських акторів під керівництвом Володимира Блавацького» (АУА) здійснить такі шедеври, як «Народний Малахій» Миколи Куліша (1946) та «Антігона» Жана Ануйя (1948)...
Блавацький об’єднав і надихнув мужню й талановиту команду, в якій були Йосип Гірняк та Олена Добровольська (львівський період), а далі, за кордоном артисти Віра Левицька, Єлизавета Шашаровська, Марія Степова, Ніна Горленко, Євдокія Дичківна, Богдан Паздрій, Євген Левицький, Володимир Шашаровський, Володимир Карп’як, Роман Тимчук, Євген Курило... Згадані далеко не всі. Тож не дивно, що сьогодні ми з повагою вивчаємо творчість АУА — справжніх першопроходців українського культурного простору в діаспорі, котрий нагадує курбасівський період початку 1920-х років.
Із цього талановитого гурту нині варто згадати Єлизавету Шашаровську. 14 серпня — їй 85.
«Це було на концерті, грали прекрасну старовинну музику, і між двома тактами піано дерев’яних духових мені раптом знову відкрилися двері до потойбічного світу, я злетів у небеса й побачив Бога за роботою, я відчув блаженний біль і більше вже нічого не боявся на світі, всьому сказав «так», віддав своє серце всьому». У цих рядках із роману «Степовий вовк» Германа Гессе — зернятко Єлизаветиної акторської загадки. Вона акторка й співачка. Її створила й вела по життю музика. І та музика, яку народжував її вокальний голос на сцені, наприклад у «Веселому Львові», у модних естрадних пісеньках чи в іскристих оперетах в театрі Йосипа Стадника, або в серйозних оперових партіях, як Зібеля у «Фаусті» Шарля Гуно в Львівському оперному театрі. І та музика, що звучала у виконанні її чоловіка Володимира Чепіля, віолончеліста... І та, можливо, найскладніша, котра вгадувалася в тиші глядацького залу й була метрономом її акторського серця. Музика сконденсувала її вроджений ліризм у високе трагедійне почуття. Так божеволіла її Офелія, так йшла на плаху її Антігона.
Музика життя ставала музикою виконавського таланту, музикою мікро- і макросвітовідчуття. Лірико-трагедійний дар Є. Шашаровської ставав могутнім емоційним акордом у фіналі «Народного Малахія». Зенон Тарнавський тоді зафіксував: «Театр Блавацького грає саме з відчуття ритму вистави як ритму високого гротеску — аж до фіналу в публічному домі, де досягає потрясальної сили Єлизавета Шашаровська в ролі сп’янілої повії, що співає російську пісеньку під страшну репліку заголовного героя: «Тихо. Україна співа».
Офелія. Оля. Антігона... Поет звернув би увагу на звукове повторення: О- Я! А-А!.. Мов сигнали болю, що подає в космос істота, що гине. На фоні історичної кризи, смерті мільйонів, актриса разом зі своїм театром вимагала зглянутися над змученою людиною, дати їй волю власного вибору, визнати її суверенність. Разом із Й. Гірняком у «Гамлеті», а далі поруч із Блавацьким вона відкривала новий український театр, в якому яскраво панувало активне особистісне начало. У цьому ракурсі її індивідуальність якнайкраще пасувала до названих ролей, а її виконавська техніка (як і режисерські засоби) тяжіли до граничної витонченості та багатошаровості, зондувала недоторкані, потаємні душевні глибини.
Глобальне іномовлення екзистенціаліста Жана Ануйя в українській виставі було мистецтвом глибоко національним. Трагічне спускалося з античних контурів, упокорене зливалося з побутом, нагадувало про сьогоднішнє календарне існування сцени і залу. Ефектом змішаних фарб, контрастів можна назвати один із секретів творчості Єлизавети Шашаровської. Це надавало образу психологічної об’ємності в дусі мистецьких смаків Володимира Блавацького, котрий вмів пропустити своїх героїв та антигероїв через чистий потік людського сумління, голосів совісті, давав відчуття в душі героїв добра і зла.
Силове поле «Антігони» концентрувалося в моральному двобої, в якому сильного прагматика, володаря Креона — Блавацького перемагає Антігона — Шашаровська, це, як характеризував її рецензент Олег Лисяк, «негарне в класичному розумінні, але безконечно чарівне дівча, безбожно патлате, з босими дитячими ногами, в коротенькій спідничці, з незграбними жестами». Моральний принцип вона поставила вище за фізичне існування, хоча життя любила безмежно. Актори-партнери захоплювали глядацький зал поезією майстерності, породжуючи у публіки найдорогоцінніше — співпереживання, катарсис... Тоді авторитетний критик Ігор Костецький написав про Єлизавету: «Великий Талант».
Що було далі? Дозволю процитувати рядки з листа від видатної актриси Віри Левицької, котра в лютому цього року також відзначила славний ювілей: «По приїзді до Америки актори не мали можливості працювати за своїм фахом і присвятити свій талант і практику виключно сцені. Вони працювали фізично на фабриках і в компаніях, куди нас приймали як звичайних робітників. Я та Єлизавета Шашаровська працювали на фабриці цигарок (робітниці називали нас Кармен і Мікаеля)... Ось такі наші тяжкі початки в країні можливостей. Було багато турбот і сліз, але, крім цього, ми знаходили силу, щоб час від часу поставити якусь п’єсу і дати душевне задоволення собі й українському суспільству».
Гомо фабер — людина, що виробляє... Заокеанський світ запропонував нашим героям саме таку форму існування. Вони її прийняли, бо не мали альтернативи. Проте їхнє мистецтво не вмерло. Воно й сьогодні лине до нас як прекрасна легенда про театр, розвіяний по світу.
